Безстрашні. Частина 3: Афганський порятунок – The Globe and Mail

На той час, коли більша українська команда з 32 осіб була готова вилетіти до Кабула 21 серпня 2021 року, ситуація різко погіршилася в Афганістані, пише канадська The Globe and Mail.

Таліби захопили більшу частину міста за межами аеропорту і встановлювали контрольно-пропускні пункти, щоб контролювати, хто може, а хто не може виїхати. Паніка панувала навіть серед тих, кому пощастило потрапити на територію аеропорту ­– на одному з відеозаписів видно, як кілька афганців чіпляються за американський вантажний літак, а потім падають з нього, коли він злітає.

Полковник Євген Шкурат здійснив кілька ризикованих польотів за два десятиліття за штурвалом військово-транспортного літака Іл-76. Але ніщо не готувало його до того, що йому доведеться вести свій гігантський літак з 50-метровим розмахом крил через гори, які оточують афганську столицю, одночасно даючи вказівки екіпажу стежити за бойовиками "Талібану" або "Ісламської держави", які можуть спробувати його збити.

45-річний чоловік нервував після отримання завдання, але спокійно працював. Він зібрав команду в кабіні пілотів, якій, як він знав, міг довірити своє життя і життя всіх, хто перебував на борту. "Кожного разу, коли я дивився пригодницькі фільми про пілотів, які роблять божевільні речі, я думав: ця доля омине мене, я ніколи не зроблю такого. Я помилявся", – підкреслив він. Пролітаючи над горами, полковник Шкурат міг вийти на радіозв'язок із землею лише тоді, коли фізично бачив аеропорт. Хоча не було жодних ознак загрози, коли літак знижувався до Кабула, полковник Шкурат вирішив випустити сигнальні ракети, призначені для відволікання ракет, які могли б націлитися на літак. У наступні дні він робитиме так само кожного разу, коли літатиме на Іл-76 до афганської столиці чи з неї.

Полковник Євген Шкурат, на фото у своєму рідному місті Вінниці, пілотував військово-транспортний літак Іл, який виконував рятувальну місію в Кабулі. The Globe and Mail

Серед розширеної української команди, як зназначає Globe and Mail, була 29-річна військова медикиня Лєра, одна з небагатьох, яка вже була в Афганістані, оскільки, як і Макс, служила в місії під проводом НАТО в Афганістані. Як одна з двох жінок у команді, вона відіграватиме ключову роль у роботі зі сотнями жінок і дітей, яких евакуюють українці.

"У кожного з нас була своя спеціалізація. Але ми виконували все як одна команда. Ми дуже багатофункціональні, я думаю, всі ми", – сказала вона.

Діма виконував подвійну роль – бойового медика та спеціаліста зі зв'язку. Частина його місії полягала в тому, щоб зафіксувати кожну мить і переконатися, що українці та їхні друзі з НАТО, але не зовсім союзники – знають про рятувальну операцію ГУР.

Ірина, військова психологиня і переговірниця зі звільнення заручників, була тією, хто сфотографував Кабульську команду на камеру свого iPhone.

Пізніше вона розповіла, що відчула іронію долі, коли опинилася на місії з тими самими пораненими бійцями, яких вона могла б діагностувати та консультувати в іншому випадку. За словами Ірини, дехто з бійців скептично поставився до того, що вона приєдналася до команди в останню хвилину.

"Я погано стріляю. Я не піднімаю нічого важкого без потреби. Я не такий тип офіцера", – сказала вона зі сміхом.

Для західних людей вихід із відносно безпечного аеропорту завжди був пов'язаний з ризиком. Зі спілкування журналіста The Globe and Mail з канадськими військовими, які перебували в Кабулі влітку 2021 року, було зрозуміло, що для них ідея вирушити в місто, контрольоване талібами, щоб врятувати афганців, які прямували до Канади і не могли дістатися до аеропорту, вважалася майже самогубством.

Зараз українці визнають, що вони, можливо, занадто байдуже ставилися до загроз, які їх оточували, розглядаючи всю місію як своєрідну перерву у війні на Донбасі. Це змінилося після однієї з перших екскурсій за межі периметру, коли Ірина, яка демонстративно відмовилася підлаштовуватися під консервативні місцеві звичаї і поїхала на місію в сонцезахисних окулярах, джинсах, рожевих кросівках і футболці з написом "Алоха!" – раптово зникла в натовпі, поки решта команди шукала мікроавтобуси з афганцями, яких вони мали знайти і супроводити до аеропорту.

"Ми поїхали в місто, побачили автобуси, але навколо них були якісь люди, а також таліби. Вони почали стріляти. І якісь люди просто підхопили мене і потягли в натовп", – згадує Ірина, здригаючись від спогадів майже три роки по тому. Якісь сильні афганські чоловіки намагалися розірвати мене на шматки.

Ірина увійшла в місто разом з одними з найзапекліших українських бійців – Цезарем, Назаром та Шаманом – і тому ненадовго втратила пильність. Товариші швидко виправдали її довіру, кинувшись у бій, щоб врятувати її. "Якби не наш спецназ, я б залишилася там і загинула", – зазначила Ірина.

До 26 серпня команда протягом чотирьох днів неодноразово здійснювала вилазки в Кабул – іноді пішки, іноді використовуючи пару захоплених ними афганських поліцейських вантажівок і більшість українських громадян, яких вони приїхали забрати, були готові до від'їзду.

Але залишалося кілька проблем. По-перше, місія не була завершена; в їхньому списку все ще залишалися люди, яких вони не змогли знайти. По-друге, літак Іл, на борту якого перебувало близько 200 евакуйованих, був занадто важким, щоб злетіти з командою ГУР і всім їхнім спорядженням. І по-третє, раніше того ж дня терорист-смертник "Ісламської держави" здійснив напад серед панічного натовпу біля аеропорту, вбивши 183 людини, зокрема 13 американських солдатів.

Макс вирішив залишити команду, окрім Ірини, на ніч на місці, щоб евакуйованих можна було доставити літаком до Ісламабаду, столиці сусіднього Пакистану. Вони зібралися, щоб швидко сфотографуватися, аби закарбувати момент, перед тим, як їхній літак злетів, залишивши 31 особу з команди позаду.

The Globe and Mail зазначає, що налякані атакою терориста-смертника і готуючись до останнього відльоту, сили США і НАТО встановили щільний периметр в аеропорту. Останній канадський військовий літак вилетів кількома годинами раніше.

Тим часом Кабульська група розмістилася у невеликій пожежній частині аеропорту і зробила її своїм штабом на ніч, зайнявши вогневі позиції на випадок прориву зовнішньої стіни аеропорту. Американські військові з недовірою спостерігали за тим, що відбувалося в межах їхнього периметру. Вони запитували українців, чому ті не вилетіли з Кабула своїм літаком.

"Американці казали: "Ви що, здуріли?" – згадує Лєра, сміючись зі спогадів. "Ми жартували, що якщо літак не повернеться, то нам доведеться самим йти до туркменського кордону", – додала вона.

"Я не хвилювався, – каже Макс. – Мене оточували мої найкращі оперативники. Що б не сталося, але ми були разом і ми були готові".

Перші 200 евакуйованих були висаджені в міжнародному аеропорту Ісламабаду, а Ірина залишилася, щоб спробувати вирішити питання логістики, такі як їжа, вода і санвузли. Їй також потрібно було знайти комерційні літаки, щоб доставити всіх до Києва. Іл мав повернутися в Кабул якнайшвидше, щоб забрати застряглу команду Гуманітарного контингенту та афганців, які прямували до України.

Червоне світло освітлює відкритий задній вантажний відсік українського літака, який готується до зльоту з Кабула з афганськими біженцями на борту. Українські Збройні Сили

Полковник Шкурат і його порожній літак невдовзі повернулися до Кабула.

Наступного дня українці знову наважилися вийти за межі огородженого мурами аеропорту. Цього разу вони мали забрати афганських перекладачів та їхні сім'ї, про допомогу в порятунку яких просила газета The Globe and Mail.

На відео, знятому камерою, прикріпленою до бронежилета Цезара, видно, як члени Кабульської групи стріляють у повітря – іноді просто над головами натовпу цивільних осіб за межами аеропорту і біжать до двох мікроавтобусів, яким дозволили під'їхати до аеропорту: один із них перевозив Шаріфа і Джаведа та їхні сім'ї, а інший був заповнений співробітниками ООН.

Вказуючи на натовп відчайдушних афганців, він наказує трьом своїм бійцям розчистити шлях. Попереду йде Назар у чорній футболці.

Дехто у натовпі настільки відчайдушний, що ризикує повзти вперед щоразу, коли Цезар припиняє стріляти. Щоразу, коли їм це вдається, він випускає ще одну чергу. "Відійдіть! Відійдіть убік!" – кричить він, коли автобуси починають просуватися вперед. І тут хтось кричить, що в натовпі терорист-смертник.

«Щось трапилось!», – кричить Цезар своїй команді, і українці біжать в укриття за сміттєвим контейнером, що стоїть поруч.

Серед хаосу таліби починають стріляти в повітря, а українці дивляться на них, намагаючись оцінити ситуацію. Зрештою команда відновлює супровід двох мікроавтобусів.

Попри драматизм сцени, українці пізніше описували цю місію як легку роботу. Шаман розповів, що він навіть не взяв із собою автомат, а лише пістолет. "Ми зробили це, тому що могли", – знизав він плечима.

Пізніше на окремій церемонії пан Зеленський вручив Назару Боровицькому орден Богдана Хмельницького – найвищу військову нагороду України.

Три роки потому, коли Шаріф і його сім'я безпечно живуть у Канаді, а Джавед і його сім'я – у Німеччині, члени Кабульської команди можуть згадувати цю місію з вражаючою ясністю.

"Чесно кажучи, від початку і до кінця я відчував себе так, ніби знімався в якомусь фільмі", – розповідає полковник Шкурат за обідом біля своєї бази у місті Вінниця. Цезар говорить схожими словами: "Це була найбільша пригода в нашому житті".

Джерело: The Globe and Mail