Чому ментальне здоров'я військових настільки важливе. Історичний екскурс

19 століття

19 століття продемонструвало важливість розвитку військової медицини для здатності армії здобути перемогу. Причому якщо початок століття підштовхував до необхідності розвитку польової хірургії та гігієни, то наступні десятиліття спонукали до всебічного розвитку військової медицини (травматології, санітарії, навіть стоматології) та інфраструктури. Розвиток таких медичних «послуг» завжди йшов згори до низу по соціальних сходинках. Спочатку якісне лікування стосувалося лише офіцерського складу – операції, направлені на збереження, а не ампутації кінцівок, чи якісний догляд та реабілітацію з використанням не тільки медикаментозних, але й культурних чинників (концерти для поранених). Але поступово подібні «послуги» ставали доступними і для сержантського складу професійних армій, а потім дійшли і до широкого кола солдатів і мобілізованих резервістів.

Тож 19 століття сформувало розуміння необхідності розвитку широких госпітальних практик, медичного супроводу та реабілітації поранених, необхідності збереження кінцівок, залучення широкого кола населення до надання парамедичних чи не медичних послуг. В передових країнах розвиваються навички мобілізовувати не лише військових, але й цивільних фахівців (лікарів, медичних сестер), створюються спільноти сестер-милосердя, залучаються меценати до формування тимчасової інфраструктури лікування.

До 20 століття тодішні армії підійшли з розумінням, що для нормальної війни їм знадобляться власні військові лікарі, кваліфікований медичний персонал, розгортання польових військових шпиталів та суспільство, готове допомагати з лікуванням та фізичною реабілітацією.

Перша світова

Перша Світова війна перемолола уявлення про сучасну війну і вперше продемонструвала масштаб психічної травми. До цього ніхто не був готовий.

Раніше якщо солдат не був вбитим чи пораненим, то він продовжував свою службу. Але кулемети, смертельні атаки на колючий дріт, отруйні гази та багатоденні артилерійські обстріли наносили ще й психічні втрати. Змінився не тільки характер війни, але й характер втрат.

Загальна кількість психічних втрат в воюючих арміях досягала кількості загиблих. Більш того, неврівноважені та психічно травмовані солдати з воєнними неврозами і психозами мали такий деморалізуючий вплив на оточуючих, що їх намагались тримати в закритих психічних лікарнях подалі від інших військових чи цивільних. Вони були позбуті не лише розширеного переліку турботи у вигляді сестер-милосердя, подарунків чи візитів високоповажних персон, але й взагалі нормального психічного і, навіть, медичного лікування. Цивільна психіатрія не була готова ні до таких випадків, ні до такої кількості хворих. А військова психіатрія була майже відсутня.

Армія, що програє війну, страждає не лише від куль чи багнетів. Моральні та психологічні травми завжди супроводжували програш у всі часи в усіх народів. Але Перша Світова продемонстрували не тільки масштаб психічних втрат, але й їх всебічний характер. Від неосяжної кількості психічно хворих страждали і армії, що програли війну, і армії країн, що перемогли.

Перша Світова актуалізувала питання ментального здоров’я і легітимізувала військову психіатрію. Готуючись до наступних війн нові учасники розуміли, що без достатньої кількості фахівців-психіатрів сучасна армія не здатна підтримувати ні свій моральний стан всередині, ні свій імідж ззовні. Розвинене суспільство вимагає всебічну турботу про своїх військових, в тому числі і з точки зору психічного здоров’я та відновлення.

Тому перед Другою Світової військові ментальні фахівці готувалися до повторення психічних жахів Першої Світової.

Друга світова

Друга Світова продемонструвала не стільки новий рівень воєнного жаху (за винятком концентраційних таборів та атомних бомбардувань, але ці акти відбувалися не на лінії зіткнення і на військових безпосередньо не впливали), скільки різноманіття способів вирішення питань психічної стійкості та психічного лікування військових.

Формально практично всі країни учасниці усвідомили уроки Великої Війни (як називали Першу Світову до того, як почалась Друга). Військові медичні академії активно готували військових психіатрів, військкомати складали списки цивільних фахівців-психіатрів, яких слід залучити до війська у випадку мобілізації, в провідних арміях з’явилися перші настанови для офіцерів з реагування на випадки психозів чи неврозів у підлеглих. А ще величезну роботу провела військова психіатрія для формування протоколів щодо виявлення симулянтів. Бо ментальні втрати стали значущим фактором, який «косив» ряди військових не гірше за ворожі кулемети.

На практиці ж практично всі основні політичні режими, які включились в війну, використовували трохи різні методи роботи з ментальною складовою здоров’я своїх армій.

Сполучені Штати та Британія дійсно створювали розгалужену систему психіатричної допомоги. Практично в кожному тиловому шпиталі були психіатричні відділення. Фронтові військові шпиталі мали якщо не відділення, то як мінімум повноцінного психіатра. Велика кількість військових лікарів проходили відповідний «базовий курс» з воєнної психіатрії. Навіть офіцерський і сержантський склади опановували термінологію психіатрів та відносно непогано реагували на різни прояви психічних розладів у своїх підлеглих. Саме практики США та Британії стануть на тривалий час еталоном формування ментальної стійкості військ по всьому світу.

Нацистська Німеччина також інтенсивно працювала над підвищенням якості психіатричного супроводу. Але базовий акцент був зроблений на відповідну ідеологічну підготовку як війська, так і суспільства в цілому. Культ сили та самовпевненості додатково впливали на моральний дух, що трохи знижувало вплив негативних психогенних чинників психічних втрат.

Як розвивалася ситуація в Італії та Японії сказати не можу, але ці дві держави так само як і Нацистська Німеччина пропагандували культ здорового тіла й розуму, ідеологію власної виключеності та готовності не тільки долати всі життєві труднощі (в тому числі й ментальні), але й прагнути зустрічі з ними. З італійців, правда, вийшла така собі армія, а японці змогли продемонструвати самурайський дух на повну силу. Від поразки це їх не зберегло, але випадки фанатичної ненависті та стійкості досі тримають марку.

Радянський союз пішов взагалі іншим шляхом. Розстрільні трійки, штрафні роти та батальйони, наказ 227 – все це разом не викорінювало проблеми, але дозволяло позбуватися людей, які втрачали здатність воювати. Їх просто розстрілювали. За даними по радянсько-фінській компанії 1939-1940 років ледь не кожен третій загиблий лейтенант був розстріляний за прояв трусості своєї, чи своїх підлеглих. Серед рядових червоногвардійців кількість розстріляних теж була чималою.

В подальшому був навіть прийнятий славнозвісний наказ №227 «Про міри з укріплення дисципліни і порядку в Червоній Армії та заборону самовільного відходу з бойових позицій», який називали «Ні шагу назад». Інколи за вимогою цього наказу розстрілювали не за факт відходу, а просто з міркувань профілактики. Ця «культура» в сучасній російській армії проявляється досі.

А сама проблема психічних розладів в радянській армії того періоду взагалі не помічалась. Це набуло такого розмаху, що навіть і через 80 років після тієї війни в сучасній російській культурі взагалі відсутній військовий психіатр як самодостатній персонаж військового епосу. Ні тодішні, ні сучасні літературні і кінематографічні твори не використовують фігуру фахівця з ментального здоров’я чи відновлення. Військова культура російського суспільства формована без цієї важливої постаті.

Тож Друга Світова заклала засади «правильних» практик роботи з психічними втратами. Держави переможці (за винятком СРСР) продемонстрували їх ефективність і до наступних війн людство підійшло з розумінням важливості та правильності застосування суто психіатричних практик в питаннях психічних втрат. Хоча це все одно була підготовка до минулої війни.

Друга половина 20 століття

Друга половина 20 століття змінила тип військових дій. Кардинально нового в ньому не було. Відбулась чергова ротація типу війни. В’єтнамська та Афганська війни були не типовими для 1 и 2 Світової, але достатньо знайомими військовим практиками боротьби з партизанськими рухами. Але ці війни продемонстрували необхідність чергової зміни підходу в роботі з ментальним здоров’ям військових.

В цих конфліктах армії США і СРСР мали тотальну військово-технічну перевагу і повне повітряне панування. Але застосувати ці переваги не виходило. Деякі роди військ взагалі не використовувались, що призводило до глобальної втрати боєздатності таких підрозділів саме через те, що вони були непотрібні. В Афганську війну основні втрати серед особового складу зенітників чи ППОшників відбувалися через необережне поводження зі зброєю чи через п’янство. Так само «страждали» і відповідні підрозділи американського контингенту у В’єтнамі. Танкісти не стикалися в бою з ворожими танками, але гинули через мінування чи застосування гранатометів. Пілоти зазнавали втрат не через дуелі з ворожими пілотами, а через наземний вогонь, який могли вести як професійні військові інструктори з СРСР, так і звичайні в’єтнамці без професійної підготовки, але із радянським кулеметом в хащах.

А от війська логістики, служби тилу, наприклад, стикнулися з цілком бойовими втратами на таких рівнях, яких ніколи до цього не було саме через зміну характеру бойових дій.

Всі бойові дії зводились лише до рейдів невеличких підрозділів (в гори чи джунглі), статичну охорону об’єктів чи логістичних маршрутів та контроль за населеними пунктами. Військам великих держав протистояли лише партизанські формування з стрілецькою зброєю та тактикою коротких бойових зіткнень. Але на боці партизанів була цілковита підтримка населення.

В таких умовах, коли лінія фронту практично відсутня, а технічна перевага не дає жодних переваг в реальному бою, коли ініціатива цілком належить партизанам, які можуть виявитись будь ким і з’явитися будь де і в будь який момент, через це змінився і характер ментальних втрат.

Армія починала втрачати боєздатність не через психічні, а через моральні втрати. Тривалий стрес, необхідність бачити ворога у всіх оточуючих місцевих, неможливість завдати удар у відповідь чи неможливість чесного двобою з рівним противником – все це підточувало морально-психологічний стан військ.

Партизанська війна вимагала застосування каральних заходів і це руйнувало морально-етичну складову солдат та офіцерів. Не військовий психоз, а соціальний стрес став головним чинником небойових втрат. Розповсюджувалась наркоманія та алкоголізм. Армія потребувала наркологів, а не психіатрів.

У цей момент цивільне суспільство як США, так і СРСР все більше розчаровувалось як у самій війні, так і у своїх військових. В США війна викликала відкриті протести. В СРСР мова йшла про «кухонну» антипропаганду. Але і там, і там жодної підтримки військовим цивільне суспільство не демонструвало. В США ветеранів відверто звинувачували у вбивствах жінок і дітей. В СРСР ветеранів афганської війни відверто боялися.

Серед військовослужбовців і ветеранів розповсюджувались соціальні «хвороби» - наркоманія, алкоголізм, соціальна дезадаптація, неможливість адаптуватися до мирного середовища та багато іншого. Рівень втрат після війни перевищив бойові втрати. Самогубства та деструктивна поведінка забрали після війни більше життів, ніж партизанські кулі та міни.

Можна сказати, що В’єтнамська та Афганська війни подарували людству ПТСР. Традиційна військова психіатрія була не здатна впоратись з валом нових чинників ментальних втрат. Суспільство мало відреагувати іншим чином. І воно включилося в новий раунд гонки ментальних озброєнь. Наступні військові конфлікти сучасні армії вже зустрічали з цілими бригадами військових психологів та соціальних працівників.

Сучасність

Наступні війни продемонстрували як ефективність, так і хибність моделі застосування військових психологів і соціальників у оперативно-стратегічних масштабах. Кількість військових психологів швидко перевищила чисельність військових психіатрів. Військові ВУЗи розпочали програми підготовки відповідних фахівців – військових психологів. На рівні бригад створюються центри ментального здоров’я, створюються центри допомоги жертвам сексуального насильства в армії, центри конфліктів і примирень, центри допомоги особам з девіантною поведінкою, центри вдосконалення рис характеру, служби анонімної допомоги і т.д..

Одним з фундаментальних напрямків, які реалізуються у більшості провідних армій світу, стає напрямок психо-соціальної роботи. В Армії Ізраіля створюють центри реабілітації та підтримки ветеранів. В Сполучених Штатах розвивають програми допомоги ветеранам збройних конфліктів. Німеччина та Велика Британія відкривають напрямки соціальної реабілітації та реінтеграції ветеранів в цивільне середовище, хоча не мають жодного інтенсивного військового конфлікту за багато десятиліть.

Перехід від 20 до 21 століття створив у військовому середовищі розуміння, що робота по відновленню ментального здоров’я по-перше має бути пролонгована на період, коли військовий звільняється зі служби та адаптується до мирного життя, а по-друге ця робота має включати компонент соціальної адаптації, яка має починатися задовго до звільнення.

Але існує і зворотній бік проблеми.

В своїй книзі «Плем’я» американський військовий журналіст Себастьян Юнгер описує протилежний соціальний ефект від концепції турботи – чим менш кривавий конфлікт, в якому приймає участь армія США, тим більша кількість діагнозів ПТСР з відповідними грошовими виплатами та соціальними пільгами отримують ветерани. Виходить, що створена система соціальної реабілітації перетворює ветеранів на довічних інвалідів, що до кінця життя сидять на виплатах і не намагаються інтегруватися у життя, наповнене відповідальністю перед самим собою.

Фактично ми бачимо, що еволюція військової психологічної служби проходить певні етапи, пов’язані як з загальною зміною характеру війни, так і з розвитком суспільних відносин. Крім того, на зміну парадигми збереження ментального здоров’я впливають додаткові чинники у вигляді політичної ситуації, тих чи інших соціальних подій, а також успішні практики переможної сторони.

Це означає, що на наші рішення стосовно того які практики використовувати в лікуванні та реабілітації військових, також впливає інерція цих чинників. Дуже просто скопіювати вже існуючі технології і інструменти і застосувати їх. І система (не тільки державні органи, але й громадські чи професійні спільноти) найчастіше рухається саме таким шляхом без глибокого усвідомлення отриманого досвіду і без критичного сприйняття. Але чи підійдуть практики, що писалися на базі війни з партизанами для нашої війни – велике питання.