«Під час війни не треба нікого ідеалізувати». Історія столичного журналіста Андрія Топчія, який загинув на фронті

Сержант, бойовий медик стрілецького батальйону 118 окремої механізованої бригади на псевдо «Топер» поліг біля села Роботине, що на Запоріжжі. Перед виходом на «нуль» Андрій загубив свій старослов’янський оберіг, який носив на ланцюжку на шиї. Він щиро вірив у його захисну силу, адже багато разів виходив неушкодженим із найлютіших і найстрашніших боїв.

Окупанти накрили мінометним вогнем українських захисників того дня, коли їх виводили з позицій. За словами побратимів, уламок перебив Андрію артерію на нозі. Він наклав собі турнікет і дочекався евакуації. Саме цього чекали й рашисти. Ворожий дрон здійснив скид, коли Андрія намагались винести на ношах з поля бою. І «Топер», і його рятівники загинули.

Свій останній спочинок хоробрий воїн і талановитий журналіст знайшов на Лісовому кладовищі на Алеї Героїв серед могил захисників України, над якими майорять синьо-жовті стяги. 10 липня йому б виповнилося 39 років. Блискучий гострослов, іронічний, часом неполіткоректний і колючий, але щирий і відкритий, мов дитина Андрій і у труні лежав, посміхаючись своєю саркастичною посмішкою.

Наче й не було ніколи в його житті страшної битви за Бахмут і контактних, віч-на-віч боїв з «вагнеровцями», довготривалих і виснажливих бойових чергувань на позиціях у норах на Запоріжжі, а також — численних контузій, отриманих на фронті.

«НА ФРОНТІ БІЛЯ НЬОГО ЗБИРАЛИСЯ ВСІ БЕЗПРИТУЛЬНІ КОТИ ТА СОБАКИ»

Після похорону Героя його колишній командир Богдан з позивним «Ленін» (нині «Браво») сказав «Вечірньому Києву», що Андрія йому буде дуже не вистачати.

«Вони для мене як діти, тільки з дорослими проблемами. Андрій мав гуморний характер і був моїм улюбленцем. Засмучувався, мов дитина, коли програвав у шахи, нервував і вимагав реваншу. Пам’ятаю, коли ми формувалися на Київщині, попросив віднести квіти моїй дівчині.

Андрій з хитрою посмішкою запитує: «Можна я експромтом від себе щось додам?». Кажу йому: «Андрійко, благаю, не треба, бо то буде твій останній подвиг». Той ще був кадр, стільки крові попив, але я не ображаюсь, навпаки вдячний за його вміння розрядити будь-яку напружену ситуацію та створити хороший настрій», — розповів Богдан.

«Вечірній Київ» зустрівся з батьками Андрія — Ларисою Петрівною та Андрієм Вікторовичем, які досі не можуть змиритися з втратою єдиного сина та інколи говорять про нього у теперішньому часі. Колишні підприємці, що пережили банкрутство у кризовий 2008 рік, вимушені були продати трикімнатну квартиру на Харківському масиві та переїхати жити у дачний будиночок на Вишгородщині. Андрій із бабусею, коли вона ще була жива, мешкали разом у квартирі на Воскресенці.

На війні «Топер» вів щоденник про неприкриті армійські реалії та ділився своїми переживаннями. Деякі уривки надсилав батькам, друзям і мав намір написати книгу. Кілька листів, які боєць відправив у свої останні дні матері, «Вечірній Київ» публікує з її дозволу в кінці цього матеріалу.

Андрій народився 10 липня 1985 року у Києві. У 2007-ому закінчив історичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка. На «відмінно» захистив дипломну роботу «Східнослов’янські народи у складі німецьких збройних сил (1934-1945 рр.)».

«Андрій був надзвичайно розумною та творчою дитиною. Змалечку дослівно запам’ятовував великі тексти, а читати вчився по Біблії. У п’ять років він уже вільно читав, тож ми навіть побоювались, що у початкових класах йому буде не цікаво вчитися. Так воно й вийшло. Андрій за день розв’язав усі задачі в підручнику з арифметики та відверто нудився.

Трохи був кручений, любив посперечатися, подискутувати, але вчився добре, йому все легко давалось. А ще він дуже любив тварин. Навіть на фронті біля нього збиралися всі безпритульні коти та собаки. Побратими його сварили за те, що тварини постійно лазять і спати заважають», — згадує Лариса Петрівна.

«ПОЛІЗ НА СКЕЛЮ ЗА КВІТКАМИ ДЛЯ МАТЕРІ ТА ЛЕДВЕ НЕ ЗІРВАВСЯ»

Батько Андрія додає, що син з дитинства захоплювався військовою тематикою, любив грати у солдатики.

«За допомогою фігурок воїнів відтворював у своїй кімнаті історичні баталії, знав, хто у якій формі воював і всі деталі воєнних кампаній. Пізніше почав збирати каски часів Другої світової війни. Ми дуже хотіли, щоб Андрій вступив в аспірантуру, захистив кандидатську дисертацію, але він захопився молодіжними рухами та громадсько-політичним життям, тож часто пропадав на різноманітних акціях. Брав активну участь у Помаранчевій революції та Революції Гідності. З протестних акцій його часто привозили у травмпункт», — згадує Андрій Вікторович.

Утім, батьки не дивувались громадській активності сина, адже самі в молодості брали участь у мітингах, підтримуючи національно-визвольний рух в Україні у 1980–1990-х роках. А на протестні акції брали з собою й малолітнього Андрія, який сидів на батькових плечах із синьо-жовтим прапором у руках.

«У 1991 році, коли радянська влада ввела танки та спецпризначенців у Вільнюс, щоб змусити Литву відмовитись від виходу з СРСР, маленький Андрій у черзі в лікарні розповідав людям про криваву атаку на мирних громадян і пояснював, що там насправді відбувається. Сміливий з дитинства він завжди мав свою думку, безмежно любив Україну та був справжнім патріотом. А ще пам’ятаю, як ми разом відпочивали у кримському Місхорі й малий Андрій поліз на скелю за квітками для мене та ледве не зірвався», — крізь сльози згадує Лариса Петрівна.

Після закінчення університету Топчій не пішов шляхом науки, як прагнули батьки та радили викладачі, які пророчили йому блискучу наукову кар’єру. Він подався у журналістику. У дитинстві Андрій випускав домашню рукописну газету. Писав з гумором замітки про життя сім’ї, малював і вклеював фото. Хрещена мати тоді жартома напророкувала: «Буде журналістом». І як у воду дивилась.

Спочатку Андрій працював у журналі «Ковальська майстерня». Зустрічався з ковалями з різних куточків Україні та висвітлював фестивалі, присвячені популяризації цього справжнього мистецтва. З 2011 по 2017 роки (з перервою на службу в АТО) працював журналістом газети «ФАКТИ». Писав статті на історичну тематику та публікував цікаві інтерв’ю з науковцями. Потім була робота у пресслужбі громадсько-політичного руху «Азов» та виданні «Телеграф».

«ПІСЛЯ ЖАХЛИВИХ БОЇВ ЗА БАХМУТ ЗАЛИШИВСЯ ЄДИНИМ СЕРЖАНТОМ У БАТАЛЬЙОНІ»

«Приколіст», який боляче сприймав будь-яку несправедливість, Андрій, визначивши для себе, що є злом, завжди намагався бунтувати проти нього. Тож коли росія у 2014 році анексувала Крим та почала війну на Донбасі, він став на захист України в лавах добровольчого батальйону «Айдар». Потім служив у 28 ОМБр. Під час АТО отримав звання молодшого сержанта, а за кілька місяців до загибелі став сержантом.

«У 2016 році Андрій демобілізувався. За рік до цього під станицею Луганською він отримав контузію та страждав від сильного головного болю. Три роки мучився, поки вона не почала вщухати. Пам’ятаю, як від нестерпного болю він починав бити кулаком у стіну», — згадує Лариса Петрівна.

Коли почалось повномасштабне вторгнення, Андрій вдруге добровільно пішов захищати країну. Вранці 24 лютого 2022 року він уже був у військкоматі. Правда, без рюкзака з речами, сподіваючись, що дадуть можливість зібратися. Втім, часу на збори вже не було: він ішов уже не на години, а на хвилини.

«У чому прийшов у військкомат, у тому його і забрали. Я ніколи не відмовляла його йти у військо. Якби була медиком, то сама пішла б на війну. Страху того, що з ним може щось статися, не було. Після жахливих боїв за Бахмут він залишився єдиним сержантом у батальйоні. Андрія призначили начмедом. Він навчав бійців, облаштовував медичні пункти. Втім і медиків, і навіть кухарів регулярно відправляли «на нуль», — розповідає мама захисника.

Андрій писав з передової друзям, що його вже не жахають ні постійні ворожі артобстріли, ні нашестя щурів і мишей на оборонних позиціях, ні кров, ані смерть.

«Мене на бойових лякають лише три речі: дійти до позиції, бо „дихалка“ слабка і взагалі витривалість, по-друге — страх полону, бо вони постійно поряд і третє — це залізти з поламаними „культяпками“ на БМП, бо у мене завжди пошкоджені руки», — розповідав Андрій.

У нього були поламані плечі, один перелом застарілий, інший — свіжий. Мама навіть боялась обійняти сина, коли він приїздив у Київ, щоб не зробити йому боляче. А ще Андрію дошкуляла «куряча сліпота», через яку він погано бачив у сутінках.

«У січні 2024 року Андрій пройшов ВЛК, бо вже фізично не витягував усі навантаження. Писав рапорти, щоб лягти у госпіталь, але його не відпускали через брак людей. А психологічний стан Андрія був ще гірший, зокрема через втрату побратимів, замість яких прийшли не вмотивовані новобранці. Тому він хотів перевестися в „Азов“, де служать виключно добровольці», — розповідає Лариса Петрівна.

ДОНЬКА НЕ ДОЧЕКАЛАСЯ БАТЬКА, А НАРЕЧЕНА — КОХАНОГО

Сімейне життя в Андрія не склалося. Він одружився, коли йому було 22 роки. Згодом народилася донька Поліна. Втім, народження дитини не врятувало шлюб. Через рік подружжя розлучилося. Колишня дружина Юліана з дитиною повернулася на свою малу батьківщину, у Львів, а Андрій залишився у Києві.

Нині Поліні 15 років. Вона красива, струнка та висока як «Топер» дівчина. По-справжньому теплі та довірчі стосунки з батьком у неї почали складатися лише останні два роки. Вони ледь не кожного дня розмовляли телефоном, намагаючись надолужити втрачене, підтримували один одного та будували плани на майбутнє, після перемоги України. Андрій мав наречену Ілону, яка також займається журналістикою, та збирався одружитися з нею.

Втім всі їхні спільні плани та мрії зруйнували росіяни. Донька не дочекалася батька, наречена — коханого, а батьки — сина.

«Я була впевнена, що він повернеться живим. Скільки було випадків, коли Андрій повертався цілим і неушкодженим із найстрашніших «замісів». Того страшного дня він один виходив з позицій. Старшина мені розповів, що коли вони думали, що Андрій уже загинув, від нього прийшло повідомлення: «Я 300-й».

Півтори доби він лежав поранений за 5-6 кілометрів від бази. Ніяк не могли його забрати, бо як тільки виходив евак, то одразу потрапляв під обстріл. Коли його вже несли на ношах, ворожий дрон здійснив скид. Хлопці, які виносили Андрія, загинули. Вижив лише один», — плаче Лариса Петрівна.

Мама Героя зізнається, коли їх з батьком сповістили про загибель сина, перше, що подумала — сталася помилка, загинув не Андрій, а хтось інший. Але чуда не сталося. У морзі лежала її дитина. Вибухом Андрію відірвало руки, але обличчя залишилось не ушкодженим. Патологоанатом припустив, що він руками закривав голову, намагаючись захиститися від ворожого дрона.

«Останнім часом Андрій мріяв про тихе, сімейне життя. А ще він не любив пафосу, казав мені: „Мамо, не треба нікого ідеалізувати, зокрема й армію“. Але як же без цього жити? Втім, моє життя з загибеллю Андрія зупинилося. Кажуть, що з часом буде легше, але з кожним днем стає все гірше, нестерпніше та боляче», — зізнається Лариса Петрівна.

«Я ВЖЕ ДОБУ ОДИН УСІ ПОЗИЦІЇ БАТАЛЬЙОНУ УТРИМУЮ»

Про перебування на «нулі» Андрій писав матері. «Вечірній Київ» публікує кілька листів, які він їй відправив у свої останні дні.

• «То ми жартували, що учотирьох тут за весь батальйон стоїмо тижнями. А тепер я вже одну добу усі позиції батальйону утримую. При цьому зобов’язаний доповідати відразу чотирьом нашим командирам у «Сигналі».
• «Вранці був сильний обстріл. Причому били прицільно по всіх точках, де наші позиції. А по обіді сходив до мінометників, де немає зв’язку. За фактом мінометного розрахунку вже немає. Після ранкових подій один 200, один 300, один кудись зпетляв безвісти. Доповів командуванню. Тиша. Смішно, але перед цим вони хотіли, щоб я у відкрите поле сходив, «Мавік» наш збитий пошукав. Саме перед позиціями русні. Коли виведуть — хер зна. Тепер, гадаю, нескоро. Купа дірок на позиціях і не встигають затикати їх».
• «Ну, сьогодні вночі мені 300 та 200 вантажити на «беху» (бойова машина піхоти, — ред.) і приймати нову зміну мінометників. Для них уже сходив і знайшов інші ями поряд. І двох сусідів треба вивести на евак (евакуація, — ред.). А оскільки всі події відбуватимуться вночі, коли в мене куряча сліпота, то будь-яка херня станеться. А вранці мені доведеться брати участь у лові павука (виносна антена для рації, — ред.). Його мають з дрона на КСП (командно-спостережний пункт, — ред.) скинути. З хорошого. Після розмови із замкомбатом попереду замаячили перспективи, коли мене поміняють. Обриси невиразні і не надто близькі».

• «Як Топер на КСП тусив (продовження). Як я й прогнозував, в ту ніч все одразу пішло не по плану. Взагалі працювати по-темному є надто великою особистою проблемою. Повна втрата орієнтування на місцевості. Так воно і вийшло. Поки виводив 1хх на евак до мінометки — потрапили під щільну увагу дронів. Довелося бігти під дружнє завивання згори. Стрибок у нору і пішли скиди. Чекаємо на БМП, щоб передати евак групі 300 та 200 і посадити дружній підрозділ. 200 виявився засипаний після вибуху в окремій норі, викопувати його під акомпанемент гудіння дронів справа невдячна. І ось на горизонті показався БМП. До нас він так і не доїхав. Підбили».
• «Довелося лишати 300 і чекати на нову групу на місці (він там ще дві доби провів), 1хх пішли на евак пішки понад 6−7 км, а я пішов блукати на КСП. І знову загубився. Наостанок виявилося, що був втрачений телефон. Де його шукати на тій горі? А на ньому зав’язано купа важливих моментів. Вже мовчу, що інтернет на КСП та книги в телефоні — єдиний спосіб не збожеволіти на подібних локаціях. Морально пригнічений ліг спати. Як не дивно, а телефон був знайдений випадково. З усіх можливих варіантів я його загубив ще на виході з КСП. Один шанс на мільйон. Паралельно нам перебило павук, що унеможливило зв’язок по рації з залишками батальйону в інших частинах гори та командуванням. А нам сказали чекати на нову групу».

«ПО ДОРОЗІ ПОПАЛИ ПІД МІНОМЕТНИЙ ОБСТРІЛ»

• «Лише на другу добу зібрали нову евакуаційну групу. Павука ж вирішили скинути нам дружнім дроном. Це був вже крайній (ще два лишились у підбитому БМП). Вдень нас трохи прицільно побомбили скидами. Ще була спроба командирів відправити мене у відкрите поле подивитись підбитий БМП. І знову йти у ніч передавати їм 300 та забирати цілий мішок провізії та різних корисних речей. Перед самим виходом у бліндаж прийшов блукач, якого нещодавно загубили при заході на позиції. Чотири доби він десь бродив, доки не дістався КСП, коли я вже рухав на евак. Узяв з собою. По дорозі попали під мінометний обстріл. Як виявилося, то спалилася евак група і кацапи на всяк випадок пройшлися і по посадці. Згубу, який йшов поряд, трохи чиркнуло, але не сильно. Відбувся більше переляком. На точці передав його та 300 евак групі, які пішки мали вивести/винести обох у тил. Мішок з провізією та спорядженням десь прої*али. По дорозі назад знову заблукав. Родзинкою на торті стала заява оператора дрона, що в нашу посадку павука він скидати не буде, бо там працює РЕБ. Командування заспокоїло, що за пару днів піде нова група і донесе нам провізію. Йшов 14 день, і перспектива сидіти тут ще тиждень почала викликати песимістичні думки та обурення. Нарешті повідомили, що наступна група нас все-таки змінить після заходу на ті позиції. Лишилося їй дійти, а нам потім вийти. А це дуже непростий квест».

• «14-й день на передку та КСП. Комбат відправляє на мінометку зробити фото укриттів та самого міномету. Для розуміння: збігати до мінометки (вона ж одне з місць евакуації) це така собі дорога життя. Колись чудова посадка, завдяки постійним багатомісячним обстрілам перетворилась на відносно відкриту місцевість, рясно усіяну оголеними стовбурами знищених дерев та вирвами від снарядів. Пересуваючись по пагорбу, ти як на долоні перед позиціями кацапів. Ну і звичайно, цілодобовий контроль з боку дронів. Однак завдання вдалося виконати без особливих проблем. І тут комбат почав доповнювати задачі. Не буду заглиблюватися у деталі, але довелося знову йти робити фото».
• «Через сильний вітер дрони були не активні. Все ж таки пару касетних боєприпасів у посадку все ж прилетіло. Повернувся. І тут завдання повертатись на те ж місце. Пошуки двох згуб, які зникли після підбиття БМП. Третій раз так просто все не закінчилось. Не знаю, чи хтось помітив, чи просто для профілактики — поряд почали лягати міни. Один раз настільки близько, що довелося відкашлюватись від диму. Під такий акомпанемент і добіг до КСП. Потім нашу гірку обробляли ще майже годину. Ввечері повідомили, що група на заміну виходити не буде. Небезпечно. Та ось нарешті, на 15-й дали сигнал готуватись на вихід вночі. Якщо групі все-таки вдасться дістатися наших позицій. Вихід вночі для мене ще та пригода. Далі буде…».
• «Мій вихід перенесли на завтрашню ніч», — це останнє повідомлення, яке написав Андрій матері. Вихід був 20 квітня. На жаль, вийти не вдалося. Цього дня Андрій загинув. Військова частина подала Топчія до нагородження орденом «За мужність» III ступеня посмертно.

Вічна пам'ять Герою!