Згідно з дослідженнями, предок людини «Люсі» був безволосим

П’ятдесят років тому вчені виявили майже повний скам’янілий череп і сотні фрагментів кісток особини жіночої особини роду  Australopithecus afarensis віком 3,2 мільйона років, яку часто називають «матір’ю всіх нас». Під час святкування після її відкриття її назвали «Люсі» на честь пісні «Бітлз» «Lucy in the Sky with Diamonds».

Хоча Люсі розгадала деякі еволюційні загадки, її зовнішній вигляд залишається таємницею предків. Популярні ілюстрації  одягають її в густе червонувато-коричневе хутро, а її обличчя, руки, ноги та груди визирають із більш густих заростей. Технологічний прогрес у генетичному аналізі припускає, що Люсі могла бути оголеною або принаймні набагато більш тонкою вуаллю.

Відповідно до коеволюційної історії про  людей та їхніх вошей, наші безпосередні предки  втратили більшу частину хутра на тілі 3-4 мільйони років тому  і не одягали одяг до  83 000-170 000 років тому.

Це означає, що понад 2,5 мільйона років перші люди та їхні предки були просто голі. Мене, як філософа, цікавить, як сучасна культура впливає на уявлення про минуле. І те, як Люсі зображено в газетах, підручниках і музеях, може розкрити про нас більше, ніж про неї.

Від наготи до сорому

На втрату волосся на тілі ранніх людей, ймовірно, вплинула комбінація факторів, включаючи терморегуляцію, затримку фізіологічного розвитку, залучення сексуальних партнерів і захист від паразитів. Фактори навколишнього середовища, соціальні та культурні фактори могли сприяти остаточному прийняттю одягу.

Обидва напрямки дослідження – коли і чому гомініни втрачають волосся на тілі та коли і чому вони врешті-решт одягалися – підкреслюють величезний розмір мозку, для формування якого потрібні роки та для підтримки якого потрібна непропорційна кількість енергії порівняно з іншими частинами тіло.

Оскільки людським немовлятам потрібен тривалий період догляду, перш ніж вони зможуть вижити самостійно, еволюційні міждисциплінарні дослідники висунули теорію, згідно з якою ранні люди прийняли стратегію парних зв’язків – чоловік і жінка стали партнерами після того, як утворили сильну спорідненість один з одним. Працюючи разом, їм легше впоратися з роками батьківської турботи.

Однак зв’язок пари пов’язаний із ризиком.

Оскільки люди соціальні та живуть великими групами, у них обов’язково виникне спокуса порушити пакт про моногамію, що ускладнить виховання дітей. Для забезпечення соціально-статевого пакту потрібен був якийсь механізм. Цей механізм, мабуть, був ганьбою.

У документальному фільмі «У чому проблема з оголеністю?» еволюційний антрополог Деніел М. Т. Фесслер пояснює еволюцію сорому: «Людське тіло — це найвища сексуальна реклама… Нагота — це загроза для основного суспільного договору, тому що це запрошення до відступництва… Сором спонукає нас залишатися вірними нашим партнерам і розділяти відповідальність за виховання дітей».

Кордони між тілом і світом

Люди, влучно названі «голими мавпами», унікальні своєю відсутністю хутра та систематичним перейняттям одягу. Лише завдяки забороні наготи «голота» стала реальністю. У міру розвитку людської цивілізації необхідно було запровадити заходи для забезпечення виконання суспільного договору – штрафні санкції, закони, соціальний диктат – особливо щодо жінок.

Так зародилося ставлення сорому до людської наготи. Бути голим означає порушувати соціальні норми та правила. Тому ви схильні відчувати сором. Однак те, що вважається оголеним в одному контексті, може не вважатися в іншому.

Оголені щиколотки у вікторіанській Англії, наприклад, викликали скандал. Сьогодні оголені топи на французькому середземноморському пляжі — звичайне явище. Коли справа доходить до наготи, мистецтво не обов’язково імітує життя.

У своїй критиці європейської традиції олійного живопису мистецтвознавець Джон Бергер розрізняє оголеність – «бути собою» без одягу – та «оголену», форму мистецтва, яка перетворює оголене тіло жінки на приємне видовище для чоловіків.

Феміністські критики, такі як  Рут Баркан,  ускладнювали розрізнення Берґер між оголеністю та оголеністю, наполягаючи на тому, що оголеність уже сформована ідеалізованими уявленнями.

У «Оголеності: культурна анатомія» Баркан демонструє, що оголеність не є нейтральним станом, а наповнена значенням і очікуваннями. Вона описує «відчуття оголеності» як «посилене сприйняття температури та руху повітря, втрату звичного кордону між тілом і світом, а також наслідки фактичного погляду інших» або «інтерналізованого погляду уявного іншого». «

Оголеність може викликати спектр почуттів – від еротики та інтимності до вразливості, страху та сорому. Але не існує такого поняття, як оголеність поза соціальними нормами та культурними практиками.

Люсіні вуалі

Незважаючи на густоту свого хутра, Люсі не була голою.

Але так само, як оголена — це різновид одягу, Люсі з моменту її відкриття представляли у спосіб, який відображає історичні припущення про материнство та нуклеарну сім’ю. Наприклад, Люсі зображена  сама з супутником  або з  чоловіком і дітьми. Вираз її обличчя  теплий і задоволений  або  захищає, відображаючи ідеалізовані образи материнства.

Сучасні пошуки візуалізації наших далеких предків критикували як своєрідну «науку про еротичні фантазії», у якій вчені намагаються заповнити прогалини минулого на основі власних припущень про жінок, чоловіків та їхні стосунки один з одним.

У своїй статті 2021 року  «Візуальні зображення нашого еволюційного минулого» міждисциплінарна команда дослідників спробувала інший підхід. Вони детально описують власну реконструкцію скам’янілості Люсі, висвітлюючи свої методи, зв’язок між мистецтвом і наукою та рішення, прийняті для заповнення прогалин у наукових знаннях.

Їхній процес протиставляється іншим реконструкціям гомінідів, яким часто бракує сильних емпіричних обґрунтувань і які увічнюють женоненависницькі та расові неправильні уявлення про еволюцію людини. Історично ілюстрації стадій  людської еволюції,  як правило, завершувалися білим європейським чоловіком. І багато  реконструкцій жіночих гомінідів  перебільшують риси, образливо асоційовані з чорношкірими жінками.

Один із співавторів «Візуальних зображень», скульптор  Габріель Вінас, пропонує візуальне пояснення реконструкції Люсі в «Санта-Лючія» – мармурова скульптура Люсі як оголеної фігури, загорнутої в напівпрозору тканину, що представляє власну невизначеність художниці та Люсі. загадкова зовнішність.

Люсі, покрита вуаллю, розповідає про складні відносини між оголеністю, покривалом, сексом і соромом. Але в ньому також зображено Люсі як незайману вуаль, фігуру, яку шанують за сексуальну «чистоту».

І все ж я не можу не уявити собі Люсі за межами одягу, Люсі, яка не в небі з діамантами, і не застигла в материнській ідеалізації – Люсі, яка скаже про накинуту на неї вуаль, Люсі, яка може виявитися змушеною носити маска  Guerrilla Girls, якщо взагалі така.