Навіщо Путіну Україна: у чому план Росії щодо революційного руйнування світового порядку

Коли Володимир Путін вторгся в Україну 2022 року, багато західних спостерігачів вважали це тимчасовою регіональною кризою, яка зрештою переросте в заморожений конфлікт. Два з половиною роки потому ця точка зору кидає виклик більш значущій реальності.

Мета російського лідера — не просто зламати Україну, зупинити її пошуки місця в сім'ї західних демократій, а значно більше — зруйнувати очолювану Америкою систему безпеки, що виникла після Другої світової війни. У цьому сенсі Путін розпалює революцію: використовує саме революційну стратегію і тактику проти західної системи. Його війна в Україні нерозривно пов'язана зі стратегічною метою його революції.

На початку 1990-х років російські реформатори дійшли висновку, що країна може бути конкурентоспроможною, тільки інтегруючись у світову економіку і відійшовши від конфронтації із Заходом. Останні 20 років правління Путіна характеризувалися двома абсолютно різними моделями, які водночас збігаються: поетапний демонтаж демократії і свобод усередині Росії — і посилення кампанії з делегітимізації Заходу, його демократичних цінностей та інституцій, які підтримують їх.

Усередині Росії результатом стало посилення репресій проти російського народу, посилення влади служб безпеки, збільшення добробуту пов'язаних із Кремлем бізнес-лідерів і зростання інвестицій у збройні сили. За межами Росії Путін чинить дедалі більший тиск на світовий порядок, очолюваний Америкою; прагне підірвати норми, принципи та правила західних інституцій; організовує регіональну та глобальну опозицію Заходу; він вів військові дії в Грузії, Сирії та веде в Україні.

Пан Путін тепер стверджує, що західна система являє собою екзистенціальну загрозу суверенітету Росії і цінностям, яких вона має дотримуватися. Він говорить про два погляди на майбутнє, що різко контрастують: або західна система продовжить існувати, а Росія зазнає стратегічної поразки, або західна система буде замінена, а Росія продовжить існувати. Він переконаний, що Росія досягла історичного роздоріжжя у своєму пострадянському розвитку, і що демонтаж наявного світового порядку і побудова нового має основоположне значення для прагнень Росії до статусу більшої держави. Його революційний ривок мотивований як внутрішніми цілями збереження влади, так і зовнішніми цілями її розширення.

Його революція цінує перевагу Росії та її владу над Заходом більше, ніж співіснування, взаємну безпеку, уникнення криз і стабільність у відносинах із Заходом. Його бачення безпеки вимагає Європи без НАТО і без організацій, які підтримують фундаментальні принципи свободи, демократії та верховенства закону. Це бачення також передбачає співпрацю Росії з іншими країнами з метою стримування американської могутності в Арктичному, Євроатлантичному та Індо-Тихоокеанському регіонах.

Його революція тепер формує те, як організована Росія, як мобілізується суспільство, як розставлено пріоритети промисловості, як вибудувано зовнішню політику, як структурована армія і як здійснюються комунікації. Його легітимність як лідера Росії — і його місце в історії — тепер нерозривно пов'язані з цією революцією. Він зображує себе єдиним лідером, який може провести Росію через це перехрестя історії. Гонитва Путіна за перевагою і владою навряд чи буде замінена обережністю в прагненні до стабільності.

Ні його революція, ні його війна не близькі до завершення. В Україні він здійснює одночасно кілька стратегічних дій. Активізуючи військові операції і нападаючи на інфраструктуру України, він сподівається послабити її оборону, деморалізувати її збройні сили і створити у широких верств населення відчуття неминучої перемоги Росії. Він також прагне розділити Україну політично. І він хоче підірвати бажання Заходу продовжувати підтримувати Україну у війні.

Низка ознак свідчить про те, що Путін і далі дотримуватиметься підходу, заснованого на революції та війні, ще більше замикаючи політику, економіку і збройні сили країни в структуру, яка тільки й може, що підтримувати революцію і війну. Малоймовірно, що він зупинить революцію, демобілізує збройні сили, деконструює військову економіку або знову прийме західну систему. Настільки ж малоймовірно, що він буде прагнути до укладення політичних, економічних угод, угод щодо розв'язання конфліктів або з контролю над озброєннями із західними країнами. Ця революція і війна ляжуть на російське суспільство величезним тягарем — ціна, яку пан Путін, судячи з усього, готовий заплатити.

Пан Путін обрав рішучі шляхи для просування російської могутності. Він веде Росію в нову фазу стратегічної конфронтації із Заходом з приводу регіонального і глобального порядку, очолюваного Америкою. Згідно з його логікою, створена ним реальність не є тимчасовим механізмом антикризового управління. Тому Захід повинен продовжувати підтримувати право України на самооборону і зміцнювати колективну безпеку та оборону євроатлантичного регіону і всього світу — в межах стратегічної моделі протидії Росії, її тиску на глобальну систему безпеки. За відсутності цих кроків Путіна отримає можливість зіставити рівень агресії проти західної системи з рівнем своїх революційних амбіцій.

Наприкінці 2022 року Путін передбачив, що попереду "ймовірно, найнебезпечніше, найнепередбачуваніше і водночас найважливіше десятиліття з часів закінчення Другої світової війни" — стан справ, який, за його словами, "загрожує глобальними конфліктами". Його дестабілізуюча, розрахована революція і війна проти України — вибір Путіна для Росії — можуть зробити його передбачення реальністю. Він організовує і готує Росію до цього майбутнього, а не бере курс на його уникнення.

Автор висловлює особисту думку, яка може не збігатися з позицією редакції. Відповідальність за опубліковані дані в рубриці "Думки" несе автор.

Джерело