Ейджі Фурукава: «Японія не має професійних воєнних кореспондентів: ми почали вчитися це робити з висвітленням війни в Україні»

Ейджі Фурукава — журналіст-фрилансер із Японії, який до 2021 року кілька десятиліть був штатним кореспондентом японської щоденної газети Nikkei. Зараз він продовжує писати для цього ж медіа як фрилансер, а також співпрацює з кількома іншими японськими виданнями. Автор книжок, одна з яких — про Україну під час повномасштабної війни. А ще одна — про його тривалий період роботи в Росії.

Фурукава був чи не єдиним японським журналістом у Києві на момент повномасштабного вторгнення. Вперше працював у нас у 2004 році, коли розпочалася Помаранчева революція. На той момент він був постійним кореспондентом своєї газети в Москві. І традиційно для багатьох світових видань у ті часи, саме московський кореспондент мав відповідати за висвітлення подій на всьому пострадянському просторі.

«Пам’ятаю, як повернувся до Москви після Помаранчевої революції. Там якраз була конференція, де говорили про те, що ж відбулося в Україні. Один російський репортер почав розповідати, що це було організовано Америкою і що люди на протестах отримували гроші. Але я заперечив — це не те, що я бачив своїми очима! Люди просто хочуть жити чесно, у свободі й демократії, за що і стоять. Вони ідентифікують себе не з Росією, а з Європою. Всі почали на мене озиратись. Але після конференції до мене підходили окремі люди й хотіли, щоб я їм розповів правду», — ділиться спогадами японський медійник.

Зі слів Фурукави, висвітлюючи Помаранчеву революцію, він уперше по-справжньому відкрив для себе Україну. До того часу в нього було доволі розмите уявлення, він думав, що ця країна мало чим відрізняється від Росії. «Знайомлячись із людьми протягом Помаранчевої революції, я почав усвідомлювати, наскільки вони відрізняються», — каже Ейджі. Також він поступово позбавився стереотипів про те, що окремі частини України перебувають «під впливом Європи чи Росії», про що тоді постійно писали світові медіа.

Ейджі Фурукава

Безпека важливіша за ексклюзив

Фурукава розповідає: годі уявити ситуацію, щоб японське видання свідомо послало свого штатного кореспондента в зону бойових дій чи навіть будь-яке прифронтове місто. Між ексклюзивним матеріалом і безпекою там завжди оберуть безпеку. Понад те — якщо кореспондент поїхав у зону бойових дій на свій страх і ризик, не погодивши це з керівництвом медіа, такий матеріал точно не буде опублікований, навіть якщо він має суттєву цінність. Фурукава розповів, що для таких випадків мав хитрість — він казав, що зустрічався з героями своїх інтерв’ю десь глибоко в тилу, хоча це було не так.

«На початку повномасштабної війни, здавалося, жодного з моїх японських колег тут не було. Японські журналісти поїхали на захід України. Я залишався тут протягом перших десяти днів і думав: “Боже, я тут один! Я мушу розповісти про це Японії”. Я писав про людей в укриттях, про те, як вони давали раду з проблемами й лишалися в столиці, попри російські обстріли», — згадує Фурукава.

Він пояснює, що в перші місяці війни японським штатним кореспондентам роботодавці суворо не рекомендували їхати далі Львова. Сам він повернувся до Києва в перший тиждень квітня 2022 року. Але він був фрилансером, тож до нього не було таких вимог. «Фрилансеру з цим дещо простіше, бо за нього не несуть прямої відповідальності роботодавці», — розповідає він.

Нині, зі слів Фурукави, в Києві працює бюро одного з найбільших інформаційних агентств Японії Кьодо (Kyodo). Ще певна кількість його колег приїздить сюди залежно від подій. Порівнюючи роботу журналіста в Україні та Японії, Ейджі каже, що в Україні люди більш відкриті до діалогу.

«Вони це роблять навіть після дуже важких і трагічних подій, або навіть саме через ці події, як, наприклад, у Бучі. Вони хочуть розповісти й хочуть, щоб про це дізналися інші. Окрім того, люди в Україні говорять речі, що справді зачіпають, що доводять їхню сміливість, при цьому часто навіть із гумором», — поділився японський журналіст.

Він згадав у цьому контексті, як 14-річна українська дівчинка допомогла йому розповісти історію Голодомору, почуту від її матері. А та, своєю чергою, почула її від своєї бабусі. Тож фактично в цій історії були зв’язані 3–4 покоління українських жінок. Ця ж дівчинка, згадує Фурукава, порівняла Голодомор із нинішніми діями Росії, коли та намагається знищити енергетичний сектор, лишити цивільних без світла і тепла. Він був справді вражений цими історичними аналогіями з вуст дівчини-підлітка. Ейджі сумнівається, що молоді японці могли б розповісти такі історії з таким же рівнем розуміння, і настільки зворушливо.

Про роботу в Росії

Ейджі Фурукава працював кореспондентом у Москві двічі — з 2004 по 2009 роки, а потім із 2015 по 2019-й. Перший період своєї роботи в Росії Фурукава характеризує як час економічного піднесення, коли росіяни почали «бити себе в груди», радіючи відновленню сили своєї держави та протиставляючи себе Америці та Європі. Це був другий термін Путіна, і вже тоді сталися дуже гучні випадки придушення свободи слова на кшталт убивства журналістки Анни Політковської. Він згадує свої зустрічі з Політковською, під час однієї вона сказала: «Звичайно, я боялась. Але я маю відповідальність як людина, тож не можу заплющувати очі й мовчати про нелюдські звірства в Чечні».

Уже тоді Фурукава розумів, що ця країна рухається в якомусь «неправильному» напрямку, а влада стає все більш авторитарною. Але, з його слів, люди в Росії це підтримували, оскільки економіка росла й росіяни були отруєні «постімперіалістським синдромом» ще з часів розпаду Радянського Союзу. Про свою роботу в Росії Ейджі Фурукава написав книжку «Темна сила» (Dark Power), у якій досліджує незаконні таємні дії ФСБ, а також недержавних структур Росії всередині країни та за її межами. Після публікації книжки японська розвідка попередила журналіста, щоб він не їхав до Росії, оскільки це може мати негативні наслідки для його безпеки, розповідає Фурукава.

«Проте я мав там гарні урядові джерела, що дозволяло відносно легко працювати. Я ніколи повністю не довіряв політикам, особливо російським. Але якщо ти вибудовуєш з ними стосунки, вони починають говорити. Можливо, вони намагалися мною маніпулювати, але я завжди був обережним і перевіряв достовірність інформації. Як не дивно, інколи вони здавалися доволі відкритими. Вони звикли, що уряд продукує лише пропаганду і брехню. І мені здавалося, що навіть ці люди відчували потребу хоч інколи сказати правду. І якомусь японському журналісту, а не New York Times це можна було собі дозволити зробити», — згадує роботу в Росії Фурукава.

Водночас під час свого другого періоду роботи в Росії, який припав на час після Майдану, анексії Криму та початку війни на сході України, Фурукава відчував уже значно більше ворожості в російському суспільстві та контролю над медіа. Йому стало набагато важче контактувати з чиновниками в уряді та з власними джерелами. Фурукава каже, що він знає кількох хороших російських журналістів-розслідувачів, які все ще продовжували дотримуватися професійних стандартів і об’єктивності, але після повномасштабного вторгнення вони не могли залишатися в Росії.

Зараз найбільші японські медіа досі мають кореспондентів у Росії. Але оскільки японський уряд підтримав Україну та запровадив санкції проти Росії, дуже частими стали випадки відмови їм у наданні віз із боку російського уряду. «Японські компанії міняють своїх кореспондентів в інших країнах кожні 3–4 роки. Але коли вони намагаються відправити в Москву нову людину, то чекають на візу роками без будь-яких офіційних реакцій», — пояснив Фурукава.

Під час перебування в Москві йому було важко спостерігати, як люди заплющують очі на утиски з боку держави та порушення прав людини. Зазвичай люди там кажуть, що вони не цікавляться політикою. «Але коли когось отруїли на смерть чи вбили — це не “політика”! Це сильно впливає на ваше власне життя», — стверджує він. І це одна з найбільших відмінностей між Україною та Росією, додає журналіст.

Водночас, зі слів Фурукави, дуже часто до роботи в Росії готують японських кореспондентів, які не просто мають бажання там працювати, а закінчили в університеті саме відповідний факультет. Тобто вони володіють мовою, вчать історію та культуру країни. Та проблема в тому, що почасти вони транслюють ті ж наративи, що й офіційна російська влада. Власне, це стосується не лише Японії, а й багатьох інших країн. І Фурукава бачить у цьому проблему, бо умовних відділень «україністики» у світових університетах немає, а от «русистики» — більш ніж достатньо.

Японські медіа: чи є щось спільне з Україною

Щодо структури власності найбільших японських газет, то звичною, як каже Ейджі Фурукава, є модель, коли власниками газети є її співробітники. Це допомагає уникнути зовнішніх впливів на редакційну політику з боку держави або приватного інвестора. Є також громадський мовник, NHK, японський аналог BBC. Приватні телеканали працюють, але транслюють зазвичай розважальний контент, а не новинний.

Водночас Фурукава все ж бачить сильну залежність японських медіа від великих корпоративних рекламодавців, і, як наслідок, непрямий, але відчутний вплив цього на редакційну політику. Щоправда, крім рекламодавців, суттєву частину фінансування японських медіа надають і підписники. Наприклад, найбільша японська газета «Йоміурі Шімбун» (The Yomiuri Shimbun), зі слів Фурукави, мала близько 10 млн підписників. Попри те, що в Японії, як і в решті світу, відбулося значне падіння рівня передплати газет, оскільки читачі переходять на онлайн-медіа, тиражі все ще більші, ніж в інших країнах. Тож великі газети зберігають значний вплив на громадську думку. Те, що друковані медіа все ще мають вагу в Японії, Фурукава пояснює доволі традиціоналістським світоглядом японського суспільства, яке старіє.

Також, як пояснює Фурукава, провідні японські медіа бояться втратити доступ до «неофіційного пулу», який дозволяє їм відвідувати неформальні заходи найвищого рівня й отримувати коментарі політичного керівництва. Як наслідок — виникають елементи самоцензури та небажання випускати в ефір чи друк аж занадто критичні матеріали про владу. Тож для Фурукави не є дивним, що в Індексі свободи преси міжнародної правозахисної організації «Репортери без кордонів» Японія посідає аж 70-те місце (до слова, Україна перебуває на 61-й позиції).

Ейджі Фурукава додає, що, на відміну від України, в Японії не прийнято часто змінювати роботодавця в медіа. Тож якщо ти журналіст однієї газети, то можеш рухатися кар’єрними щаблями у рамках цієї редакції або ж змінювати спеціалізацію, але, знову ж таки, в рамках тієї ж медіакорпорації. Тому цілком типовою є журналістська кар’єра, коли людина протягом всього свого професійного життя працює в одному медіа, хоча в останні роки ця практика поступово змінюється. Власне, коли журналіст представляється, то традиційно він каже — «я з такого-то медіа», а не — «мене звати так-то». Для Японії медійний бренд зазвичай домінує над особистістю журналіста, навіть якщо він досвідчений і популярний.

Про висвітлення війни в Україні в японських медіа

Ейджі Фурукава вже мав досвід перебування в зонах бойових дій протягом журналістської кар’єри — під час російсько-грузинської війни та російсько-української війни, зокрема тієї її фази, яка мала назву АТО/ООС.

«Уперше я мав досвід висвітлення війни в Грузії у 2008 році. Моя компанія сказала: ти не повинен туди їхати. Але в мене було домовлено про інтерв’ю з президентом Грузії Михеїлом Саакашвілі, тож я переконав своїх роботодавців, що мушу це зробити. Щоправда, мені поставили умову: не виїздити за межі Тбілісі, взяти інтерв’ю та відразу повернутися назад. Насправді ж я поїхав потім у Горі й до Південної Осетії, але роботодавець викинув мої матеріали в смітник. Там справді були небезпечні ситуації, але, на щастя, все закінчилося добре», — згадує Фурукава.

Та коли розпочалося повномасштабне вторгнення Росії, японський журналіст усвідомив: це тотально інша війна. З його слів, під час російсько-грузинської війни чи АТО він поводився як аматор, якого мотивували почуття професійного обов’язку та цікавість. Висвітлення ж російсько-української війни після повномасштабного вторгнення вимагає від журналіста професійної та технічної підготовки, обізнаності в низці безпекових речей. «Я нарешті усвідомив, що не круто їхати на фронт як аматор, підходити там до когось і казати: “Привіт, я Ейджі”. Я робив так раніше, але зараз для мене це сором. Японія не має професійних воєнних кореспондентів. Японські медіа почали вчитися це робити з висвітленням війни в Україні», — констатує японський журналіст.

Попри те, що Ейджі не працює в Росії вже доволі тривалий час, деякі джерела продовжували контактувати з ним. Ще напередодні вторгнення вони озвучували йому серйозність намірів російської армії з окупації української столиці, та все ж він залишався там протягом перших тижнів повномасштабного вторгнення.

«Я не можу заперечити, що інтерес до війни в Україні зменшився у світі, та і в Японії теж. Це, напевно, природно, бо люди звикли, та й частково увага переміщується на інші регіони, такі як Газа. Але люди в Японії насправді дуже підтримують Україну. І рівень цієї підтримки лишається високим. Я відчуваю, що ці статті досі дуже важливі для Японії. Я хочу, щоб вони знали, за що Україна насправді воює. Не всі в Японії розуміють це, бо японці ніколи не билися за свою свободу — демократія була їм дана як щось само собою зрозуміле після Другої світової війни. Японці не були окуповані чи поневолені протягом своєї історії. Тож вони не завжди усвідомлюють концепт нації. Те, що тут відбувається, має значення не лише для України та Європи, а й для всього світу. Наслідки визначатимуть світовий порядок і майбутнє наших дітей», — резюмує японський журналіст.