Дай серцю волю, заведе в Кропивницький

1840 року в селі Бежбайраки Єлисаветградського повіту Херсонської губернії в родині дрібного шляхтича, управителя панських маєтків Луки Івановича Кропивницького народився син Марко. Це був шляхетний рід зі своєю історією сімейних зрад, поневірянь і таких родинних перипетій, що вистачило б нині на повноцінний нетфліксівський серіал. Хтозна, може, доживемо до того, що й зафільмують.

А наразі дожили до того, що місто Кіровоград, назване на «честь» одного з організаторів репресій, від яких потерпала й Радянська Україна, — Сергія Кірова, перейменовано на честь людини, яка чи не найбільше на це заслуговує, — письменника, драматурга, театрального режисера, геніального актора й автора популярних пісень Марка Лукича Кропивницького. Саме він 1882 року організував у центральній частині України одну з перших українських професійних труп, до якої ввійшли Микола Садовський, Марія Заньковецька, Панас Саксаганський, Іван Карпенко-Карий, Марія Садовська-Барілотті, Ганна Затиркевич-Карпинська. Пізніше цю талановиту плеяду величатимуть «театром корифеїв».

Нині Театром корифеїв іменують себе «наступники» — Кіровоградський академічний обласний український музично-драматичний театр ім. М.Кропивницького. Одруківки тут немає — Кіровоградський… обласний… Тут радше є відсутність здорового глузду та політичної волі. І саме тут 22 червня була я. Театральне серце завело мене до Театру корифеїв на прем’єру вистави «Перед волею».

Тих, хто побуває тут вперше, місто Кропивницький точно здивує. Затишком, помірним темпом життя, відсутністю «донебесних» хмарочосів, збереженням неймовірної архітектурної краси будівель ХІХ століття і давніших. І, звісно, гордістю міста — Театром корифеїв, побудованим далекого 1867 року. Театр у хорошому стані, місцеві театрали подейкують, що ремонт недавній. Але «свіжим оком» бачу, що ліпнина на будівлі де-не-де відвалюється.

Перед театром — простора площа з великою клумбою, засадженою квітковою композицією, біля театру квітнуть троянди, лаванда та якісь чудернацькі кущі. І всю цю гармонію множить на нуль занедбаний чи то парк, чи то скверик поруч.

По дорозі до пам’ятника-погруддя Марку Лукичу, який установлено в тимчасовому «царстві» високої трави та бур’янів біля театру, впадає в око агресивна реклама — відразу п’ять банерів-афіш про сьогоднішню прем’єру. «Перед волею» — вистава за однойменною п’єсою Марка Кропивницького.

Чомусь фейсбучним «спеціалістам», які навіть не бачили цієї вистави наживо, здалося, що Кропивницький може стати справжньою театральною Меккою. Театр корифеїв одразу самовпевнено перефразував цю думку на своїй сторінці, зазначивши: «Кропивницький — мистецька столиця України». Як каже народна мудрість, «дай Боже нашому теляті та вовка з’їсти».

Ну а поки для повної картини театрального життя в Кропивницькому розповім про іншу гризню, а точніше — історію з відтінком криміналу на актуальну тему про волю-неволю.

Наприкінці грудня 2022 року керувати Театром корифеїв призначили В’ячеслава Вандрашека (до цього працював головним адміністратором театру імені Куліша в Херсоні). Не здружився Вандрашек із місцевою владою, тож згодом із ним розірвали контракт і у вересні 2023 року директором обрали режисера з Києва Сергія Корнієнка. Так директор Вандрашек опинився «на волі» від своїх обов’язків і звернувся до суду. Ніби вже й поновили, проте й не пустили фактично на робоче місце. Одним словом, тяганина триває.

На волі перебуває наразі й Сергій Корнієнко, якого у березні 2024 року затримали за підозрою в отриманні хабаря за працевлаштування в театрі. З травня 2024 року директора Корнієнка відсторонено від посади, проте не звільнено (облрада не набрала голосів). Санкція статті передбачає до десяти років позбавлення волі з конфіскацією майна. Після внесення застави в розмірі 242 тис. грн Корнієнка випустили на волю. Розгляд обвинувального акту в суді триває.

Євген Лавренчук, якого призначили тимчасово виконувати обов’язки директора Театру корифеїв і який свого часу мав багатий досвід режисерської роботи в Росії, теж не на словах знайомий із судовим процесом. 2013 року суд Томська (Російська Федерація) відмовив Лавренчуку в задоволенні позову про захист честі, гідності й ділової репутації. Справа стосувалася звинувачення в пропаганді гомосексуалізму серед дітей, яку місцева влада побачила в постановках Євгена в томському Театрі юного глядача. 2014 року Лавренчук через незгоду з анексією Криму та подіями на Донбасі покинув Росію, переїхавши до України. Гучними скандалами (від нагород до побиття та розірвання контракту) супроводжувалася із 2018 до березня 2021 року творча робота Євгена як головного режисера Одеського театру опери та балету. У грудні 2021 року Лавренчука заарештували в Італії на запит Росії про екстрадицію у зв’язку з рішенням одного із судів Москви про заочний арешт за звинуваченнями в шахрайстві у великих розмірах. Згодом суд Неаполя визнав звинувачення проти Лавренчука сфабрикованими, а мотиви переслідування — політичними. Лавренчук на волі, в Кропивницькому і як тимчасовий керівник і режисер театру презентував свою першу роботу на сцені Театру корифеїв — «Перед волею».

Як зазначено на рекламному банері вистави та ідентичних за дизайном листівках: «Марко Кропивницький, інсценізація Євгена Лавренчука». На сайті театру слово «інсценізація» можна зрозуміти чіткіше. Під приміткою про двогодинну тривалість постановки наводиться текст про те, що вистава 16+, містить сцени з оголеними тілами; у ній використовується спеціальне світло та мерехтіння світла, яке може викликати підвищене збудження нервової системи, — не рекомендовано для глядачів із епілепсією; вистава включає сцени з імітацією руйнування приміщення; і насамкінець, її не рекомендовано людям із вразливою нервовою системою.

Пояснення чесне, та водночас і дивне. Невже в Україні, яка потерпає від війни, щоденних втрат, горя та болю, є люди з НЕвразливою нервовою системою?! Навіщо такі «спец»ефекти, мені особисто незрозуміло. Саме життя, а точніше, сусіди-нелюди попсували нерви глядачам прем’єрного показу 22 червня двома повітряними тривогами. Внаслідок цього вистава розпочалася на півгодини пізніше, а глядачі замість того, щоби прямувати до сховища, розслабляли нерви коктейлями в затишному театральному буфеті. Вистава, яка планувалася без антракту, завдяки другій, більш як 40-хвилинній тривозі, знову зібрала найстійкіших театралів у тому ж буфеті.

Сюжетної лінії в постановці не дотримуються. Тут власне прочитання, вибіркове та, звісно ж, сучасне. В драмі Кропивницького — п’ять дій і понад 50 дійових осіб. Режисер залишив «жити» лише 18 обраних і ввів до вистави свого персонажа, якого Марко Кропивницький згадував лише описово, — матір. Актори грають в одному складі.

За змістом п’єси, головна сюжетна лінія — багатий поміщик Підгайний є батьком-одинаком. Драматург згадує про бурхливе особисте життя багатія, який часто катається до Європи. Його вже доросла донька Орися виросла на диво не розпещеною дитиною, не мажоркою, як би схарактеризували нині. Як і годиться тогочасній дитині з багатої родини, Орися гарно вихована, грає на фортепіано. Капельмейстер Діброва, в якого навчалась Орися, знайомить її з молодим хлопцем Юрком, якого відрекомендовує як талановитого скрипаля. Між молодими людьми виникає кохання з першого погляду. Єдина й нездоланна перешкода: Орися вільна, Юрко — кріпак. Марко Лукич спеціально зазначає, що все це «діється в 1860 і 1861 роках». Поки батько довго перебував за кордоном, Орися народжує сина від Юрка. Від страху відповідальності за розплату та безчестя Юрко тікає з помістя, скориставшись фальшивими документами «вільної людини». Дорогою невдаху-втікача впізнають, він повертається, й водночас до свого помістя з чергового вояжу приїздить Підгайний. Правда виходить назовні. Орися до останнього захищатиме нерівню собі — коханого Юрка, й так, що навіть замахнеться на батька кинджалом, але в той момент сама впаде замертво. Батькові майже відразу повідомлять новину про необхідність бути завтра присутнім на прочитанні маніфесту про звільнення кріпаків. Юрко намагається застосувати кинджал, убивши себе, але Підгайний його стримує, фактично прощає й просить жити для сина, його вже визнаного онука.

«Вся ця історія, на мій погляд, надто неправдоподібна і штучна, не кажучи вже про наскрізь довільну драматичну будову; цілком очевидно, що і село має свої любовні драми, однак ці драми відбуваються звичайно дуже тихо, без трагічних фраз і гучних афектів. Зрештою, люди села дещо більше загартовані, ніж у пана Кропивницького; вони ані сльозами так швидко не заливаються, ані не умирають так раптово, ні з того ні з сього, ані не божеволіють, ані не плавають в такому соусі вічної, хоча б і приперченої дотепами сентиментальності…» — писав Іван Франко, який до всіх своїх чеснот був іще й театрознавцем. Щоправда, це — про іншу п’єсу Марка Кропивницького «Дай серцю волю, заведе в неволю». Універсальними словами Івана Яковича можна було б цілком спокійно описати й сюжет драми «Перед волею».

Ось таку «неправдоподібну і штучну, не кажучи вже про наскрізь довільну драматичну будову», виставу представив на суд глядачів Євген Лавренчук.

«Після обіду. Зало. Столи покриті скатерками, скрізь посуда, пляшки, ножі, вилки, чарки, стакани. З правого боку фортепіано, біля нього пюпітр. Обстанова багата і розкішна». Не подумайте, що я знову повертаюся до буфету, ні. Це початок п’єси в Марка Кропивницького.

Глядацька зала, завісу відкрито, на авансцені посередині — лікарняне ліжко, на якому лежить, як виявилось, Юрко (Микита Капелюшний). Ліворуч на краю сцени — два стільці, на одному з яких — телевізор, увімкнений і повернений до глядачів. Великі операційні лампи почасти направлені на глядацьку залу. На сцені стоять манекени, й у глибині видно дійових осіб, загорнених чи то в ковдри, чи то в матерію. Власне начиння сцени можна роздивитися повністю, вона оголена від зайвих завіс. Ізраїльський сценограф Єфим Руах, який співпрацював із Євгеном Лавренчуком у Москві й Одесі, в кропивницькому театрі запрошує глядачів не до конкретного міста чи села. Ні, ласкаво просимо до «Азовсталі».

Підказка про місце, що стало символом стійкості та випробувань, звучить ніби з телевізора, який на авансцені на початку дивиться мати (Інна Вдовиченко). «Прощай, світе, прощай, земле, неприязний краю. Мої муки, мої люті в хмари заховаю», — лунає згодом пісня на слова Тараса Шевченка та музику Валентина Сильвестрова. В описі до вистави зазначено, що Євген Лавренчук є не лише постановником, а й автором звукової та пластичної партитури. Музику Євген підібрав дуже красиво, ніби компенсуючи обіцяні спецефекти. Щоправда, справедливо було б зазначити, звідки ця музика, хто є автором. Те ж саме й щодо пісні Russian Dance (2023 Remaster) Тома Вейтса, яка неодноразово звучить у виставі. Згадки про музичне авторство відомого американського композитора та співака не знаходжу ні на сайті, ні в афіші. Тому я й вирішила особисто (через верифіковані соцмережі митця) уточнити в пана Вейтса, як відбувалась україно-американська співпраця й чи задоволений він її результатом.

Із перших дій Юрка на сцені зрозуміло, що він у власній реальності — в потойбіччі. Спочатку він хапається за слова кожного з персонажів, повторюючи їх, згодом молиться, ніби сподіваючись ожити й повернутись у реальність. Юрко в операційному одязі — це фактично тканинне полотно з прорізом для голови та зав’язками по боках. «Сцени з оголеними тілами», а точніше, тілом — це про Юрка. Під тим умовним одягом він у чому мати народила.

Орися (Елізабет Давідян) ніби роздвоюється у виставі. Одна — донька Підгайного, інша — з лікарняного ліжка. Таке поєднання-роздвоєння, як на мене, є штучним і невиправданим. Спочатку помирає одна Орися (щоправда, повітряна тривога не дала їй померти до кінця). А після вимушеного антракту доньки Орисі немає. Зникає й мати, яка її оберігала, також як манія-привид. Але пізніше Орися з’явиться, щоб загинути вдруге.

А до того абсолютно незрозуміло, чому режисер не відтворив бодай мінімальної взаємодії закоханої пари. Орися закохалася, Юрко пішов на середину сцени молитися. Для спецефекту пускають дим, затуманюючи не лише сцену, а й глядацькі легені та свідомість.

Батько Орисі Підгайний (Євген Скрипник) — чоловік, трохи замолодий для батька дівчини такого віку, імпозантний, у діловому костюмі (нагадую — на «Азовсталі»). Без краватки, й то добре. Його сценічне ставлення до доньки дуже беземоційне. Так, ніби йому здебільшого байдуже, що і як буде далі. Монотонний тон актора періодично заколисує глядацьку увагу.

Костюми (Міра Матчина) у виставі — окрема тема, цікава й знов-таки спірна. Орися носить поверх сукні модний корсет. Не лише вона має цей незрозумілий атрибут. Після вистави я зупинилась у холі театру, де перед пам’ятником Марку Кропивницькому лежить солідна за товщиною «Книга почесних гостей». І поки читала відгук-подяку Сергія Притули за можливість виступити з вар’ятами в такому прекрасному залі, поруч стали дві пані. З розмови було зрозуміло, що обидві є затятими театралками. Не вистачить мені дозволених редакцією символів, аби переповісти, ЯК вони намагалися пояснити одна одній конструкції шатрів-наметів на сцені, титрів, які подекуди не збігалися з текстами, що їх озвучували актори, вагонеток і рейок. Але особливо експресивно дами обговорювали костюми. І якщо про балетні пачки одна з панянок коротко резюмувала: «Так Лавренчук же — оперний режисер. Ото і одягає в те, до чого звик». А одягнув він у ті пачки згодом майже всіх акторів, задіяних у виставі, й випустив потанцювати під «Баядерку» (хто як уміє). Корсети залишилися загадкою.

Насправді ж усе дуже просто. В одному з інтерв’ю Євген Лавренчук сказав, що йому дуже подобається естетика артдеко й початку 1920-х років. І додав, що в будь-якій його виставі буде елемент цієї епохи, оскільки режисерові здається, що він сам звідти. От і вся «штучна» історія корсетів.

Режисер вводить до своєї інсценізації збірний образ жінок-віщунок, об’єднуючи триєдино пані Шкорупську (Тамара Лаптєва), пані Гордецьку (Вікторія Майстренко) та няньку (Євгенію Миронович). Дуже помітно, як ці актриси насолоджуються своєю грою. Можливо, таке «осучаснення» для них — новий досвід. Поміж душевних перипетій провидиці урочисто зачитують Валуєвський циркуляр 1863 року. Згодом на авансцені, перед тим самим телевізором ці пані імітуватимуть читання газети «Сільські вісті» з яскравим «надзаголовком» — «кровожерливим московитам саміт миру не сподобався». Проте знову віщуватимуть зло.

Є в цій виставі й минуле, й майбутнє, й сьогодення. Текст Марка Кропивницького, щоправда, знайти іноді важко. Може, й тому серед команди творців вистави зазначено: драматург Антон Литвинов. Отак почали за здравіє, а результат майже класичний. Цікаво, що дописав до тексту корифея пан Антон. Із нового, точніше, незвичного, я почула два нецензурних слова. Вже руки болять набирати текст, у якому постійно прошу митців-оригіналів залишити в спокої й не займатися матюкізацією класики.

Одним із головних героїв вистави режисер робить капельмейстера Діброву (Анатолій Шевченко), зазначаючи його як Корифея. Сивочолий, статний і емпатичний до дійових осіб Діброва не дає підказок, щоб розгадати, хто ж такий цей Корифей. Для Марка Кропивницького він занадто спокійний за характером. Брати Тобілевичі — теж корифеї, але теж не збігаються із запропонованим образом. Глядацьке просвітлення на мене не зійшло, на жаль. Знову все складно.

Щодо світла в залі, та й у місті загалом. Тут класика у всій красі — обленерго кошмарить відключеннями так, що під час вистави світло зникало неодноразово. Причому дуже вдало вписувалось у концепцію дійства, так що не було зрозуміло, чи то за графіком, чи за режисерсько-освітлювальним задумом.

Навесні цього року Євген Лавренчук поділився планами щодо нової концепції театру в Кропивницькому — «Повернення корифеїв». Пообіцяв, що буде щось не лише класичне — in literature, а й напрям «Корифей серед нас». Це реалізація режисерських і тимчасово-директорських планів, а поки що разом із постановкою своєї першої вистави в театрі Євген, який має ще й диплом французької кулінарної школи Le Cordon Bleu, придумав і вже провів гастро-перформанс «Учта на Хуторі Надія». Це театралізоване частування на території Державного музею-заповідника Івана Карпенка-Карого, розташованого за 30 км від театру. Участь в учті для «чужих» не безкоштовна — фактично подвійна вартість квитка в першому ряду театру.

На другий день після прем’єри вистави — «лебединих перформансів» і катання вагонеток із оркестром по сцені Театру корифеїв і не лише, я поїхала кулінарним маршрутом учти, яка мала відбутися на хуторі. Щоправда, я прямувала з іншою метою — відвідати могилу Івана Карпенка-Карого. Не заїхати на хутір було б злочином. Саме «Хутір Надія» — справжня Мекка, де хоч раз у житті має побувати кожен театрал-українець.

Приготування до учти цього дня на території музею-заповідника тривали повним ходом, навіть оригінальні свічники стояли на столах. Нагадувало черговий антураж улюбленого режисерського артдеко. Є якась хутірська романтика в тому, щоби запалити вдень свічки. Добре, що це не електрика й нема на перформерів обленерго. Та електрикою нехай займаються енергетики, а для репертуарного блага театру мають потрудитись театрознавці й затяті театролюби, які, сподіваюся, не проміняють совість і чесність на учтівські кулінарні смаколики.

Наступна «Учта на Хуторі Надія» відбудеться 29 червня о 12:00. Цього ж дня в Театрі корифеїв о 17:00 заплановано останній у червні показ вистави «Перед волею».