Про смерть дізнався з Facebook. Брат Героя України Василя Сліпака – про долю статків легенди, скасоване весілля та фронтові секрети

Вісім років тому, 29 червня 2016 року, на фронті загинув Василь Сліпак – відомий на весь світ оперний співак, соліст Паризької національної опери, доброволець російсько-української війни з позивним "Міф", Герой України. Майже 20 років артист прожив у Парижі.

В інтерв’ю OBOZ.UA Орест Сліпак, найближчий родич та друг артиста-воїна, розкрив невідомі сторінки з життя виконавця. Брат співака розповів про його творчі злети, паризький період та останні роки життя.

Василь Сліпак народився і виріс у Львові. Співав з дитинства, у дев’ять років брат Орест відвів його до легендарної львівської хорової капели "Дударик". Майбутня зірка світових сцен навчався у Вищому музичному інституті ім. Лисенка у Львові. У 17 років взяв участь у Міжнародному музичному фестивалі-конкурсі у Франції, де отримав Гран-прі. Відтоді почалася його світова слава.

З початком Революції гідності став активно допомагати Україні. Був одним із організаторів паризького Євромайдану, а згодом кілька разів їздив добровольцем на Донбас. Воював у Пісках у районі Донецького аеропорту. Брав участь у боях за Авдіївку у складі 1-ї окремої штурмової роти 7-го окремого батальйону Добровольчого українського корпусу. Загинув від кулі снайпера біля смт Луганське. Оборонцю був 41 рік. Після загибелі Василя Сліпака на його честь у Києві та інших містах країни назвали вулиці та сквери.

– Оресте, який був у звичайному житті Василь?

– Він був кльовим! З ним було завжди весело та приємно. Любив життя, любив сидіти, любив говорити, любив дивитись, любив знайомитись, любив спілкуватись. Тобто був неймовірним життєлюбом. Людина для життя і про життя. Він дуже всім подобався, був у топі у всіх компаніях. З ним у Парижі було прикольно ходити. Куди не приходиш, завдяки братовій популярності теж стаєш зіркою.

– Зараз, коли буваєте в Парижі, згадуєте ті зустрічі?

– Ви дуже жорстке запитання ставите… Я зараз живу в Бельгії – це недалеко. Але для мене зараз, мабуть, найважче – наважитися ходити вулицями Парижа. Куди не кинеш оком: тут ми сиділи, там – їли пасту, а он там – любили гуляти… І так безкінечно. Для мене Париж – це місто Василя. Мені навіть здається, що він просто народжений для Франції, йому було там дуже добре. Після його відходу деякі його друзі стали моїми друзями. І знаєте, що дивно, чимала їх кількість теж пішла у засвіти. Забрав до себе і щось вже цікаве мутить там з ними (усміхається).

Василь був містичною особою. Мені навіть зараз часом здається, що він за мною дивиться. Братова містика мене супроводжує всюди, кожен день відчуваю якісь підказки, знаки. Ще й цей псевдонім "Міф" (на честь глави злих духів Мефістофеля, героя своєї улюбленої опери), який він собі придумав… Але думаю, що він це зважено робив, бо артисти – вони всі такі, полюбляють таке. Знаєте, я вже не дивуюся, коли десь у кав’ярні у французькій провінції хтось підходить і каже: "О, ви так схожі на Василя Сліпака". Сподіваюся, його постать ще колись буде досконально вивчена – там купа всього. Це була людина, яка знала сім іноземних мов. Він спілкувався з елітою світу – у його будинку під Парижем можна було зустріти голлівудських режисерів, відомих продюсерів, музикантів.

– Між вами різниця – шість років. Якими ви були братами?

– У нас була мегалюбов усе життя. Він загинув у 2016 році, і перед тим два роки так сталося в мене по роботі (Орест Сліпак за фахом – лікар-кардіолог. – Ред.), що я з ним дуже багато проводив часу. Доля подарувала мені таку можливість. До цього ми бачилися раз чи двічі на рік. А потім я постійно був з ним, набулися разом. Він був для мене найближчим родичем і найближчим другом. Ми знали все один про одного. Звичайно, його історії цікавіші, ніж мої (сміється). Єдине, про що не знав ні я, ні наші батьки, це те, що він бере участь у бойових діях на фронті. Він розповідав, що їздить до хлопців підтримувати їх, волонтерить – от все, що я чув від нього про війну.

– Під час останньої зустрічі у вас були якісь передчуття?

– У десятих числах червня він приїхав з Парижа до Києва – і був зовсім іншим. Здавалося, якийсь монах... Був кілька днів у мене. Мало говорив – я бачив, що щось не те. Дуже добре пам’ятаю ранок, коли він їхав на фронт. Збудив мене, зробив каву. Каже: "Поїхав". Я вийшов з ним на вулицю – мешкав тоді на Великій Житомирській. Вже зійшло сонце. Він стояв з наплічником величезних розмірів, щось думав. Притулився до машини, а вона не була на стоянковому гальмі – прокотилася кілька метрів. Я дивився на цього велетня на фоні Михайлівського собору… В мене було відчуття, що це остання зустріч.

Про те, що його не стало, я дізнався з Facebook. Приїхав з Одеси, де був у відрядженні, пізно ввечері, відкриваю вранці соцмережі і бачу повідомлення: "Василь Сліпак – двохсотий". Дуже непрофесійно вчинили ті, хто це зробив. Є певна процедура оприлюднення такого роду новин – так не можна. Через годину мені перетелефонувала Яна Зінкевич із "Госпітальєрів". Потім вона займалася й формальностями – документами. І дуже допомогла мені тоді триматися. Я нічого не міг написати в соцмережах – все, що тоді з’являлося, писала Дана Павличко (відома видавниця, онучка Дмитра Павличка та Павла Загребельного. – Ред.). Вона була моєю сусідкою. Ще кілька друзів дуже допомогли. Ми переживали це разом.

– Коли зараз згадуєте про Василя, що спливає в пам’яті?

– Він на сцені – співак із неймовірною харизмою, яким захоплювалися всюди і завжди. Я дивувався, як легко та спокійно він ставився до цього успіху. Ніколи не чув нарікань, що стомився від тривалої репетиції, абсолютно не помічав проявів зіркової хвороби. А ще мені його дуже не вистачає в звичайному житті. Згадую, прокидаєшся, а він вже наготував якісь страви – любив куховарити. Ходив зранку на ринок, купував усе найсвіжіше. І будив мене шаленими запахами – у будинку, де мешкав під Парижем, була величезна тераса з барбекю. Це було неймовірно!

– А чи правда, що в його житті був період, коли він пішов з опери і працював охоронником у нічному клубі?

– Був такий досвід відходження від кар’єри – короткий, він потім повернувся. Пояснював, що все якось набридло, потребував перезавантаження. Тому працював якийсь час охоронником, і йому це подобалося. А мені так дивно було це спостерігати, бо в дитинстві він дуже шарівся, коли хтось затримував на ньому погляд більше п’яти секунд. Був скромним, дуже делікатним, а тут – таке. Але таке справді було, це факт. А потім він знову повернувся до оперної кар’єри.

– Про його особисте життя ви казали в одному з інтерв’ю: якщо закохувався, то дуже серйозно.

– Це абсолютно так. Якщо кохання – то лише ця жінка. Я мріяв навіть колись написати книгу про його закоханості, бо вони були дуже круті. І кожен раз здавалося, що це назавжди. З однією з коханих він навіть планував офіційно одружитися. Вона зараз мешкає в Америці, ми спілкуємося. Він закохався дуже палко і хотів гуцульське весілля у Ворохті. І я вже всюди домовився. І все це мало потягти в копієчку. Кажу: "Чуваче, тут бюджет виходить чималенький – три тисячі євро". А він усміхається: "Ти для рідного брата шкодуєш?" А мені не було шкода, правда.

Я тоді працював у хорошій американській компанії, мав добру зарплатню. Але потім якось це кохання розтануло. А весілля тим часом було замовлене – готель, меню склали в ресторані. Слава Богу, справа не дійшла до завдатку (сміється). Потім у нього був, мабуть, років вісім серйозний роман із француженкою Перін Медоф – вона теж, як і він, була солісткою паризької Опери. Потім була Ліза, яка стала однією з героїнь відомого документального фільму про Василя "Міф". Останньою – дівчина з України, але ми з нею не спілкуємося зараз.

– Чи правда, що ви свого часу полишили роботу, аби займатися популяризацією пам’яті про брата?

– Ні, це все робилося паралельно. Так сталося, що я дійсно залишив роботу, великий бізнес. Але я не можу сказати, що зараз є найактивнішим пропагувальником пам’яті про Василя. Є ключові люди, які цим займаються, – Львівська філармонія, Львівський історичний музей, дирекція конкурсу Василя Сліпака. Вони все рулять дуже професійно. Я б свою роль у цьому процесі не перебільшував.

– Статки, які заробив Василь, – це все залишилося в родині?

– Все було потрачено ним при житті на фронт. Все пішло туди – на амуніцію та інше. Коли він приїхав в Україну востаннє, був практично без нічого. Навіть не мав грошей купити собі бронежилет. Телефонував другу, композитору Євгену Гальперіну (один із найбільш затребуваних композиторів Європи, у фільмографії якого – і велике голлівудське кіно, наприклад, "Голодні ігри", і фільми Люка Бессона. Дитинство Євгена пройшло в Києві. – Ред.) Він багато років знімав у Гальперіна житло. Я чув цю розмову: "Женю, дивися, за червень платити тобі чи я собі куплю захист на фронт?"

Женя для проформи театрально та голосно посердився, але швидко погодився. Місячну оплату змінив на бронежилет. Досі, напевно, шкодує про це. Бо міг сказати: "Василю, давай додому". Але з іншого боку, навряд чи той послухав би. Ми тут можемо вжити цитату митрополита Бориса Гудзяка, який сказав, що якби навіть Василеві зателефонував Папа Римський, він би не вчинив інакше. Гудзяк (перший єпископ єпархії святого Володимира Великого у Парижі з 2013 по 2019 роки, з червня цього року – митрополит Філадельфійський. – Ред.) був знайомий з Василем з самого його дитинства.

– Приїхавши з України на фестиваль у Париж в юнацькому віці, Василь залишився там майже на 20 років. Йому пропонували змінити громадянство, але він відмовлявся. Звідки такий патріотизм?

– Він з дитинства був таким. Але треба сказати, коли його три роки не приймали у Львові в консерваторію, його патріотизм трошки розвіявся. Однак, коли почався перший Майдан, він приїздив до Києва. А вже під час другого – його жорстко зачепили оті смерті. Він ходив по центру міста і безкінечно ридав. Це на нього дуже вплинуло, і він люто включився в боротьбу. А роки до цього був увесь у кар’єрі – щасливим таким чуваком. Він був на топі, контракти сипались один за одним. Але Василь обрав інший шлях. І коли ти входиш, входиш, входиш у всі ці фронтові справи – назад вже немає дороги, на жаль… Ми досі дуже мало знаємо подробиць про його загибель. Для мене військова частина життя брата дуже болюча і навіть каламутна.

– Василя Сліпака було нагороджено посмертно орденами "За мужність" І ступеня та "Золота Зірка", також йому надано звання Герой України. Хто з рідних отримував нагороду?

– Батьки. Вони приїхали в Київ на зустріч з президентом Порошенком. Я мав йти з ними, але в останній момент відмовився. Мені було важко, не зміг. Нагорода і всі інші речі Василя зараз у Львівському історичному музеї. Всі його речі з Парижа, записи, ноти, концертний одяг – все там. Там відкрито фонд Василя Сліпака, який дуже професійно веде наукова працівниця Ольга Сторож.

– Як живе зараз ваша мама?

– Вона в Італії. Батьки поїхали туди багато років тому на заробітки, так і залишилися. Тато помер у січні 2021 року від коронавірусу. Мама, слава Богу, жива. Їй вже 80 років, однак дуже активна в соцмережах, донатить чи не щодня на ЗСУ. Має чимало хвороб, але дає їм раду. А Василю цьогоріч мало б виповнитися 50.

– А як зараз, у ці роки, проходить його день народження?

– У спогадах. Для мене це тепер важка дата. 29 червня – найгірший день у році. Взагалі червень для мене чорний місяць. З усіма сварюся, всіх критикую – у цей час мене краще не чіпати… У 2017 році був започаткований Маратон пам’яті Василя Сліпака, який щороку проводиться в останні дні червня. Цьогоріч заплановано 18 концертів по всьому світі. В Україні, Німеччині, Франції, Великій Британії, Іспанії. Плюс раз на два роки відбувається Міжнародний конкурс молодих вокалістів імені Василя Сліпака. Наступного року буде п’ятий – він успішний, дуже крута команда його робить.

– Документальний фільм про Василя "Міф", який з успіхом йшов у широкому прокаті, вам подобається?

– Я його дивився один раз – і більше не можу поки. Дуже боляче. Режисер Леонід Кантер – молодець. Є ще другий фільм про Василя, не знаю, чи ви його бачили, "Моя війна. Два життя Василя Сліпака", який теж зняв Леонід, але з прізвищем Канфер. На жаль, обидва режисери теж померли.

– Якби Василь зараз був живим, де б він був, як думаєте?

– Я думаю, що він був би на фронті. Або навпаки поринув із головою в кар’єру. І це був би його фронт, бо робити зараз щось добре на міжнародній сцені українцеві – це теж міцна зброя. Останні роки він був на піку своєї слави. Для його голосу – 40 років і далі – це топ-період. Всі гроші – там. І саме на цьому етапі він пішов від нас в інший світ. Знаєте, все, що стосується Василя, – дуже світле. Коли я про нього думаю, здається, що торкається до тіла щось тепле, невидиме. Це світло мене тримає, і я думаю, що не тільки мене.

Також читайте на OBOZ.UA інтерв’ю з телеведучим та актором Геннадієм Попенком – про відомих колег на фронті та свою роботу в ЗСУ.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!