Китайський фокус, або «Нейтралітет» на користь Росії

Китай залишається «рятівним колом» для російської економіки, яке поки не дозволяє їй «піти на дно» від санкційного тиску. З боку російського політичного істеблішменту лунають оптимістичні заяви про стратегічний союз двох держав, що фіксує розворот росії на Схід.

Представники низки провідних американських аналітичних центрів вбачають загрози у розвитку російсько-китайського торгово-економічного і військово-політичного партнерства і перспектив його переходу на безпрецедентний рівень. Системні зустрічі лідерів обох країн доповнюють уявний портрет потужного альянсу Пекіна і Москви, який нібито може трансформувати міжнародний порядок.

Проте реальна ситуація підтверджує класичну формулу: в політиці немає білих і чорних кольорів, і насправді відносини КНР і Росії видаються недостатніми для глибокого стратегічного союзу, проте є занадто далекими від криз, які б дозволили Пекіну долучитись до санкцій Заходу.

Ми часто критикуємо західних партнерів за підхід дати Україні стільки допомоги, щоб не допустити її поразки. Подібний підхід, схоже, застосовує і Китай у відносинах з Росією. Пекін допомагає Росії винятково там, де це відповідає китайським інтересам, і рівно в тих обсягах, який для цих інтересів не створюватиме міжнародних проблем.

На щастя, цього недостатньо для перемоги РФ, але, на жаль, поки вистачає, щоб не допустити її поразки.

Дипломатичний нейтралітет на користь Москви 

У політичній площині дипломатія Китаю значно ближча до російської позиції, ніж до української. Пасивність китайської сторони до ініційованого Україною саміту миру у Швейцарії підкреслює негативну для нас тенденцію: «китайський нейтралітет» більше влаштовує Москву, ніж Київ.

Спроби США натиснути на Пекін задля обмеження двосторонніх зв’язків з Росією дають стриманий результат (про що поговоримо далі), але не створюють умов для досягнення стратегічної цілі – готовності КНР відвернутись від РФ.

Товарооборот між країнами зберігає позитивну динаміку, російська сировина успішно реалізується на ринку Піднебесної, китайські технології знаходять маршрути, щоб оминаючи санкції, дістатися російського ВПК, а побутова продукція китайців широко представлена в Росії.

Пояснити це можна кількома обставинами:

По-перше, у Пекіні не зацікавлені у поразці чи демонтажі режиму Путіна. Якщо до сценарію розпаду Росії з обережністю ставляться у країнах Європи та Америки, то в столиці Китаю його сприймають особливо скептично.

По-друге, КНР виявляє значний інтерес до утримання Росії в орбіті свого стратегічного впливу. Для китайської сторони ідеальний сценарій – «заморозка» бойових дій в Україні за прикладом 2014-2015 років, що зберігатиме дрейф Росії в напрямку китайських впливів, не створюватиме підстав для швидкого перезавантаження відносин між РФ і колективним Заходом, а також відволікатиме Європу від війни, натомість актуалізуватиме тему економіки та бізнесу, що матиме особливе значення для Пекіну.

По-третє, в КНР надалі розраховують застосувати Росію як своєрідний геополітичний таран і буфер.

З одного боку, Пекін успішно користується ситуацією для посилення власних позицій в країнах глобального Півдня, і російські наративи боротьби за новий світопорядок імпонують китайцям. З іншого, не виключають прихід до влади у США Дональда Трампа, який може розпочати новий етап американсько-китайської економічної війни. Тому китайська влада готується до подібного сценарію: поки колективний захід використовує увесь санкційний потенціал проти Росії, коли черга дійде до Китаю, американських ресурсів може й не вистачити, а Європа ухилятиметься від конфронтаційного підходу Трампа, оскільки буде виснажена протидією російській економіці. Крім того, дешеві російські ресурси додатково дозволять підготуватись до теоретичного протистояння із США.

По-четверте, сформована за час війни умовна вісь Україна-Тайвань-Ізраїль, яка користується підтримкою США і більшості країн Європи, викликає незадоволення Пекіна, який наполягає, що Тайвань є тимчасово непідконтрольною частиною Китаю. Порівняння України з Тайванем, включення їх до спільних пакетів допомоги тощо створює суттєві проблеми для досягнення цілей офіційного Києва у спілкуванні з КНР.

У сукупності перераховані фактори впливають на позицію Китаю, яка суперечить українським очікуванням і матеріалізується у підтримці Путіна. Пекін виступає за «нейтралітет», за якого Росія не має програти.

На жаль, для Сі Дзінпіна лінія інтересу проходить не по міжнародно визнаному державному кордону України 1991 року, а по широкому полю глобальної мапи світу, де відбувається розподіл сфер впливу у його конкуренції із США.

Хоча це і неприємно, але Росія все-таки перебуває в умовному прокитайському таборі і поки на «переговорному столі» в Пекіні не має кращого варіанту, він підтримуватиме обраний курс.

Проте наскільки модель російсько-китайського співробітництва відповідає принципу глобального союзу? Практика показує, що Китай вміло намалював «червоні лінії» у, як його називає Путін та його пропагандисти, «партнерстві без меж».

Нафта в обмін на технології

Звичайно, динаміка товарообігу між країнами позитивна, і за результатами 2023 року збільшилася на понад 26%.

Однак важливий нюанс: експорт китайської продукції до РФ зріс на майже 47%, а у зворотному напрямку – лише на 13%. І якщо у структурі російського експорту до КНР домінує сировина – енергоресурси, деревина тощо, то китайські товари мають додану вартість і технологічне походження. Це означає, що Піднебесна освоїла новий великий ринок збуту власної продукції й джерело отримання дешевої сировини.

Проте навіть у купівлі російських енергоносіїв КНР чітко розставляє пріоритети:

1. Спроби Росії переорієнтувати газ з Європи на Китай не реалізовані в очікуваних масштабах. Більше того, китайського сторона ставить свої умови в будівництві газогону «Сили Сибіру–2», і особисті візити Путіна не зрушили ситуацію з місця.
2. Китай зберігає мито на імпорт російського вугілля, на відміну від австралійського. Хоча в Кремлі намагаються розв'язати це питання, китайська влада не відходить від принципу «диверсифікації імпорту». У розумінні Пекіна, Росія має бути залежна від Китаю.
3. В умовах жорстких санкцій щодо СПГ-проєктів (проєкти з транспортування скрапленого газу), наприклад, «Арктик СПГ–2», Китай не поспішає надавати технології для утримання їх від провалу. І також не демонструє особливої активності в питанні виробництва і постачання до Росії спеціалізованих танкерів, які б дозволили здійснювати перевезення сировини. Особливо коли російські компанії відчувають особливий дефіцит у зв’язку з розірванням контрактів з Південною Кореєю.

Звичайно, усі стратегічні мінуси, перекривають одним великим плюсом, який поки що дозволяє Путіну продовжувати війну. Так само, як Індія, Китай взяв на себе роль головного покупця російської нафти, що дотепер дозволяє не затягувати ще тугіше «пасок» для російського бюджету. Варто констатувати, що рішення, як міжнародній спільноті протистояти цьому, не вироблене дотепер.

Банківські розрахунки тривалістю в місяць

Попри зростання товарообороту між країнами, банківська система працює не найкращим чином. Китайські банки побоюються потрапляння під санкції, що створює значні проблеми для російських контрагентів.

Доводиться шукати різноманітні альтернативні маршрути направлення коштів у Піднебесну. У нагоді стають маленькі банки-посередники, які роблять транзакцію набагато дорожчою і тривалішою (від трьох тижнів до декількох місяців). Крім того, результат не гарантовано.

«ВТБ» як єдиний російський банк, який представлений у КНР, перезавантажений замовленнями на кілька місяців наперед. Спроби «Сбербанку» також отримати представництво в китайській банківській системі не дали жодних результатів.

Ризики перевищують зиск, а значить Китай не гратиме у ці ігри.

На додачу, після застережень заступника держсекретаря США Ентоні Блінкена і міністра фінансів Джанет Єлен Китай рекомендував банківським установам Киргизстану, Туреччини та інших країн-посередників «бути обережними» з російськими контрагентами, адже Китайський національний банк перевірятиме подібні платежі. Це погані новини для російського бізнесу.

Швидше за все, найбільш неприємний сюрприз для Москви ще попереду. При збереженні такого китайського підходу навряд російська економіка зуміє відкрити для себе кредитні лінії в КНР. При цьому, доступні китайські гроші стануть особливо важливими через 2-3 роки, коли російські резерви будуть вичерпані, а доходи нафто-газового сектору не перекриватимуть витрати на війну.

У війні на виснаження Росії ще не раз доведеться звертатись до Китаю, але далеко не з усіх прохань вона отримає позитивні відповіді.

Нова геополітична вісь

Російське керівництво сподівається виступити ініціатором створення геополітичного союзу з Китаєм, куди також увійдуть інші партнери, такі як Іран, Сирія, Північна Корея, а в стратегічній перспективі – і ширше коло учасників з кола країн глобального Півдня. Для Кремля важливо не залишатись в ізоляції й втягнути якомога більше країн у свою військову аферу.

Китай проявлятиме обережність і слідкуватиме за тим, що російський «поворот на схід» не перетасував карти у грі офіційного Пекіна та не створював небезпечний дисбаланс в регіоні.

Безперечно, у Китаї активно слідкували за поїздкою Путіна до Північної Кореї та В’єтнаму, щоб вона не створювала китайські дипломатії критичних проблем. Можна припустити, що росіяни спробують «задобрити» Китай та спільно з Північною Кореєю розпочати перемовини про питання дозволу китайським суднам ходити прикордонною річкою Туманна в Японське море.

З огляду на географічні обставини, китайські судна, щоб пройти у море, потребують дозволу росіян і корейців для проходження фінальної ділянки річки, відтинку в 15 км. Якщо раніше російська сторона блокувала подібну ініціативу, вважаючи себе здатною стримувати китайські регіональні амбіції, то зараз ситуація змінилась.

Не можна виключати, що в обмін на подібні поступки, які посилюватимуть регіональний вплив Китаю та відкриють йому прямий доступ до Японського моря, в Пекіні надалі закриватимуть очі на безперебійне постачання північнокорейського озброєння на російські потреби.

В обставинах, що склалися, Росія більше потребує геополітичного союзу, ніж КНР: китайський підхід і далі засновуватиметься на отриманні точкових преференцій, а Росії й надалі доведеться виступати зі слабших позицій.

Антон Найчук, кандидат політичних наук, для «Главкома»