Росіяни відмовляються вмирати за Путіна: чому солдатський бунт у ЗС РФ — не така вже й фантазія

Росіяни остаточно втрачають апетит до швидкої смерті в Україні.

Військові блогери і пересічні солдати все частіше публікують докладні відео жахливих умов на фронті. Кадрові зміни в Міністерстві оборони Росії також натякають на офіційне визнання: щось іде не зовсім так, як стверджує кремлівська пропаганда.

Але найпереконливішим свідченням дедалі більшого невдоволення росіян війною є рекламний щит, який зовсім нещодавно з'явився в Санкт-Петербурзі. "У Місті-герої, — йдеться в рекламі, — є свої герої". Зайдіть на урядовий сайт або наберіть 117, запишіться в армію — і отримаєте колосальну виплату в 1,3 мільйона рублів, що еквівалентно річному заробітку середнього росіянина.

Але що особливо важливо в цій пропозиції, так це те, що рекламний щит з'явився в другому місті Росії, яке, як і Москва, здебільшого позбавлене трун і протезів. Ці жахи в переважній більшості сконцентровані в бідних неросійських провінціях Росії, де 1,3 мільйона рублів становлять зарплату за кілька років. Порушуючи власне табу, Кремль показує, що явно відчайдушно потребує рекрутів.

Ще важливіше те, що два роки тому росіянам пропонували за те ж саме 200 000 рублів. Ціна новобранця зросла на 650 відсотків! Навіть з урахуванням інфляції це величезне зростання, яке свідчить про те, що попит на солдатів високий, а пропозиція низька. У таких ринкових умовах ціни зашкалюють.

Іншими словами, росіяни все більше не бажають служити і в такий спосіб скорочують пропозицію, тоді як дефіцит робочої сили на полі бою зростає і в такий спосіб збільшує попит. З огляду на понад 535 000 убитих і поранених й понад 1000 щоденних жертв, росіянам час усвідомити, що режим використовує їх як гарматне м'ясо.

Така зміна настроїв обіцяє погані новини режиму і президенту Росії Володимиру Путіну. Їхнє робоче припущення, як і думка занадто багатьох західних політиків і аналітиків, полягало в тому, що росіяни обожнюють покарання; що вони сліпо підуть на смерть, як вівці на заклання. Ентузіазм щодо війни, можливо, був високим протягом кількох місяців після вторгнення, коли здавалося, що Росія пронесеться Україною. Його зміг стримати принизливий відхід Росії з Київської, Сумської, Чернігівської, Харківської та Херсонської областей кілька місяців потому.

Із середини 2023 року фронт майже не рухався в жодному напрямку, а втрати росіян збільшилися майже вдвічі: приблизно із 600–800 осіб на день до щонайменше 1200–1400 осіб. Путін, очевидно, радий обміняти життя росіян на кілька квадратних миль українського бруду, але росіяни, схоже, нарешті прокидаються і висловлюють свою незгоду з безглуздою смертю.

Ми знаємо, що російські солдати дезертували і здавалися в полон. Чи може втеча з фронту незабаром досягти переломного моменту і стати більш розумним варіантом поведінки, ніж сидіти в окопі, що кишить щурами, і чекати, поки вб'ють? Чи може спроба державного перевороту Євгена Пригожина в червні 2023 року стати провісником прийдешніх подій?

Історія сповнена прикладів, як солдати тікали або повставали проти своїх командирів, коли умови на фронті ставали нестерпними і ймовірність бути страченим за непокору або дезертирство здавалася меншою, ніж імовірність бути вбитим ворогом.

Римляни боролися з непокорою, знищуючи, тобто вбиваючи, одну десяту частину порушених бунтом загонів. Під час Першої світової війни понад 700 000 німецьких солдатів дезертували. У 1917 році тисячі французьких солдатів збунтувалися. Сотні тисяч російських солдатів втекли з фронту в 1916–1918 роках, в такий спосіб прискоривши захоплення селянських земель і народний апетит до революції. На початку вторгнення Гітлера в Радянський Союз у червні 1941 року кілька сотень тисяч радянських солдатів віддали перевагу полону, а не смерті. Під час війни у В'єтнамі американські солдати висловлювали своє невдоволення, "фрагментуючи" своє начальство.

Зверніть увагу, що у XX столітті росіяни виявили найбільшу схильність до втечі з поля бою. Отже, твердження про те, що росіяни культурно запрограмовані на підпорядкування командам, так само невірне, як і твердження про те, що росіяни не повстають. Звичайно, вони це роблять, і немає жодних підстав вважати, що вони не виступлять проти кровожерливого путінського режиму.

Путін і його товариші опинилися в безвихідній ситуації. Якщо вони припинять вербування солдатів на фронт, вони не зможуть схилити шальки терезів і перемогти Україну. Дійсно, вони програють. Але якщо вони насильно мобілізують солдатів, вони тільки посилять стимули до дезертирства, у такий спосіб підриваючи свої військові зусилля.

Ми не знаємо, коли настане переломний момент у настроях солдатів, але ми можемо зробити два припущення.

По-перше, чим довше триватиме війна, тим імовірніше, що росіяни відмовляться воювати. Оскільки приплив добровольців вичерпується, а насильницька мобілізація виявляється контрпродуктивною, умови для виснажених фронтовиків стануть нестерпними. Що завгодно, але тільки не час на боці Путіна.

І по-друге, якщо Росія зазнає великої поразки, солдати, найімовірніше, стануть рятувати свої шкури, залишаючи корабель, що тоне. Така поразка може виглядати як завгодно: від українського маршу на Москву (вкрай малоймовірно) до чергового насильницького виведення військ із частини окупованої території (цілком імовірно). Втрата Криму — всього чи частини — була б особливо деморалізованою.

Мораль для України та її союзників проста: тримайтеся. Росіяни, які, як очікувалося, будуть помирати, відмовляються помирати.

Автор висловлює особисту думку, яка може не збігатися з позицією редакції. Відповідальність за опубліковані дані в рубриці "Думки" несе автор.

Джерело