Акт волі від «ненормальних»

Репортаж із презентації читайте тут.

Пишучи цей текст, маю стримувати емоції.

Зрештою, що таке професія кінокритика? Суцільна холодна голова, сферична об’єктивність у вакуумі — і жодних сантиментів. Але зараз я кажу про те, стосовно чого не можу не бути схвильованим. Про «Кіно-коло».

Ганна Шерман презентує перше друковане число відновленого журналу «Кіно-Коло»

16 років — це достатньо, щоб, наприклад, закінчилося дитинство. І недостатньо, щоб подорослішати. Але в Україні один рік іде за три, за п’ять. 16, 18, 20 років тому ми мали цілковито інакшу країну. Якій не вистачило лише однієї революції, щоб усвідомити себе. А ще в цій країні не було кіно. Панувала пустка — пастка — безкартиння, яке ще з середини 1990-х паралізувало екранну індустрію, наче непоборна інфекція.

І ось у цій пустелі українського реального раз на три місяці, під правдивим гаслом «Творення є акт волі» Володимир Войтенко — інтелігентна тиха людина з твердим, наче самурайський меч, редакторським ґартом і безмежною працьовитістю, — що три місяці видавала грубезне число добірних інтерв’ю, рецензій та есеїв. Вийшло 38 номерів.

Володимир Войтенко

Історія — процес часто безжальний. Тоді припинення виходу «Кіно-кола», хай би якою поганою звісткою воно не було, відчувалося як природна частина зневіри й занепаду, що все дужче охоплювали міжмайданне суспільство.

З 2014-го ситуація змінилася, ставши радше парадоксальною. До того ми були країною, в якій не було кіно, але виходив журнал про нього — тепер же нарешті мали кіно, але не мали журналу. Кінокритика в українському інтелектуальному полі лишалася сиротою. Розкидані по відділах культури різних медіа, по експертних радах, по оргкомітетах кінофестивалів, ми виживаємо як можемо, відпрацьовуючи амплуа «професійних глядачів». Але ж ми не просто такі собі недоблогери, що рекомендують, іти чи не йти до кінотеатру; ми з усіма «але» ще й дослідники. Нам потрібна синергія зусиль, концентрація смислів на власній території. Потрібне своє видання. 

Тому звістка про відродження «Кіно-Кола» є настільки важливою. Тому я впадаю в майже дитячий захват. У нас знову з’явився центр тяжіння, довкола якого можемо гуртувати свої хаотичні орбіти.

Ганна Шерман

Звісно, перший (він же 39-й) номер — про війну. Більше публіцистичний, аніж аналітичний. Багато оповідей від першої особи: коментарі від кінематографістів, що зараз на фронті, опитування представниць і представників телеіндустрії про кінотелевиробництво й дистрибуцію, зауваги директорів кінотеатрів про те, як їм ведеться зараз, спогади сценариста Федора Янька про окупацію на Херсонщині, інтерв’ю з Валентином Васяновичем, Сергієм Буковським, Дмитром Сухолитким-Собчуком і очільницею «Довженко-центру» Оленою Гончарук, дві розмови з Володимиром Тихим. Старт номеру дає Довженко, починаючи з обкладинки: на ній кадр з «Арсеналу» — Амвросій Бучма в ролі німецького солдата Першої світової, враженого хімічною зброєю, — образ, гідний найкращих зразків світового кіноекспресіонізму. Перші тексти номера після редакторського слова — фрагменти з Довженкової кіноповісті «Україна в вогні» та біографічна розвідка Сергія Тримбача «Коли Україна в огні. Порахунки Олександра Довженка»: більш ніж досить паралелей між 1944-м та 2024-м.

Звісно, магістральною є тема про те, яким кіно є зараз і яким воно має стати після перемоги: за думкою кінокритика-фронтовика Антона Філатова, саме війна не має бути точкою відліку — інакше кіно зайде в глухий кут; з ним погоджується колега, що теж у ЗСУ, Олексій Сахалтуєв, тривожачись щодо загрози «байрактарщини». Халеп для нашої кіноіндустрії вистачає тут і зараз у глибокому тилу, не в останню чергу через невідповідність офіційних кіноінституцій теперішнім викликам (точний, інформативний і гіркий текст Деніса Іванова). Уїдливий Ігор Савиченко наголошує в есеї «Зло****** Пушкін»: «Українці мають стати нацією чистого сарказму, безпринципного й неполіткоректного», — було би добре, аби цього сарказму вистачало не тільки на окупантів, а й на власних негідників і негідниць. Ірина Цілик розповідає про долю героїнь її документального фільму «Земля блакитна, ніби апельсин»: вижили, але лишилися без дому — на жаль, типова доля багатьох українських родин. У цікавий діалог мимоволі вступають між собою Олег Шинкаренко й Андрій Кокотюха з дослідженнями, відповідно, образів героїв війни, створюваних акторами на екранах часів УРСР і незалежної України та перших українських супергероїв Пса Патрона й Привида Києва. Олексій Першко аналізує погляд на російсько-українську війну очима французьких журналістів: поки що маємо бойову нічию — на нас зважають, але багато моментів лишаються нерозв’язаними. Ні з чим не сплутати есеїстичний стиль Вадима Скуратівського в його розборі останніх повнометражних робіт Сергія Маслобойщикова. Богдан Марченко в ретроспективному огляді викривального «Кисневого голоду» Олександра Дончика нагадує, наскільки потворною була зображена там реальність радянського війська — і саме цій, гальванізованій росіянами потворі нам доводиться протистояти сьогодні.

Хор голосів, які погоджуються і сперечаються одне з одними, змальовуючи краєвид української кінематографії, простягнутий як у минуле, так і в майбутнє — це і є журнал. Наше кіноколо.

Володимир Войтенко, пряма мова:

— Нове число вийшло з гаслом, позиченим у драматичної кіноповісті Довженка — «Україна в огні». Мова про те, що відбувається через російсько-українську війну, про тих, хто на фронті, зокрема кінематографістів, і багато публікацій про фільми, пов’язані з тим, від чого ми страждаємо та за що боремося. Такий принцип.

Володимир Войтенко та Ганна Шерман

Уже протягом майже трьох років, коли я казав, зокрема кінематографістам, що от, будемо відроджувати паперовий журнал, більшість перепитувала: «А ви, як нормальні люди, не можете це в інтернеті робити?». Я відповідав: «Ну, вочевидь, ми ненормальні люди». Насправді інтернет — дуже хороша річ, але коли вимикають електрику, то в тебе його нема. Я не буду казати, що рукописи не горять і всі ці речі, але коли ти тримаєш у руках журнал, то можеш перегорнути сторінку і повернутися до тексту. Ти можеш інакше подивитися на зображення. В нас дуже багато зображень, кадрів; кіно — це, зрештою, аудіовізуальне мистецтво. Цю річ можна взяти в руки, вона матеріальна, і це матеріальне, поки ми люди, лишається дуже важливим у мистецькому, в культурному, в життєвому процесі. Як би не змінювалася історія людства, ми гортатимемо, розглядатимемо і читатимемо книжки й часописи, видруковані на папері. Я вважаю, що для осмислення того, що ми робимо, це нам досі потрібне.

Журнал виходитиме щоквартально, дай Боже нам знайти кошти й людей. Це було важко і 20 років тому, а зараз ще важче. Сподіваюся, восени, до Київського тижня критики, вийде друге число.