Актор Олександр Мельник: «Я отримую задоволення від будь-яких ролей і у бойовику, й у драмі, й у комедії»

Олександр Вікторович Мельник народився у Соледарі Бахмутського району Донецької області. Заслужений артист України (2012). У 1998 році закінчив лялькове відділення Дніпропетровського державного театрально-художнього коледжу. Після закінчення коледжу трохи попрацював у Херсонському ляльковому театрі. З 1998 до 2018 року — актор Херсонського обласного академічного музично-драматичного театру імені Миколи Куліша. З 2018 року — актор Київського театру юного глядача на Липках. Заслужений артист України (2012). Знімався в серіалах «Козаки. Абсолютно брехлива історія», «Юрчишини», «Брюс», «Останній день війни», «Чуже життя», «Сувенір з Одеси», «Володимирська, 15», «Запитати у осені».

Нещодавно завершились зйомки 16-серійного детективного серіалу «Батя», в якому головну роль виконав Олександр Мельник. Його герой — підполковник поліції Степан Степанович Безбатько, якого всі звуть просто Батя. Він виходить на пенсію і планує жити тихим і спокійним життям. Та з початком великої війни іде на фронт, де дістає поранення. Після лікування Батя повертається додому до доньки Ліди та пристає на її пропозицію стати консультантом у відділку поліції. Прем’єра серіалу очікується цієї осені на каналі «2+2».

Після завершення знімального процесу Олександр дав інтерв’ю «ДМ».

— Олександре, свого часу ви закінчили лялькове відділення Дніпропетровського театрально-художнього коледжу. А чому саме це відділення обрали для навчання?

— Взагалі-то я вступав на спеціальність «актор драматичного театру», але мене туди не взяли через маленький зріст. Мені сказали приблизно так: «Ви дуже талановитий, але через ваш невисокий зріст ми можемо вам запропонувати лише лялькове відділення». Було трохи образливо, але до мене тоді підійшов Слава Довженко і сказав: «Не переймайся, ти на цьому відділенні візьмеш навіть більше, ніж на драматичному». Він знав, про що казав, бо і сам вчився на лялькаря. Так я залишився на відділенні акторів театру ляльок, де навчався в Олександри Іванівни Самохвалової — і зараз не жалкую про це своє рішення. Бо за чотири роки навчання ми фактично отримали дві професії одночасно. Я можу працювати й у звичайному театрі, й у театрі ляльок.

— І після закінчення коледжу ви 20 років пропрацювали в театрах Херсона. Потрапили туди за розподілом?

— Так. До Херсона за розподілом поїхало вісім людей із нашого курсу.  Я там трохи попрацював у театрі ляльок, а потім перейшов до Херсонського обласного академічного музично-драматичного театру імені Миколи Куліша, в якому служив до 2018 року. Треба розуміти, що з урахуванням тих зарплат, які були в акторів театру у 1998 році, у професії залишалися далеко не всі. Половина моїх однокурсників звільнилася майже одразу й далі займалася чим завгодно, але не театром.

— А чому ви не звільнились?

— Бо я фанатик професії. Я більше нічого не вмію робити. Я не вмію торгувати, не розбираюся в електриці. Я вмію тільки грати на сцені або в кіно і кайфую від своєї роботи, коли стою на сцені й бачу реакцію глядачів на свою гру.

— Коли, до речі, ви почали зніматися в кіно?

— Це був, здається, 2004 рік. Мені запропонували знятись у серіалі «Повернення Мухтара». І от після цього серіалу потихеньку почали запрошувати й на інші проєкти. Так воно і пішло.

— Ви кажете, що кайфуєте від роботи на сцені у театрі. А що можете сказати про роботу в кіно?

— Там інший кайф. Абсолютно. В кіно є можливість зробити ще один дубль, якщо ти, наприклад, забув текст або ще якось «накосячив». Але в кіно потрібно швидше міркувати. Якщо в театрі ти можеш кілька місяців репетирувати свою роль, то в кіно треба дуже швидко «ввімкнутись» і потім так же швидко «вимкнутись». У кіно не потрібно думати про те, що твою гру, емоції на твоєму обличчі було добре видно глядачам з 9–10 ряду. В кіно можна просто подивитися мовчки в камеру на великому плані й усе. Тобто у кіно все по-іншому, ніж у театрі, — і це мені цікаво. Мені взагалі цікаво все нове, все незвичне. Я кайфую, коли ще чогось можу навчитись у професії.

— Є улюблений жанр у кіно, у якому ви працюєте з більшим ентузіазмом, ніж в інших?

— Якщо чесно, то мені все одно, що грати. Я отримую задоволення від будь-яких ролей і у бойовику, й у драмі, й у комедії. Що мені пропонують, те я й граю. І мені неважливо, наскільки велика ця роль. Навіть якщо у тебе невеличкий епізод на один-два знімальних дні, ти повинен так зіграти, щоб глядачі тебе запам’ятали. А коли тебе запам’ятають глядачі, то тебе запам’ятає і продюсер, і режисер. А значить — ще щось запропонують потім (сміється).

— Скажу чесно, що я вас запам’ятав після ролі Характерника у серіалі «Козаки. Абсолютно брехлива історія». Як потрапили в цей проєкт?

— Як зазвичай. Мені запропонували записати самопроби. Я записав і відправив. Мені телефонують і пропонують приїхати на зустріч із режисером. Я приїхав, але там був не режисер, а автор сценарію. Він запропонував записати пару дублів. Ми записали, а через кілька днів мені телефонують і кажуть: «Усе, вас затверджено».

У серіалі «Козаки. Абсолютно брехлива історія»

— Що було складного на цьому проєкті?

— Найскладніше було працювати у сценах із кіньми, бо я абсолютно не вмів їздити верхи. Мене кінь ніяк не хотів сприймати, хай як я не намагався з ним порозумітися. Тому у сценах, де моєму герою потрібно було їхати верхи, мене дублював каскадер.

— А з іншими трюками, зокрема зі сценами бійок, проблем не було?

— Ні, бо ми ж усе це вивчали в театральному училищі. Тим більше, що я свого часу займався вільною боротьбою і тому розумію всю логіку та побудову поєдинку. Тому з каскадерами ми дуже швидко все відпрацьовували й давали потрібний результат. Трюків було дійсно багато, і поки знімали сцену з іншими акторами, ми поряд відпрацьовували свої трюки. І навпаки, коли ти знімаєшся, то поряд тренуються інші. Це був такий постійний нескінченний процес. Тобто ми постійно були у русі, постійно працювали. З одного боку, це було важко, а з іншого — і мабуть, це найголовніше, — це робота в кайф. Тоді все одно, які там навантаження, тебе не турбує, скільки потрібно відіграти дублів або скільки часу треба витратити на тренування. А на «Козаках» ми дійсно кайфували.

Серіал «Козаки. Абсолютно брехлива історія»

— Чому свого часу вирішили займатися саме боротьбою?

— Я навчався у школі в Бахмуті й у нас там було багато різних спортивних секцій: лижі, ковзани, баскетбол, волейбол тощо. Я вирішив піти на боротьбу, щоб не тинятися без діла вулицями й трохи виховати в собі, як то кажуть, чоловічий характер. Почав займатись — і мені це стало цікаво. Були певні успіхи, мені пропонували й далі займатися, скласти нормативи на кандидата в майстри спорту. Але я відмовився. В професійному спорті я себе не бачив, крім того, я не хотів, щоб у мене були поламані вуха (сміється). А потім з’ясувалося, що після травми хребта у мене десь там щось не так зрослося. Тож із боротьбою я зав’язав і пішов вчитися на актора.

— Тоді чому обрали саме акторську професію?

— Мені, ще коли я був у дитячому садочку, моя вихователька Людмила Іванівна наврочила, що я буду актором. Вона тоді сказала: «Будеш ти, Мельник, артистом!» От я так артистом і став (сміється).

— У якому першому проєкті ви знялися після початку повномасштабної війни?

— Це був серіал «Голова», який знімав Олег Туранський. Там у мене був невеликий епізод. Потім був фільм «Новорічна зміна» де я грав офіцера ФСБ, який готує теракт у Києві напередодні новорічних свят. І ось зараз відзнявся у головній ролі у 16-серійному серіалі «Батя». Зізнаюся, що я дуже хотів отримати цю роль і дуже за неї боровся. Я пам’ятаю, як я приїхав на проби й провів на них цілий день. Актори, які пробувалися на інші ролі, мінялися, а я постійно залишався на майданчику. Тобто мій перший кастинг на цю роль тривав сім годин. Це було важко, бо до кожного нового партнера тобі потрібно було якось підлаштуватися. А через тиждень мене знову запросили на подібний кастинг і я знову відпрацював сім годин. Загалом мене затвердили й ми відпрацювали на цьому проєкті.

На зйомках серіалу «Батя»

— Чим відрізняється робота в кіно під час війни у порівнянні з довоєнним періодом?

— Гонорари стали меншими. І стало менше часу на знімання проєкту. Працюємо більш інтенсивно. Змінами по 12 годин нас, звісно, не здивуєш. Таке завжди було. Але якщо 16-серійний серіал знімали до повномасштабної війни 3-4 місяці, то зараз ми його зняли за два місяці. Дуже щільний був графік.

— Не можу не спитати, що ви відчуваєте, коли згадуєте рідні вам міста Соледар і Бахмут, фактично знищені росіянами?

— Ви знаєте, в останні роки я дуже рідко бував і в Бахмуті, й у Соледарі. Можливо, саме тому в мене це «відболіло» швидше. У нас зараз скрізь горе. Мені більше шкода маму з сестрою, які залишилися без житла, без квартири й вимушені були тікати звідти. Звісно, що то моя батьківщина, але я як відучився у школі — одразу вступив у Дніпрі в театральний коледж, далі переїхав у Херсон, зараз живу в Києві. У мене такий характер, що я ніколи особливо не тримався за якісь житлові умови, за квартири. Я як циган — де став, там і мій дім. Я жив у гуртожитках, винаймав квартири, багато часу проводив на гастролях. Може, це для когось прозвучить доволі дико, але мені все одно, де жити. Мені головне, щоб було що поїсти та де прилягти, щоб відпочити.

— Я знаю, що ви зараз знялися ще в одному проєкті — комедії «Давай поміняємося дружинами». Як вважаєте, чи доречно під час такої жорстокої війни знімати такі сімейно-побутові комедії?

— Дуже доречно. Бо під час цієї війни у нас значно зросла кількість розлучень, зросла кількість якихось непорозумінь в особистих стосунках людей. Хтось виїхав за кордон і внаслідок цього сім’я розпалася. У когось через постійні стреси виникають труднощі у спілкуванні з найближчими людьми. Або внаслідок війни у чоловіка зменшуються доходи, а дружина вимагає, щоб він приносив гроші у сім’ю, як і раніше. Таких прикладів у нас багато. Криза в особистих відносинах людей — це ще один наслідок війни. Це дуже болюча тема для суспільства, хоча про неї особливо ніхто й не каже. А в нашому фільмі якраз і порушені подібні теми: як повинен ставитися чоловік до жінки, і, навпаки, жінка до чоловіка. Звісно, оскільки це комедія, то ми все це показуємо з гумором, але фінал там не дуже веселий. Тобто глядач спочатку посміється, а потім, можливо, і задумається.

У серіалі «Брюс»

— Ви зараз офіційно працюєте в Театрі юного глядача і граєте у дитячих виставах і казках. Це ніяк не принижує ваш статус?

— Я дуже люблю дитячі вистави й казки. Бо саме в цих виставах ти можеш імпровізувати. Це по-перше. А по-друге, діти, якщо ти зіграв чесно, зіграв яскраво, цікаво, подарують тобі багато чистої позитивної енергії. Діти — це найчесніший і найсправедливіший глядач. Якщо дітям не подобається те, що вони бачать на сцені, вони можуть просто піднятись і піти з залу. Мій педагог Олександра Іванівна казала: якщо дитина пішла з твоєї вистави, то можеш забирати документи і йти з театру. Дітей не надуриш. Вони дуже тонко відчувають фальш і нещирість.

— Але ж, напевне, вам як акторові хотілося б грати у більш відомому театрі?

— Так. Але якось не вийшло. Свого часу мене, наприклад, не захотіли брати в Театр на Лівому березі Дніпра. Нині покійний Едуард Маркович Митницький казав мені: «Ви талановитий актор, я бачив ваші вистави у Херсонському театрі на фестивалі “Мельпомена Таврії”, але мені потрібен актор зростом метр дев’яносто». На що я відповів, що народився в неурожайний рік. Ми посміялися, потисли один одному руки й розсталися. І так само мене не хотіли брати і в інші театри, всі казали: «Ми тебе знаємо, ти талановитий, але…». Так само я приїхав свого часу на прослуховування в Театр юного глядача, показав усе, що я вмію, в цей же день поїхав на знімальний майданчик. А десь через тиждень Віктор Сергійович Гирич мені зателефонував і сказав, що вони мене чекають. Так мене взяли на роботу в цей театр, де я із задоволенням граю вже п’ять років.