"Навіть у бідній школі гарний педагог може творити дива". Сергій Захарін – про сертифікацію вчителів, низькі зарплати і проблеми з туалетами

Якщо учнів навчає невмотивований і безвідповідальний вчитель, то шансів отримати якісну освіту майже нема. Така ситуація складатиметься навіть попри сучасне матеріально-технічне забезпечення в школах та обовʼязкове відпрацювання випускниками-бюджетниками педагогічних університетів. Адже примусова праця зазвичай неефективна.

Такої думки дотримується доктор економічних наук і колишній держсекретар Міністерства освіти та науки Сергій Захарін*. У другій частині інтервʼю OBOZ.UA посадовець поділився своїм баченням сертифікації вчителів в Україні, розповів, як сучасні педагоги можуть навчати дітей користуватися соціальними мережами та чому не лише МОН відповідальне за рівень зарплат освітян.

– Чого, на вашу думку, бракує українським школярам у сучасній школі?

– Найбільший дефіцит – професійно підготовлений, мотивований і відповідальний вчитель. Навіть у бідній школі гарний педагог може творити дива, підготувати дуже сильних учнів, які нерідко стають переможцями олімпіад, конкурсів, отримують високі бали на НМТ/ЗНО. Таких прикладів багато.

Але якщо з учнем працює невмотивований і безвідповідальний вчитель – у такого учня майже немає шансів, незалежно від технічного оснащення школи.

З іншого боку, не слід забувати, що більшість шкіл не мають належного матеріально-технічного забезпечення. І цю проблему не можна недооцінювати. Вчені Національної академії педагогічних наук України провели аналіз освітніх систем багатьох країн світу і на основі застосування математичних моделей переконливо довели, що якість роботи сучасного закладу освіти значною мірою залежить від фінансування (зокрема фінансування оплати праці), а також рівня матеріально-технічного та інноваційного оснащення освітнього процесу.

Не у всіх українських школах є гаряча вода, надійна каналізація, нормальна система опалення, безперебійне освітлення. У нас і досі є школи, що не обладнані стаціонарними туалетами. Це не секрет.

У 2021 році на одній із нарад з керівниками обласних департаментів освіти міністр освіти і науки України Сергій Шкарлет поставив завдання протягом кількох тижнів облаштувати всі школи стаціонарними туалетами, а також оновити системи водопостачання і водовідведення. Інакше – позбавлення ліцензії. І місцеві органи справді зробили багато роботи. Жоден губернатор, жодна рада, жодний керівник департаменту не сказали, що на це немає коштів. За рік кількість шкіл без туалетів упала у 5 разів. Я щиро не розумію: чому до цього простого рішення не додумалися реформатори і реформаторки, які так багато базікають про свою виключну роль у впровадженні НУШ.

У 2022 році у зв’язку з повномасштабним вторгненням Росії в Україну довелося терміново вирішувати інші проблеми – зокрема, облаштування найпростіших укриттів, охорона, розселення біженців, виконання інших робіт у сфері створення безпечного освітнього середовища, врегулювання багатьох питань організації освітнього процесу, навчання вчителів.

У 2022 році Міністерство освіти і науки, відповідаючи на новітні виклики, розробило Концепцію безпеки закладів освіти. В цьому документі враховано позиції понад двадцяти відомств, а також рекомендації практичних педагогів, науковців, громадськості, батьківських організацій. Враховано і найкращий міжнародний досвід. Уряд України схвалив цю Концепцію 7 квітня 2023 року та видав відповідне розпорядження.

Станом на початок 2023 року приблизно 70% шкіл було обладнано найпростішими укриттями, що успішно пройшли перевірки органів Державної служби з надзвичайних ситуацій.

Що зроблено протягом останніх п’ятнадцяти місяців? Чи виконується Концепція? Чи ініційовано конкретні програми з питань безпеки закладів освіти? Чи розраховано обсяги фінансування відповідних заходів? Чи збільшується у школах кількість найпростіших укриттів і якими темпами? Про це слід запитати у чинного керівництва МОН.

Нині ми чуємо багато красивих слів, багато гасел, багато ідей. В освітній галузі працює кілька медійних центрів, які описують славетні і непересічні здобутки окремих осіб. За донорські кошти спритники регулярно влаштовують якісь форуми і фестивалі, показують кольорові презентації, зняли купу відосиків, зробили купу банерів, віп-гості можуть відвідувати фуршети. Чудово. Але вся результативність медійних потуг швидко нівелюється, коли люди бачать реальний стан речей в освіті.

– В Україні значно не вистачає вчителів, особливо серед молоді, а багато хто зі студентів іде отримувати цю спеціальність лише заради вищої освіти, проте за фахом не працює. Як ви вважаєте, нові правила, які пропонує МОН щодо навчання на бюджеті та обовʼязкового відпрацювання після отримання диплома, допоможуть збільшити кількість педагогів? Що має зробити освітнє відомство, аби ця професія все-таки стала престижною та популярною?

– Це питання дуже болюче. Україна має чудові педагогічні традиції. Григорій Сковорода, Костянтин Ушинський, Василь Сухомлинський, Антон Макаренко – ці імена знають в усьому світі.

Проблема не лише в особистості вчителя, не лише в якості педагогічної освіти. Коріння проблеми – у престижності праці педагога, у повазі суспільства до педагогічної професії. Ця престижність визначається багатьма чинниками, зокрема і рівнем оплати праці.

Питання оплати праці – це не проблема лише Міністерства освіти і науки. У вирішенні цього питання багато складових, головна із них – наявність фінансового ресурсу. На мій погляд, лідерську функцію у вирішенні проблеми справедливої оплати праці вчителя мав би взяти на себе парламентський Комітет з питань освіти, науки і інновацій. Саме комітет має реальні інструменти впливу на формування спеціального законодавства та подальше формування відповідних бюджетних показників. Але мені невідомо про успіхи комітету в цій проблематиці.

Для мене це дикість, коли депутат або депутатка звинувачує міністерство у тому, що немає грошей на підвищення заробітної плати вчителям або ще на щось. При цьому депутат або депутатка забувають, що саме вони мають право на законодавчу ініціативу, і лукаво замовчують – чому саме вони не відстояли збільшення фінансування під час обговорення проєкту бюджету.

Щодо проблеми "відпрацювання" – велика дискусія.

З одного боку, держава коштом платників податків оплатила навчання певної особи. Значить, держава має право вимагати, аби витрачені кошти принесли суспільству максимальну користь, приміром – особа має "відпрацювати" саме на тому робочому місці, де ця особа конче потрібна.

З іншого боку, примусова праця – зазвичай неефективна. Державі вигідніше, аби працівник робив свою роботу якісно, створював великий обсяг доданої вартості, отримував високу зарплату і сплачував високі податки. Невмотивований працівник не буде працювати якісно.

– У 2024 році вчителі проходять сертифікацію, повʼязану з реформою НУШ. На минулому незалежному тестуванні менше 50% педагогів математики пройшли поріг першого етапу. Чому, на вашу думку, склалася така ситуація? Як ви вважаєте, наскільки ефективна така сертифікація в межах реформи нині? Наприклад, Іванна Коберник зауважила, що варто бути обережними з вимогами до вчителів, адже вони також втомлені і перебувають у стресі.

– Нерідко буває так, що на педагогічні спеціальності вступають ті, хто не зміг отримати високі бали на ЗНО/НМТ. Раніше можна було вступити в педагогічний університет "на бюджет", отримавши лише 130-150 балів. Такі студенти посередньо вчаться, щось списують, якось "закривають сесію". Потім не можуть знайти гарну роботу і змушені йти працювати в школу – за фахом. Такі випадки непоодинокі.

Є й інший аспект проблеми. Освітні стандарти, програми і підручники постійно оновлюються. Для того, аби вчитель міг за ними працювати, необхідна ефективна система підвищення кваліфікації, а в окремих випадках – і перепідготовки. На жаль, у нас такої системи просто немає. Точніше, вона зруйнована. Є окремі інституції, є невеличке бюджетне фінансування, є окремі директивні документи, але часто-густо все зводиться до банальної профанації.

В Україні начебто є мережа інститутів підвищення кваліфікації вчителів. Ці інститути мають бути науково-освітніми хабами, де з наукових позицій глибоко і системно вивчаються різноманітні педагогічні проблеми, що мають регіональну специфіку, а також здійснюється якісна підготовка висококваліфікованих педагогічних кадрів, виходячи з конкретних потреб територіальних громад. Має бути нонсенсом, якщо такий інститут не пройшов акредитацію як наукова установа або не має ліцензії на здійснення діяльності у сфері вищої освіти. Має бути нонсенсом, якщо такий інститут не виконує жодних досліджень або не готує аспірантів і докторантів.

На щастя або на жаль, я не можу коментувати слова Іванни Коберник, оскільки не читав її виступів. Але згоден, що органи освітнього управління в своїй практичній діяльності мають враховувати, що реальне навантаження педагогічних і науково-педагогічних працівників збільшилося. У зв’язку з широкомасштабним вторгненням у шкільних педагогів значно зросли обсяги роботи. Крім того, багато додаткових обов’язків виникло через перехід шкіл у змішаний формат освітнього процесу. Зокрема, суттєво підвищилися вимоги у сфері цифрової грамотності, і це правильно. У таких умовах нерозумно видумувати нові і нові випробування для вчителів, нові "обряди ініціалізації". Потрібні "м’які" рішення.

– Як ви оцінюєте сучасних вчителів, які знімають ТікТок-відео, ведуть соцмережі, танцюють на останніх дзвониках. Складається враження, що такі педагоги – "свої люди", їм довіряють. Чи не втрачається повага до вчителя?

– Кожен конкретний випадок слід обговорювати окремо. Якщо зміст відео вчить чогось нового, дає змогу повніше сприйняти освітню інформацію, зрозуміти певне явище або процес, сприяє вирішенню проблем виховання і соціалізації, якщо учень довіряє вчителю – хіба це погано?

Взагалі, на мій погляд, школярів не слід відгороджувати від реальної дійсності. Було б непогано, аби саме в школі молоді громадяни і громадянки навчилися сучасних навичок – знімати відео, формулювати думки, вести соціальні мережі, відчувати фейки, грамотно відповідати на хамство, співати, танцювати. Причому навчилися не від вулиці, а від тих, хто має вчити – тобто від вчителів.

Зрозуміло, що ця робота має будуватися не на засадах "дешевого панібратства", а на основі певної науково обґрунтованої методики.

Мені дуже подобається теоретична концепція освітнього партнерства, яку висунув академік Національної академії педагогічних наук України Олег Топузов. Якщо казати спрощено, різні учасники – заклад освіти, освітній працівник (учитель), здобувач освіти (учень), батьки – розглядаються як партнери, у яких є певна спільна мета – опанування учнем (здобувачем освіти) певних знань, вмінь, навичок. Освітнє партнерство розглядається як різновид соціального партнерства, воно можливе винятково на добровільних засадах і лише в умовах довіри.

За такої моделі різні учасники (насамперед вчитель і учень) можуть вийти за вузькі рамки лише "передачі знань", натомість можуть обговорювати свої успіхи, свої проблеми, свої переживання. І можуть спільними зусиллями коригувати освітню траєкторію, враховуючи потреби і можливості всіх. Освітнє партнерство – перспективний напрям досліджень, який відповідає традиційним цінностям українського суспільства. На цю тему вийшла книга, у якій міститься багато корисних рекомендацій, що опрацьовані на основі аналізу багатого практичного досвіду.

*Сергій Захарін – доктор економічних наук, професор, працював в Інституті вищої освіти НАПН, автор понад 50 наукових праць з питань економіки та організації освіти (освітньої діяльності), колишній держсекретар МОН, заступник голови у Держпродспоживслужба.

Читайте також на OBOZ.UA першу частину інтервʼю із Сергієм Захаріним, де він розповів про втрати в освіті, "провисання" НУШ та проблеми з учителями в Україні.

Раніше OBOZ.UA спілкувався з Сергієм Дятленком, який висловив свою думку про відставання сільських учнів, роль майбутніх ліцеїв і те, для чого вчити таблицю множення.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!