Сі хоче на Тайвань: імпорт під ніж

Ранній доступ: Patreon

Уже 5 березня Сі виступив зі зверненням, що Китай має нівелювати свою залежність від імпорту зерна та промислових товарів. «Якщо нам не вистачає ні того, ні іншого, міжнародний ринок нас не захистить», — підкреслив китайський лідер.

Наступного дня, 6 березня, він закликав «наважитися на бій і бути вправним». А 8 березня представив своїм генералам реформу національної військової освіти, щоб об’єднати суспільство та армію, посилаючись на кампанію 1943 року зі суттєвої мілітаризації суспільства.

Четверта промова Сі пролунала 13 березня. Тоді він оголосив, що об’єднання з Тайванем було суттю його кампанії «омолодження» — це перевершило навіть попередні заяви Сі, де об’єднання видавалось за вимогу для оновлення держави.

Світ має серйозно поставитися до закликів Сі в його звіті про роботу на ХХ партійному з’їзді. В жовтні 2022 року він прямо заявив про те, що Комуністична партія Китаю має готуватись до «штормового моря великих випробувань».

Важливо розуміти, що це не пропаганда, призначена для західних вух. Це були інструкції, підготовлені для Компартії. Керівний апарат країни їх сприймає серйозно. Ми повинні надати їм такої ж ваги, яку аналітики приписують витоку розмов в Овальному кабінеті про війну та мир.

Я виділив Сі Цзіньпіна як об’єкт стримування, і це не просто так. Після більш ніж десятиліття консолідації та централізації влади жоден високий керівник не має такого значення, як Сі, коли справа доходить до питань війни та миру. Його особисті припущення щодо шансів Китаю в конфлікті, а також щодо намірів і можливостей Тайваню, Сполучених Штатів і їхніх союзників — усе це є ключовими змінними. Саме ці фактори впливають на його розрахунок стосовно того, чи варто починати та вести війну.

Як нагадує нам австралійський стратег Росс Беббідж: «Стримування передбачає використання власних дій для якомога сильнішого психологічного впливу на протиборчу еліту, щоб переконати її відмовитися, відстрочити або іншим чином змінити її плани на вашу користь».

Що ж, у сучасному Китаї категорія «еліти, що ухвалює рішення» зводиться до однієї особи.

Спокусливо уявити, що можна якось стримати наслідки підкорення Тайваню китайцями. Особливо в тому випадку, якщо острів буде анексований без великої руйнівної війни. Зрештою, у 1960-х і 1970-х роках були жахливі прогнози про те, як поразка США у В’єтнамі вплине на майбутнє Азії та американської влади в регіоні — прогнози, які ніколи не справдилися.

«Теорія доміно» не спрацювала. Комунізм не поширився світом з Індокитаю. Упродовж десятиліть після падіння Сайгона навесні 1975 року економічний і політичний вплив США в Азії фактично зріс, навіть якщо військовий слід Вашингтону в регіоні значно зменшився.

Біда в тому, що це неправильна аналогія.

Більш відповідним прецедентом була б агресія імперської Японії. Її нетривале, але страшне домінування в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні в першій половині 1940-х, коли політика Токіо була нав’язана сотням мільйонів людей.

Виступаючи 2014 року в Шанхаї, Сі Цзіньпін навіть заявив: «Люди з Азії мають керувати справами в Азії, розв’язувати проблеми Азії та підтримувати безпеку в Азії». Ця фраза до моторошного схожа на гасло «Азія — для азіатів!», яке Токіо затвердив 1940 року, коли мав намір нав’язати свою концепцію автономного регіонального економічного та безпекового блоку під контролем Японії.

Ймовірне підкорення Тайваню китайцями матиме глибокі наслідки для геополітики, торгівлі, розповсюдження ядерної зброї й технологій. Падіння Тайбею означало б набагато більше, ніж просто об’єднання у в’єтнамському стилі. Це ознаменувало б світанок нової імперії — такої, яка відповідала би пекінському стилю авторитаризму та суттєво не сприяла інтересам США чи інших демократій.

Анексія Тайваню, навіть без будь-якого втручання Штатів, не послабить напруженість між Пекіном і Вашингтоном. Вона її лише посилить.

Ось чому партнери Тайваню мають чітко розуміти, що від них буде потрібно, аби прорвати китайську блокаду чи відбити вторгнення на острів. Те, чим американський народ пожертвував би, щоб виграти війну на Тайвані, було б набагато більшим, ніж непряма підтримка, яку він зараз надає Україні.

Я не сподіваюсь на те, що Тайвань може довго вистояти проти Китаю без безпосередньої участі США у війні. Американська підтримка України аналогічна її непрямій підтримці Британії, СРСР та інших союзників через програму ленд-лізу в 1941 році. Але американська підтримка Тайваню в разі нападу КНР буде більше схожа на безпосередню участь у Корейській війні 1950-1953 років.

Це робить запобігання війні ще більш бажаним і важливим. Я вважаю, що Сі, всупереч його заявам про нестримну Компартію, можна переконати: рішення вести війну проти Тайваню було б серйозним прорахунком. Він демонстрував бажання ризикувати. Але він не безрозсудний гравець.

Щоб стримати Сі, Штати та їхні союзники мають здійснити кілька термінових, але практичних військових кроків упродовж наступних 24 місяців. Це не тому, що економічні, фінансові, інформаційні та дипломатичні інструменти не важливі як спроби переконати супротивників. Це тому, що вони мають мало шансів без жорсткої сили — обов’язкової умови ефективного стримування.

Китай може бути фізично близький до Тайваню, але географія дає асиметричні переваги острову. Гірське узбережжя, погані пляжі для висаджування та розгортання сил. Усе це — передбачувані виклики для загарбника. Улюблений підхід Тайваню полягає у стратегії дикобраза: зроби себе або смертоносним, або не надто апетитним для голодного хижака.

Справжнє благо для Тайваню — протока, що відділяє його від Китаю. Куай Тонг, державний діяч династії Хань, колись казав: навіть могутня армія має утриматися від нападу на добре захищені прикордонні міста, сховані за «металевими валами та киплячими ровами». Тайваню, США та їхнім ключовим союзникам пора прийняти цю «стратегію киплячого рову».

Центром тяжіння китайської армії у війні на Тайвані все одно буде її військово-морський флот. Тож Тайванська протока має стати його кладовищем.

Для цього демократичним країнам доведеться різко збільшити витрати на оборону та наростити виробництво боєприпасів. Визнайте, якщо вдасться стримати Сі до кінця 2020-х — це буде здебільшого завдяки «застарілим» військовим системам, а не футуристичним програмам, які ще не дали результатів.

Вони можуть і мають використати технології та зброю, які переважно лежать в арсеналах США і їхніх партнерів. Або колись були розроблені, випробувані та визнані придатними для виробництва та закупівлі.

Як сказав мені генерал Крістофер Каволі, один з уроків війни в Україні полягає в тому, що «кінетичні ефекти — це те, що визначає результати… Але більшість результатів дають застарілі системи». Тож не варто припиняти роботу застарілих систем передчасно. Не варто чекати можливостей наступного покоління. Інакше є ризик опинитись на мілині.

Тайвань і його партнери повинні мати достатньо боєприпасів не лише для того, щоб позбавити Пекіна швидкої перемоги, а й щоб боротись, якщо Сі вирішить вести затяжну війну. Так, наразі демократіям може не вистачати боєприпасів для обох сценаріїв. І саме наявність промислового потенціалу для виготовлення таких озброєнь стане вирішальним елементом ефективного стримування.

На війні час — ліпший друг для захисника, ніж для агресора. «Наступальна війна вимагає передусім швидкого, непереборного рішення. Будь-яка пауза чи призупинення діяльності несумісні з природою наступальної війни», — колись писав Карл фон Клаузевіц.

Якщо Пекін спіткнеться на початку наступу, Тайвань має більше шансів виграти цю війну. І було б дуже прикро зайти настільки далеко, щоб зазнати невдачі в наступній фазі війни — затяжній. Програти, бо демократії не передбачили інвестицій у військову промисловість.

Далі буде.