Кокошник в ОРДЛО уже примерили, на очереди – хиджаб

Сегодня продолжу разговор о том, что меня очень беспокоит: заселение россией оккупированных территорий. Конечно, беспокоит, потому что это моя земля, наша земля, украинская земля, несмотря на оккупацию, на людей, которые на ней временно живут. Границы моей страны для меня не переменные, как бы там ни играли политики, а Должанск, Луганской области, это первый город, с которого в Украине начинается утро. Луганщина – рассвет Украины. Да, так есть и так будет всегда, пишет Олена Степова для "Информационного сопротивления".

Далее текст на языке оригинала.

Тому новини з ОРДЛО, це болюча тема й болючі новини.

Заселення ОРДЛО вихідцями з росії, при чому це здебільшого так звані "багатонаціональні росіяни", так називають громадян росії неслов’янської зовнішності, відбувається шаленими темпами. Наразі ОРДЛО виглядає більш схожим на мусульмансько-бурятську країну ніж на Схід України, який ми пам’ятаємо. Місцевого, якщо можна так сказати, корінного населення, вже дуже мало.

ОРДЛО це зараз рай для бурятів, якутів, дагестанців, чеченців, таджиків. Звісно я не проти інших народів, кольору шкіри, іншої мови, релігії, як що вони не є окупантами на моїй землі. А усі ці родини, люди, які масово заселяються в ОРДЛО, скуповують чи отримують кинуту біженцями нерухомість, є окупантами, тому моя толерантність цього разу нульова.

ОРДЛО втратило свою ідентичність. Не треба зараз про те, що тут її не було, бо так званий "Донбас" це штучне утворення, бо ж промислові міста зростали за рахунок того, що сюди їхали на розбудову шахт люди з усіх республік срср. Більшість промислових міст Донбасу мають рік народження 1935-1957, саме в цей час відбувалася індустріалізація Донбасу. Але корінне населення тут було, україномовне, вишите, хліборобне. Були вишиванки, були українські пісні, а потім тут відкрили російські школи й сказали, що бути селюком, це моветон й Донбас за кілька десятиліть став російськомовним, мультикультурним.

Ось це й була окупація, наразі ми бачимо її другу серію. Звичний сценарій. Такий звичний для росіян, бо вони це робили неодноразово й кожен раз успішно.

Саме тому ця тема так болить. Окупація, це не тільки військові, зброя, а зміна, повна чи часткова зміна населення. Саме зміна населення є однією з стратегій путіна по окупації України. Слухняне, вдячне, бо ж їх витягли з напівзгнивших "потемкинских деревень" й привезли у розвинути міста, де є тепло, вода у крані, унітаз й абрикоси на вулиці.

Щоб не покинути цей рай ось ці заселенці зроблять усе: навіть будуть просити громадянство України й плакати, що вони ошукані путіним люди, яким більше немає де жити. Але вони завжди будуть вірними путінцями, які будуть ненавидіти Україну та українців й виконувати накази росії, просувати її наративи.

Окупанти корінне населення виживають з території або знищують й заселяють її тими, хто завжди буде служити цій владі, хто буде вбивати, щоб не втратити новий дім, хто змінить на цій території геть усе: мову, культуру, релігію.

Саме це відбувається в ОРДЛО. Й якщо 10 років тому, коли починалася війна та окупація, критична більшість мешканців ОРДЛО була вдячна та рада вітати окупантів бурятів та кадирівців, то зараз ті невеличкі групи місцевого населення з жахом та подивом фіксують перетворення своєї "республіки" на бурятсько-чеченську. Чоловіків ОРДЛО росія успішно утилізувала, а на їх місто прийшли нові господарі життя. А з ними нові правила, порядки, віра, релігія, закон.

Ось зараз заселення ОРДЛО досягло такого рівня, що знімають з "посад" керівників міст й ставлять на їх місто вихідців з росії. Колаборанти відбудували росії "руський мир" й відслуживши стали непотрібні господарям. Про це я розповім більш детальніше трошки згодом. А зараз та сама історія однієї фотографії, вірніше, це соціальна історія з життя ОРДЛО, уже яскрава та показова.

У соцмережах ОРДЛО місцева мешканка опублікувала фото жінки у хіджабі, яка чекала дитину на дитячому майданчику. Зараз таких людей в ОРДЛО дуже багато, ви зрозуміли чому. Так, усі ці люди приїхали в ОРДЛО, бо їм надали квартири, бо їх чоловіки або воюють, або працюють в місцевих "адміністрації" чи "поліції" чи є бізнесменами, які зараз підібрали майже увесь бізнес в ОРДЛО.

Мешканка ОРДЛО була обурена тим, що нові мешканці ОРДЛО привнесли в їх світ свою культуру, релігію й закон, а ОРДЛО, це ж "русский мир, православие и скрепы". Тому на думку мешканців ОРДЛО тут має бути одна віра, одна релігія, один закон. Далі, звісно ж почалося обговорення. Хтось підтримав авторку фото. Мовляв, "понаїхали й ходють". Але здивувало інше. Більшість встала на захист жінки у хіджабі, але не з причини захисту віри чи релігійних свобод та прав, а з причини це "жена нашего освободителя".

От якби люди стали на захист віросповідання, я б пропустила й цей момент. Але ж оце "это наши освободители". Бо критична більшість мешканців ОРДЛО досі синхронно та натхненно волає: "русские делают нам добро", "они нам помогают и мы должны уважать их веру, пусть носят, что хотят", ну й так далі.

Звісно ж, мешканці ОРДЛО праві у своїй толерантності до одягу й релігії, але це поклоніння окупантам, воно дратує. Воно дає розуміння, що втрачено настільки багато, що вже й немає віри, щодо якогось можливого варіанту співіснування.

Колись я ще мала надію, що зрештою ось ця критична більшість мешканців ОРДЛО, що у 2014-му підтримали "руський мир" та стали фундаментом війни, прозріють. 10 років війни, окупації, знищення колись промислового та респектабельного регіону й "наши мальчики освободители", "наши православные братья мусульмане". Жодного сумніву, жодного каяття.

Поклоніння окупантам – це як залежність в ОРДЛО. В окупантах вбачають панацею, на них досі покладають надії на поліпшення життя. Напевне це невиліковне. Як й невиліковна залежність від доносів. О, так, ви вгадали. На людину, що обурилася жінкою у хіджабі, написали таки заяву у "поліцію". Відкрита кримінальна справа.

Я не знаю, що ми колись будемо з цим робити. З сліпою довірою мешканців ОРДЛО до росіян, з залежністю від "крепкой руки" и бажанням "все расстрелять", з доносами й доносящими, з абсолютно радянським сприйняттям світу й зі скривленою мораллю. Бо ці питання щось, на жаль, стали віддалятися від нас. Можливо це поки на краще, бо відповідей в нас на них немає.

А молоді мешканки ОРДЛО, які стали на захист жінки у хіджабі, висловили свою думку, що мріють про цей одяг, що з радістю його одягнуть, що мріють про чоловіків мусульман та порядки, які вводять ісламісти, як "крепкие хозяйственники", бо в цих родинах достаток, жінка отримує коштовності й захист, а чоловіки гарно заробляють.

ОРДЛО змінюється, це викликає сум й страх, бо зрештою. Ми ще пам’ятаємо та любимо свої міста, де ми народилися й нам боляче з ними прощатися. Зрештою ми усі сприймаємо окупацію як захворювання нашого краю з філософським "все проходить й це пройде". Але усвідомлюємо ціну, яку ми сплатимо за чиїсь дурні й не розумні рішення. Чи одягне ОРДЛО хіджаб? Якось вже байдуже. Можливо їм потрібно пройти й це. Сарафан й кокошник вони вже приміряли, видно, не сподобалося.