Блокування документалістики й традиції дисидентського самвидаву

Фіксація чи документування подій, які відбувалися насправді, записи свідчень — журналістика під час війни є вкрай важливим важелем у відображенні істини та має значну роль у судових процесах із воєнних злочинів, доведенні історичної справедливості.

Не хочу вживати слово «правда» в епоху постправди, адже його активно використовували в Радянському Союзі, і нині у ворожих медіа «правда» з’являється в якихось заставках або роликах до програм, постановних «документалках», не кажучи вже про друковану пресу чи соціальні медіа. Скільки сотень чи тисяч раз на день це слово бачить російська аудиторія — важко уявити, але в опитуваннях люди часто аргументують думку фразою «ну це ж правда». Алергія вже на «правдопапуг» із повторювальними наративами.

Документальні фільми під прицілом

Безумовно, необхідно записувати важливі події, мати з собою техніку, карти пам’яті, зарядки. Потім зберегти й берегти джерело, на яке фіксувалася інформація. Тут завжди згадую себе на початку війни з розрядженим телефоном у результаті зовнішніх частих підключень до нього при спробі вловити інтернет — о, як мерехтів екран і грівся акумулятор! І як швидко мобільний телефон втратив свою цінність як джерело комунікації та інформації. Друг казав, що через два тижні облоги Маріуполя вже не пам’ятав ключ розблокування екрана. Це я до того, що фіксувати важливо, зберігати на носіях, які можна буде передати або перевезти конспіративно, якщо з окупованих територій. До речі, конспірологічні методи передачі інформації були розроблені українськими дисидентами в радянський період, що може і нам допомогти отримувати важливу інформацію.

Майже кожен день натрапляю на новини про блокування українського контенту на Youtube: від музичного кліпу до документалістики. Яніна Соколова в соціальних мережах повідомила про блокування свого документального фільму: «Наш фільм про полонених через численні скарги росіян засунули в бан 18+, зняли з рекомендацій після 300К переглядів за добу і зняли монетизацію. Так само було з фільмом про зґвалтованих жінок».

Численні міжнародні та національні нагороди документального фільму «20 днів у Маріуполі» Мстислава Чернова, Євгена Малолєтки та Василиси Степаненко демонструють, наскільки сьогодні дієві та цінні документалістика й репортерська журналістика. Це неочікувано ефективний інструмент боротьби з пропагандою тоталітарної країни. Неочікувано для ворога. Тому російські пропагандисти почали вигадувати різноманітні способи протидії, адже звичайне заперечення не діє. З одного блоку, вони масово «скаржаться» в соціальних медіа, з іншого — створюють постановні «документалки», художні фільми, телепрограми та нескінченні дописи в соцмережах.

Нав’язливий бан і блокування

З проблемою блокування документальних фільмів про облогу Маріуполя я зіткнулася як дослідниця, адже до наукової статті прикріпила перелік документальних фільмів 2022 та 2023 років випуску. Як дослідники ми вказуємо дату звернення до джерела. Але… мій німецький колега запитав, чому посилання в статті не відкриваються? У мене був шок, коли через пів року більш ніж половина посилань на ютуб не показувала документальні фільми з тих чи тих причин. Найчастіше — через скарги. Яке б джерело не було — українські медіа або служби закордонних медіа на кшталт BBC — нічого не працювало. А в контексті досліджень емпірична база має бути в доступі до 10 років. Я розумію, що не кожне медіа відстежує або бореться за цей «заблокований» контент, проте є аудиторія, якій важливий медіапродукт, документальний фільм, і є ми, медіадослідники, які також маємо довести свої наукові результати та висновки.

Потім я зіткнулася ще з дотичною проблемою, коли на другий рік читання курсу «Публіцистика і документалістика» для магістрантів спеціальності «Журналістика» в університеті з’ясувала, що не всі посилання на документальні фільми про російсько-українську війну, які збирала у 2022 році, є актуальними у 2023 та 2024 роках. І по назвах фільму не завжди повторно знаходила повний медіапродукт. І навіть нечисленна і непопулярна платформа, яка собі перекопіювала якийсь фільм (наприклад, «20 днів у Маріуполі») через деякий час теж відправлялася в бан.

Якщо про способи протидії, звернення до офісу в ютуб тощо — вже відомі кроки для авторів контенту, то шлях звичайних користувачів трохи нагадує прибічників самвидаву в радянський період, адже збір, копіювання та зберігання альтернативних текстів були популярні серед української інтелігенції. «Блокувалася» така діяльність радянською владою, зокрема обмеженням волі до 15 років, звільненням з роботи, а потім строком за «тунеядство» тощо. Власне, в КДБ справа арештів українських дисидентів і мала таку назву — «Блок».

«Олено, тобі треба відразу завантажувати такі документальні фільми та зберігати», — каже мені німецький професор із комунікацій. Ну і скриншоти робити, звичайно. Здавалося, що в інтернеті можна знайти все, зокрема доброї якості потрібний контент. Але ні, маємо зберігати. Потім розповсюджувати, як це було в період перебудови, а потім і після розвалу СРСР.

А поки треба створювати свої альтернативні канали комунікацій та інформації (в позитивному сенсі). І захищати. І зберігати. Зокрема першоджерела і носії записів. Що б не сталося, завжди настає період «перебудови», переосмислення, народження нових смислів на основі аналізу старих. І коли мене питають: «Як повернути ті території, де вже багато років люди живуть в іншій парадигмі й агресивній пропаганді?», мовляв, там інший світогляд, то наводжу приклад, як за радянських часів на столах і стінах виглядав Ленін, роками дивився з портретів на свою «аудиторію». А потім його вмить забули. Так буде і з іншими. Старий добрий рефреймінг допоможе.

Титульне фото: Getty Images