«Пастка Фукідіда», Ганс Моргентау, політичний реалізм та війна

Багато українців, як і в 2014 році, так і сьогодні, як і раніше, запитують, чому все-таки Росія розпочала війну в Україні, і не знаходять відповіді, чи знаходять не зовсім вірні відповіді, які ускладнюють політичний аналіз російсько-української війни, що у свою чергу ускладнює можливості вирішення воєнного конфлікту.

Тим часом відповіді лежать на поверхні, просто необхідно для цього знати якісь уже існуючі на даний момент політичні теорії, які відомі у світі, і якими керуються світові еліти, в тому числі влада Росії.

Нещодавно на Санкт-Петербурзькому економічному форумі, на одній із панелей, провідним був відомий російський політолог Сергій Караганов, який вів зрежесовану, чи ні, дискусію з Путіним (у розмові з Путіним Караганов дозволяв собі його критикувати). Отже, швидше за все, тими знаннями, якими він володіє, він ділився і ділиться з Путіним, як це роблять й інші російські політичні експерти.

Так ось в одній зі своїх статей у виданні «Росія в глобальній політиці», «Світ на виріст», від 28.12.2017 року, Караганов згадує про «пастку Фукідіда» (Цитата з його статті: «Одна з найбільш обговорюваних тем у зв'язку з цим – «пастка Фукідіда», висока ймовірність прямого зіткнення піднімається і поступається держав»). Із цього можна зробити висновок, що він у своєму політичному аналізі володіє таким концептом, як «пастка Фукідіда», і давно поділився їм із Путіним, як мінімум у 2017 році, а швидше за все набагато раніше.

Тож давайте спробуємо розібратися, що це таке «пастка Фукідіда».

«Пастка Фукідіда» (англ. Thucydides' Trap) - це термін, популяризований американським політологом Гремом Т. Еллісоном для опису очевидної тенденції до війни, коли нова держава загрожує витіснити існуючу велику державу як регіональний або міжнародний гегемон. Ця концепція виникла з припущення древнього афінського історика і полководця Фукідіда у тому, що початок Пелопоннеської війни між Афінами і Спартою в 431 р. до зв. е. було неминуче через страх спартанців перед зростанням афінської могутності. Термін був придуманий американським політологом Гремом Т. Еллісоном у статті 2012 для Financial Times. Грунтуючись на уривку Фукідіда з його "Історії Пелопоннеської війни", в якому він стверджує, що "саме піднесення Афін і страх, який це вселило в Спарту, зробили війну неминучою", Еллісон використав цей термін для опису тенденції до війни, коли висхідна держава ( прикладом якої є Афіни) кидає виклик статусу правлячої держави (приклад якої є Спарта). Коли становищу великої держави як гегемона загрожує нова сила, існує ймовірність війни між двома державами. На думку Грема Еллісона: «Пастка Фукідіда відноситься до природного, неминучого замішання, яке відбувається, коли сила, що зростає, загрожує змістити правлячу силу... [і] коли зростаюча сила загрожує змістити правлячу силу, що виникає структурна напруга робить насильницьке зіткнення правилом ».

Ранніми популярними прихильниками політичного реалізму крім Фукідіда (V ст. до н. е.) були Макіавеллі (XVI ст.), Гоббс (XVII ст.) та Руссо (XVIII ст.).

Карл фон Клаузевіц (початок ХІХ ст.), ще один учасник школи політичного реалізму, розглядав війну як акт державного управління та робив сильний акцент на жорсткій силі. Клаузевіц вважав, що збройний конфлікт за своєю суттю є одностороннім, де зазвичай між двома сторонами може вийти лише один переможець, без миру.

До політичного реалізму відноситься і реальна політика (нім. Realpolitik) - вид державного політичного курсу, який був запроваджений та здійснювався німецьким канцлером Отто фон Бісмарком і був названий за аналогією з поняттям, запропонованим Людвігом фон Рохау (1853).

У сучасну епоху людиною, яка відродила історичну традицію управління політичного реалізму, став американський політолог Ганс Моргентау. Його книга «Політика серед націй», вперше опублікована в 1948 році, за його життя витримала п'ять видань і набула широкого поширення як підручника в університетах США. Політичний реалізм як наукова школа підкреслює конкурентну та конфліктну природу глобальної політики. На відміну від лібералізму, який виступає за співпрацю, реалізм стверджує, що динаміка міжнародної арени обертається навколо держав, які активно просувають національні інтереси та віддають пріоритет безпеці. У той час як ідеалізм у міжнародній політиці схиляється до співпраці та етичних міркувань, реалізм стверджує, що держави діють у сфері, позбавленій невід'ємної справедливості, де етичні норми можуть не застосовуватись.

Після Моргентау політичний реалізм продовжував розвиватися, з'явилася нова школа-політичний неореалізм. Вперше її принципи було викладено Кеннетом Вальцем у його книзі «Теорія міжнародної політики» 1979 року. Неореалізм переформулював класичну реалістичну традицію Е. Х. Карра, Ганса Моргентау, Джорджа Кеннана та Рейнгольда Нібура. Неореалізм поділяється на оборонний та наступальний неореалізм.

Таким чином, політичний неореалізм передбачає стратегічне використання військової сили та альянсів для посилення глобального впливу при збереженні балансу сил. Війна розглядається як неминучість, властива анархічним умовам світової політики. Неореалізм також наголошує на складній динаміці дилеми безпеки, коли дії, здійснені з міркувань безпеки, можуть ненавмисно призвести до напруженості між державами.

У міжнародних відносинах дилема безпеки полягає в тому, що підвищення безпеки однієї держави (наприклад, збільшення її військової могутності) призводить до того, що інші держави побоюються за свою власну. Отже, заходи для підвищення безпеки можуть призвести до напруженості, ескалації або конфлікту з однією або декількома іншими сторонами, що призводить до результату, якого насправді не бажає жодна зі сторін.

Дилема безпеки є основною передумовою оборонного реалізму. На думку Кеннета Уолца, оскільки світ немає спільного уряду і є «анархічним», виживання є основний мотивацією держав. Держави не довіряють намірам інших держав і, як наслідок, завжди намагаються максимізувати власну безпеку. Дилема безпеки пояснює, чому держави, які прагнуть безпеки (на відміну від держав, які не прагнуть безпеки), можуть опинитися в конфлікті, навіть якщо у них добрі наміри.

Однак, на відміну від оборонного реалізму, наступальний реалізм розглядає держави як агресивних максимізаторів влади, а не як максимізуючу безпеку. За словами американського дослідника Джона Міршаймера, «невизначеність щодо намірів інших держав неминуча, а це означає, що держави ніколи не можуть бути впевнені в тому, що інші держави не мають наступальних намірів, що відповідають їх наступальним можливостям». На думку Міршаймера, хоча досягнення гегемонії будь-якої держави малоймовірне в сьогоднішній міжнародній системі, не існує такої речі, як статус-кво, і «світ приречений на вічне суперництво великих держав».

Він же: «З огляду на складність визначення того, скільки влади достатньо для сьогоднішнього та завтрашнього дня, великі держави визнають, що найкращий спосіб забезпечити свою безпеку — досягти гегемонії зараз, виключивши будь-яку можливість виклику з боку іншої великої держави. Тільки держава, яка заблукала, упустить можливість стати гегемоном у системі, бо вона думає, що в неї вже достатньо влади, щоб вижити».

Однак Міршаймер не вірить, що держава може стати світовим гегемоном. Хоча теоретично це можливо, занадто багато суші і занадто багато океанів, які, на його думку, мають ефективну зупиняючу силу і діють як гігантські рови. Натомість він вважає, що держави можуть досягти лише регіональної гегемонії. Крім того, він стверджує, що регіональні гегемони намагаються перешкодити іншим державам отримати гегемонію у своєму регіоні, оскільки рівні конкуренти вільно переміщатимуться і, таким чином, можуть втручатися в сусідство встановленого регіонального гегемона. На його думку, держави, які досягли регіональної гегемонії, такі як США (див. «доктрину Монро»), діятимуть як офшорні балансувальники, втручаючись в інші регіони, якщо великі держави в цих регіонах не зможуть запобігти виникненню гегемона.

Як бачимо вся школа політичного реалізму заснована на недовірі між державами, і ухваленні ідеї, що основним мотивом у здійсненні дій на міжнародній арені для еліт є інтереси цих країн (на думку відомого політолога та економіста Альберта Хіршмана, термін «інтереси» є евфемізмом терміну «прагність»; див. його книгу «Пристрасті та інтереси»).

Що є причиною недовіри між лідерами країн? Лауреат Нобелівської премії з літератури Еліас Канетті, у своїй книзі «Маса і влада» так описує один із фундаментальних страхів людей: «Людині найстрашніше дотик невідомого. Він повинен бачити, що його торкнулося, знати чи принаймні уявляти, що це таке. Він скрізь намагається уникати чужого дотику. Вночі чи взагалі у темряві переляк від раптового дотику переростає в паніку. І одяг не дає безпеки: він легко рветься, крізь нього легко проникнути до голої і гладкої беззахисної плоті.

Усі бар'єри, які люди довкола себе зводять, породжені саме страхом дотику. Вони замикаються в будинках, куди ніхто більше не може увійти, і лише там почуваються у відносній безпеці. Боязнь грабіжників виникає не тільки з занепокоєння за майно, це жах перед рукою, що раптово хапає з темряви. Його всюди і завжди символізує рука, перетворена на кігтисту лапу. Багато чого з цього позначилося на подвійності сенсу німецького слова «angreifen». У ньому одночасно маються на увазі і нешкідливий дотик, і небезпечна агресія, і щось від останньої постійно відбивається у першому. Але у відповідному іменнику «Angriff», що означає атаку, напад, висловився лише поганий сенс слова».

Цілком імовірно, що «страхи дотику» турбують і такого політика, як Путін, який практично весь термін, коли він перебуває при владі, не погоджується з тим, що НАТО розширилося за рахунок країн центральної Європи, і особливо з тим, що в майбутньому НАТО увійдуть країни, які раніше входили до СРСР. Дане почуття є основним для Путіна при прийнятті ним рішень, і тому важливо розуміти, що для закінчення нинішньої війни необхідно мати такі домовленості з ним, які максимально знімуть ці його «страхи дотику» чужорідних, з його погляду сил. Якщо припустити, що війна викликана процесами, описаними концептуальними поняттями школи політичного реалізму, тоді стає зрозумілими і причини її початку (реальні причини, а не декларовані), і те, як необхідно її закінчувати.