У справі про загибель біля укриття суд допитав сторожа Мошкіна: «Держать двері відкритими в мене вказівок не було»

Минув рік після трагічної загибелі трьох людей на порозі зачиненого укриття в підвалі поліклініки в Деснянському районі Києва. 1 червня 2023 року близько 3 години ночі в Деснянському районі Києва між будинками пролунав вибух. На порозі поліклінки загинули мати з 11-річною донькою та ще одна молода жінка, також четверо людей отримали травми різного ступеня тяжкості. За сигналом повітряної тривоги люди прийшли в укриття, що в підвалі поліклініки, але двері були зачинені і вони попали під обстріл.

28 червня суд допитав Вадима Мошкіна, який сторожив будівлю у ту трагічну ніч. Вважається, що саме він повинен був відкрити двері. Його звинувачують у залишенні людей у небезпеці. Чоловік вину не визнає, зазначає видання «Судовий репортер», яке вело репортаж з залу суду.

Він розповів, що укриття у підвалі поліклініки зʼявилося у 2022 році, за місяць до повномасштабної агресії РФ. Облаштували його самотужки із підручних матеріалів, не встигли закінчити, як набігло багато людей, душ 100 чи більше. Мошкін вважає, що по суті це був технічний поверх поліклініки і останній час постійно в аварійному стані. В укритті не повинно бути комунікацій, які загрожують життю і здоровʼю людей. Але в цьому підвалі проходили високовольтні лінії електромереж під напругою і труби з гарячою водою.

У підвал можна потрапити через центральний вхід поліклініки, тобто по суті зсередини будівлі. Або ж із вулиці через два евакуаційні виходи, які зазвичай закриті.

• Репортаж з зали суду: як у Києві судять сторожа, який не відкрив двері укриття під час ракетного удару рашистів

Мошкін розповідає, що спочатку людям дали ключі, щоб вони самі могли заходити в укриття із двору, тобто через еваковихід. Був якийсь чоловік на імʼя Володя, який «на себе це брав»,  ніби саме йому видали ключ від підвалу, він приходив першим і відкривав, а потім ішов останнім і закривав. А Мошкін тільки наглядав за порядком і так, начебто, тривало більше року.

— Коли люди почали ходить, адміністрація, перше, що робили, їм видали ключ, щоб самі користувалися. Мені було сказано тільки одне: я должен слідкувать, щоб нічого не пропало. А відкривать чи закривать укриття — від мене це не требували. А потім почалося. Може, вони ключ потєряли, може, людина та пішла. І вони почали требувати, щоб я їм відкривав. Весь час люди приходили різні. Приміщення дуже здорове. За всім услідкувать дуже тяжко. Тим більше, що в укритті вони не сиділи, а ходили по першому поверсі [лікарні], ходили, де тільки могли. Після себе всігда лишали двері відкриті з подвала. Надо було так, щоб нічого не винесли. Це тоже могло буть. Люди різні ходять.

Після того, як я запускав партію людей через центральні двері, мені приходилось закривать двері, тому що це ніч. Я самий. Могло трапитись, що завгодно. Моїми дійствами рухав тільки раціоналізм. Я був поставлений як сторож і повинен був охоронять, я ж підписався за збереження імущества поліклініки.

На уточнююче запитання Мошкін каже, що почав відкривати центральний вхід поліклініки під час тривоги за два місяці до трагедії.

— Я був сторож обикновєнний. Посадові обовʼязки? Нікого не пускать на територію поліклініки в нічний час, слідкувать за функціонуванням і збереженням імущества, тому що за це голову знімуть. Завезли нове оборудованіє, а воно дуже дороге, закордонне і за це не помилувавали б.

— Чи був на вас покладений обовʼязок своєчасно відкривати підвальне приміщення? — запитав прокурор.

— Не було покладено. Коли вони втратили ключ до підвалу, мені прийшлось їх пускать через поліклініку. Другої можливості не було…

— Люди ходили через чорний ход! — вголос сказала дружина Мошкіна з лавки для слухачів і суддя попросив її не втручатися.

— Тобто до цих трагічних подій 1 червня ви людей пускали?

— Обовʼязково! А що в мене була друга возможность?! Я нарушав інструкцію, я пускав людей. А по інструкцій служебній я не повинен нікого пускать у поліклініку. Я нарушав інструкцію весь час, кожного разу! Ставив свою голову баранячу під топор. Я весь час ходив по ножу. Я декілька разів кажу інженеру по експлуатації: «Так не може буть! — Та нічого, все минеться, це все єрунда!». Я весь час ходив по краю ножа! Якщо вони виставили мені претензію, що щось пропало і чим я це все би оправдав? Нічим!

Відповідаючи на запитання прокурора, Мошкін спершу каже, що матеріального нічого не пропало. Але потім пригадує, ніби слюсар скаржився, що якісь речі зникали і одного разу йому, Мошкіну, була догана за те, що пропали речі. Ще трохи згодом Мошкін повідомив, що догана була за те, що сторонні проникли у басейн.

— Догана була, щоб я слідкував за людьми, а не так, що пустив і нехай собі бродять. Догана була, що вони зірвали двері і полізли в басейн. Була усна догана від інженера по експлуатації. Василь Кіндратович мене тоді не помилував…

— Офіційно догана була?

— Усно. А я людина така, що як сказали, то це для мене як закон (…) Я людина маленька. Сказали мети — мету. Сказали греби — гребу.

«Не вспів я двері одкрить, як воно рвануло дуже сильно!»

Мошкін памʼятає, що тої ночі на роботі не спав.

— На той час нальоти пішли майже кожної ночі. А перед цим уночі вони не зробили нальот і я був дуже насторожений і готовий до всього. Я не спав, конєшно. Було чуття таке, що щось трапиться.

Він розповідає, що мав звичку в коридорі сидіти в кріслі і слухати через відкрите вікно, що на вулиці робиться. Але тої ночі голосів він не почув і уточнив, що вікна виходять на іншу сторону.

Почувши сирену, Мошкін пішов за ключами від підвалу і центрального входу. Людей під дверима не було, тому спершу відкрив підвал, а потім рушив до центрального входу.

— 1.06.2023 ви чули сигнал повітряної тривоги? — запитав прокурор.

— Чув, віддалено, але чув.  Тому що я знаходився не в сторожці, де всі вікна запаковані, там я у могилі сидиш. Я ходив по коридору. Перше, що я зробив, пішов зразу взяв ключі. Вийшов, глянув перед дверима: нікого нема. «Хорошо… Прийдуть — не прийдуть — вопрос гадатєльний». Думаю, ладно, я приготовлю укриття. Пішов відкрив двері (внутрішні двері з поліклініки у підвал — ред.), включив світло. Начав підніматься, чую стукають. Ну я і пішов на виход. Не вспів я двері одкрить, як воно рвануло дуже сильно! Я думав, що атомна бомба. Дуже з силою. Мені споминать погано. Двері в туалеті пополам розломило. Всі двері повиривало з кишками.

— Це є неправда… — тихо сказала з лавки потерпіла — мати загиблої Наталії Вельченко.

— Мене контузило добряче, — продовжив Мошкін. — Я до сих пір ще до пуття прийти не можу. Удар був дуже сильний. Взривна волна була дуже сильна. В мене з серцем у непорядку стало (…)  Те, що я живий остався — чисто случайность. Із усіх, хто більше не встав, я один найближче до взрива був. Всі, хто були в радіусі 150 метрів, їх просто не стало.

Із показань свідків і потерпілих, вони чекали під поліклінікою 7-10 хвилин. Мошкін каже, що з моменту, як він почув сигнал повітряної тривоги, і він підійшов із ключами до дверей, минуло 3-4 хвилини.

На його думку, люди, які прийшли до укриття, раніше отримали сигнал тривоги через мобільний додаток. Сам Мошкін мав кнопочний телефон і, як каже, про тривогу дізнавався, коли на вулиці лунала сирена.

— У них було зовсім друге технічне забезпечення. Вони получили тривогу раніше по телефону, а в мене цього не було. Я міг орієнтуватися тільки по сирені. А сирена прозвучала намного пізніше. Один раз щось тявкнуло і будь здоров! Я думаю: о, щось нове. Потом начались хлопки і я пішов… Но людей ще поки нема. Думаю, одкрию, це щось не то. Це хіба перший раз ці хлопки в воздухє були. Ми вже звикли, що ці хлопки і рано чи пізно щось упаде. Інколи в повітрі взривалося, інколи падає. Скільки разів було, що сирени немає, а ракети взриваються. 

«Я наказу в очі не бачив»

Згідно зі службовою інструкцією, Мошкін під час чергування у нічний час повинен не допускати на територію сторонніх осіб. 31 жовтня 2022 року Мошкін підписав, що ознайомився з інструкцією.

Також є наказ №301 від 30.12.2022, що відповідальність за несвоєчасне відкриття підвального приміщення покладається на сторожа будівлі. Але наказ не має жодних додатків, які би свідчили, що хтось із ним знайомився. Мошкін каже, що про наказ нічого не знав.

— Приходять люди — зразу відкриваю. Но якщо людей немає… На вулиці 3 години ночі. Одкривати двері просто навстіж, не знаючи, хто зайде, і просто йти в підвал — я думаю, це нарушеніє, пряме нарушеніє служебної інструкції. Називається — заходь хто завгодно. І що потім буде?! Я підписався за матеріальні ценності. Я не можу-не можу! Ви розумієте, що таке матеріально отвєствєнне ліцо?.. Люди прийшли — я одкрив. Я ж не должен їх пускать! Ви понімаєте чи нє?! Я должен вообщє нікому доступа не давать! Но як люди прийшли — так я пускаю. Після того, як пропустив, я двері закриваю. Якщо я двері не закрив, значить я нарушаю служебну інструкцію, за яку я підписався. Знову постукали, я пішов відкрив, я рядом находжуся.

— Хтось із керівництва давав вам усно чи письмові вказівки не пускати людей в приміщення КНП саме під час оголошення повітряної тривоги? — запитував прокурор.

— Держать двері відкритими в мене вказівок не було.

— Не пускать людей були вказівки? — повторив прокурор.

— Вказівок, щоб пускать або не пускать, у мене тоже не було. У мене було слідкувать за ними. Я і слідкував, щоб нічого не трапилось. Моя функція — сохранять імущество. А мені сказали: «Нічого, ти будеш за укриття отвєчать».

— Запуск людей до приміщення КНП в укриття. У вас із цього приводу вказівки були чи не були?

— Прямих вказівок у мене не було. 301 приказ — у мене не було цього приказа! Я його в очі не бачив.

— Кожен раз при оголошенні повітряної тривоги ви діяли фактично на власний розсуд?

— Так. Я виполнял свої гражданскі, прямі обязанності. Мені казалось, що буде краще, якщо я пущу в укриття, буде намного краще, ніж вони стоятимуть отам, під забором і щось із ними трапиться… Не забувайте один момент. На весь квартал у нас тільки укриття працювало. І люди бігли тільки до нас, більше нікуди, бо кругом укриття закриті. Я сам постраждав тільки із-за того, що в нас укриття працювало. От у чом парадокс: хто працює, тому ще й попадає по шиї. Не було такого, щоб люди прийшли, а я не пустив! Як не тяжко, а я всьо равно старався. А потім на мене ще накатали тєлєгу і винуватий. В чом я винуватий?!

— З вашої точки зору, що стало причиною таких трагічних подій? — поцікавився прокурор.

— Я некомпетентна людина, но я скажу так. Біда заключалась у тому, що те, що летіло, збивали над Києвом. Рано чи пізно воно упало б на голови. Оце було причина.

— Це зрозуміло, у нас війна.

— Тільки збивати треба не над Києвом, а під Києвом.

— Чому люди все-таки не потрапили до укриття?

— Часу просто було обмаль запустить. За три минути я все зробив. Даже зробив більше, чим зміг. Врємєні от активізації до запуска було мінімум. Техніческої підготовки ніякої. Я обикновєнна партикулярна людина — так, як і ви. У вас є одна функція, а тебе заставляють другу виполнять. Ніякої підготовки…

Матері загиблої запропонували поставити запитання обвинуваченому.

— З того, що він розказує, я просто в шоці! Як не бачити людей?! Там не одна, не дві, не три людини стояли під приміщенням. Як не бачили? В мене немає [запитань].

Прокурор хотів долучити протокол показань Мошкіна на досудовому слідстві. Але суддя сказав, що не має сенсу це навіть обговорювати, адже КПК передбачає врахування саме безпосередніх показань у судовому засіданні.

Судове засідання відклали. Адвокат попросив перерву і хоче витребувати з контролюючих органів інформацію про перевірку укриття санітарно-епідеміологічною службою і ДСНС.

Нагадаємо, що в Десняському районному суді Києва за цими ж подіями почали судити чотирьох чиновників. Їх звинувачують у службовій недбалості, що вони не проконтролювали стан укриттів і їх доступність. що призвело до смерті і травмування людей внаслідок повітряної ракетної атаки з боку РФ.

На лаві підсудних — директор Департаменту муніципальної безпеки Київської міськдержадміністрації Андрій Ткачук, перша заступниця голови Деснянської райдержадміністрації у місті Києві Ірина Алєксєєнко, директор КНП «Центр первинної медико-санітарної допомоги №3» Деснянського району Києва Олег Шугалевич і його заступник Василь Десик. Провину вони також не визнають.

Автор:  Ірина Салій

Джерело: «Судовий репортер»