"Це урок на все життя". Альона Вінницька – про раптове зникнення з публічного простору, зміну професії та темну сторону гурту "ВІА Гра"

Альона Вінницька – співачка, телеведуча, авторка пісень і перша солістка гурту "ВІА Гра". З початком повномасштабного вторгнення артистка зникла з публічного простору – не давала інтервʼю, майже не робила дописи в соцмережах та пішла з ТБ.

OBOZ.UA поспілкувався з Альоною Вінницькою. В інтерв’ю артистка розповіла, чому після страшного лютого 2022 року навіть не могла думати про роботу, а також відверто згадала своє минуле та поділилася цікавим сьогоденням.

– Альоно, так склалося, що за понад два роки війни ми нічого про вас не чули. Куди ви зникли?

– У мене справді було лише одне велике інтерв'ю для YouTube-програми телеканалу "Україна", де свого часу працювала ведучою. Чому ніде не з'являлася, мовчала про себе? Якийсь час у мене не було майже ніякої діяльності – не було з чим йти в публічний простір.

– Яким згадуєте день 24 лютого 2022 року?

– Ми живемо під Києвом у приватному будинку – тут нас і застала повномасштабна війна. До останнього не вірили, що може початися страшне, тому не зібрали навіть тривожну валізку. І, звісно, це жахливо – урок мені на все життя. Тому що, окрім нас, удома – десять котів (у мене на ділянці невеликий притулок). Дбаю про тварин, з якими господарі вчинили, скажімо так, не дуже чесно.

Мене накрив жахливий стрес, паніка, бо в магазинах полиці стояли порожніми. І якщо ми можемо обійтися бутербродом з чаєм, то котам потрібен корм. А оскільки живемо в селі, всі одне одного знають, почали консолідуватися, писати, що ще можна де знайти. Магазинчики тут маленькі, знаємо продавців, було навіть таке, що роздавали продукти. Перед тим як закритися, передзвонювали клієнтам: під'їжджайте.

Тим часом чоловіки з нашої територіальної громади почали збиратися вечорами, патрулювали місцевість. З тим, що було – мисливськими рушницями. Мій чоловік влився у цю діяльність, записався в один із добробатів. А оскільки він добрий організатор, плюс ще й син військового, взявся професійно ініціювати оборону – почали зводити перші блокпости на під'їзді до Києва. Все це згодом переросло у ТрО, Сергій склав присягу.

Думок їхати кудись у нас не було. Моя мама, яка живе з нами, у віці, через здоров'я перебуває в зоні ризику. Плюс – тварини. А ще повний будинок ТрОвців – побратимів Сергія, яких треба було годувати, прати їм. Крім того, ми не вірили до кінця, на які звірства здатні окупанти. Буча розташована від нас за кілька десятків кілометрів. Бачили з балкона другого поверху червоне небо з того боку, чули вибухи. Розуміли, що точаться бої, але конкретики не було. А те, що потім там побачив увесь світ, просто не вкладалося в голові.

– У перші дні ви записали відео в Instagram, в якому звернулася до росіян із проханням зупинити їхнього президента, назвавши Путіна людожером. Чи були відгуки?

– Не повірите, на мене вилилася така кількість хейту – ніколи в житті подібного не відчувала. Навіть розгубилася, коли зіткнулася з такою потужною ворожістю та агресією. А потім зрозуміла, що більшість коментаторів – це боти. І заспокоїлася. Можете почитати коментарі, які понаписували, я їх не видаляла. Навіщо? Ще буду витрачати на це час...

– Чи дзвонили вам друзі-артисти з Росії?

– Мене підтримувала якийсь час одна відома росіянка – колишня солістка "ВІА Гри". Вона написала: те, що сталося, – жахіття. Ми з нею якийсь час зідзвонювалися, я їй розповідала, що в нас відбувається, а потім зв'язок різко обірвався. Я думаю, через те, що вона просто злякалася. Знаєте, ситуація там справді непроста: підслуховують, стежать, можуть прийти додому ФСБвці. Усі про це говорять.

– З початком великої війни багато ваших колег говорили про те, що найближчим часом роботи не буде, а деякі навіть замислювалися про зміну професії.

– На той момент я залишилася, як і всі, без професії, а також засобів для існування – і звичайно, було важко. Чесно кажучи, я й досі не можу ще якось визначитися, куди рухатись у плані творчості. Тому все це перебуває зараз у режимі паузи. Чи думала над іншою професією? І зараз думаю. Але поки що не хочеться розкривати плани. Скажу лише, що у свій час мріяла бути письменницею. Психологія мені також дуже подобається.

– Дозвольте дуже особисте питання: у вас із чоловіком був період у два з половиною роки, коли ви не жили разом. Нині чимало людей через війну переживають подібні кризи. Розкажіть, як вам вдалося знову стати парою?

– Напевно, настав час, коли нам просто необхідно було побути окремо, бо ми дуже давно разом. Почали зустрічатися з вісімнадцяти років – ще дітьми, по суті. І я думаю, нам потрібно було розібратися в собі та своїх стосунках. Але хочу сказати, що дуже далеко ми одне від одного не віддалялися. Він дуже любить мою маму, свою тещу – і це навзаєм. А потім не забувайте, що у нас спільна справа. Концертна діяльність і звела нас знову таки разом.

Взагалі, треба сказати, що наші стосунки настільки незвичайні, що можна про це записати окреме інтерв'ю. Але гадаю, що не скоро захочу розповідати. Скажу так: чим більше спільних проєктів у нас з'являється, тим ближче стаємо одне до одного. Зараз активно поринули в соціальну діяльність. Наш благодійний фонд зайнявся програмою психологічного відновлення та освіти ветеранів російсько-української війни, яку ми назвали "Нова перспектива". Цю програму створили у співпраці з КНУ ім. Шевченка та Державною службою зайнятості. Автором ідеї та провідним психологом програми став доктор психологічних наук Олександр Ткаченко, військовий психолог, ветеран цієї війни.

Необхідність у такій ініціативі з'явилася, коли зіткнулися з проблемою: військові, ветерани, яким потрібна психологічна допомога, неохоче спілкуються з цивільними психологами. Вони їх не сприймають, бо ті, як то кажуть, не нюхали пороху. Ми готуємо психологів для ветеранів та членів їхніх родин з військових, які пройшли фронт. У нас є можливість допомогти їм здобути вищу психологічну освіту. З понеділка по п'ятницю учасники нашої програми займаються онлайн з викладачами університету Шевченка, готуються до вступу на магістратуру за спеціальністю "психологія".

А у вихідні в одному із санаторіїв під Києвом збираються в "Ветеранській хаті" – це складова частина нашої комплексної програми. Тут вони проходять групові та індивідуальні психологічні сесії, обов'язкові артгодини – займаються гончарством та пап'є-маше. Плюс басейн, спортивні заняття та ін. І так протягом трьох місяців – аж до іспитів на магістратуру. Але й після закінчення університету та отримання диплома ми будемо продовжувати їх підтримувати – допомога в отриманні кваліфікаційних сертифікатів, супервізія, працевлаштування.

Я, мабуть, не дуже помилюсь, якщо скажу, що в Україні це перша така комплексна програма підготовки психологів. Цей проєкт, по суті, пілотний, але сподіваємось продовжити його і поширити на всю країну. І треба додати, що для всіх учасників вона є абсолютно безкоштовною. За все платить наш фонд, соціально-відповідальний бізнес, небайдужі громадяни. Хоча не буду приховувати, гроші важко знаходити. До речі, їжджу на "Ветеранську хату" постійно. Вечорами ми разом дивимося фільми, влаштовуємо дружні посиденьки. Те, чим зараз займаюся, – це ковток свіжого повітря для мене, щаслива, що все так розгортається.

Унікальність програми ще в тому, що ветерани можуть проходити її разом із членами сімей – дружинами, мамами, сестрами, нареченими. Тому що допомога часто потрібна не лише військовим, а й близьким. Наприклад, одна з учасниць має дуже показову історію про це. Її чоловік із 14-го року захищає Україну. Ще до повномасштабної війни дістав інвалідність, але після вторгнення знову пішов на фронт. Потрапив під Бахмут, отримав страшне поранення, перебував у комі три місяці.

"Моє життя просто закінчилося", – розповідала нам. Коли розмовляла з психіатром, він сказав: "Забудьте, що ви дружина, що ви жінка. Ви тепер його побратим, доглядальниця, мама". Розумієте? Після коми він знову вчився всього: їсти, сидіти, ходити. А вона тим часом, будучи неймовірно виснаженою, втратила роботу. Погодьтеся, їй підтримка потрібна не менше, ніж чоловікові.

– У своїх інтерв'ю ви чесно визнавали, що після того, як пішли з групи "ВІА Гра", пережили непростий період. Через депресію довелося навіть на якийсь час лягти до клініки.

– І тоді у своїх інтерв'ю я також говорила, що не треба соромитись звертатися до професіоналів, якщо є проблеми. Розмови на кухні із подружками за келихом вина – це розслаблює, але не лікує. Але це на Заході сходити до психолога – як випити пігулку аспірину. У нас все важче. Ця наука йшла сюди досить складно. Нині ж потреба у ній актуальна як ніколи. Нас обстрілюють, у нас тривоги, нервова система на межі, ми не знаємо, що на нас чекає навіть у найближчому майбутньому.

– Ви були першою учасницею гурту "ВІА Гра", виступали в дуеті з Надією Мейхер. Згадуючи роботу у колективі, Надя в інтерв'ю розповідала, що часом вам доводилося працювати на виснаження. Як ви пригадуєте цей час?

– Так, найскладніший період якраз перепав нам із Надею. Ми втомлювалися настільки, що я іноді не розуміла, в якому місті перебуваємо. Спали в літаках. Коли виходили після перельоту, отримували багаж, мені здавалося, що ми вже прилетіли додому, а нам казали: ні, треба пересідати в інший літак, летіти далі. Не знаю, як ми не непритомніли під час виступів. Напевно, вік був такий, що організм міг справлятися з такими навантаженнями. Все це було дуже важко та жахливо. Але знаєте, за ті три роки я здобула досвід, який в іншому ритмі отримала би не менше, ніж за 10.

– З Надією Мейхер підтримуєте стосунки?

– У нас чудові, теплі стосунки. Востаннє бачилися влітку 2021 року. В Одесі, де зустрічалися з одним театральним режисером, який запросив нас до свого театрального проєкту, з яким, на жаль, не склалося. Щось там у них не вийшло. Зараз ми з Надею трошки згубилися з поля зору. Не телефонуємо так часто, як раніше, але впевнена, що якщо зустрінемося, шалено будемо раді одна одній.

На початку великої війни, зізнаюся, відчувала якусь розгубленість, практично ні з ким не спілкувалася. Не могла слухати якихось чужих хвилювань, бо свого було багато. Мене навіть почали трохи дратувати люди, які поїхали. Дзвонила подруга: "Ой, тут так класно. Я купила собі все – такі знижки". А я лежу вдома, на вулиці реве сирена... Звісно, рада за неї, що в безпеці, у Польщі купує кофтинки. Але ж треба мати якийсь такт! Ти дзвониш людині, над якою нескінченно літають ракети. Або телефонує інша знайома: "Уявляєш, тут така спека, люди непритомніють, одна людина навіть померла". Я говорю: "А ти уявляєш, скільки в нас щодня людей помирає? Обстрілюють Харків, Херсон". Одна моя подруга у Херсоні пережила дев'ять місяців в окупації. Їх обстрілюють і зараз щодня.

– Альоно, а як ви ставитеся до позиції Анни Сєдокової, з якою теж разом працювали? Киянка, закінчила школу із золотою медаллю – вона прекрасно обізнана про те, що відбувається в Україні, але продовжує там виступати.

– Я чудово знаю Сєдокову – вона абсолютно пустоголова людина. Золота медаль у цьому випадку ні про що не говорить. Ми не знаємо, як вона її отримала. А те, що вона не має мізків, було зрозуміло після першої ж зустрічі. Її у житті завжди цікавило лише одне: отримати щось для себе. Комфортне життя, багатого чоловіка, славу – це все, що її цікавить.

Мене зовсім не дивує її позиція – вона на своєму місці. Саме там, де їй належить бути. Мене здивувало б, якби ця людина різко змінила позицію. Як, наприклад, Сергій Шнуров, який усе життя співав про згорілу Москву, а потім раптом став путінським лизоблюдом. Ось це справді дивно.

А Сєдокова завжди такою була, як і Ані Лорак, до речі. Її так виховав продюсер Юрій Фальоса. Все, що цікавило її у житті, – це бути співачкою. Це людина без стрижня, без політичних переконань. Я просто хочу співати! І мені байдуже, де співати. Все одно, для кого співати. Для Гітлера? Будь ласка. І для Муссоліні вона би виступила. "Дайте мені спокій, я всього лише співачка", – така позиція в неї була завжди. І тому в мене також до неї немає претензій. Якою була, такою й залишилася. Їй начхати, що на її Батьківщині вбивають людей. Їй байдуже, що хтось голодує.

– А позиція Віри Брежнєвої, яка з початком великої війни відмовилася від кар'єри в Росії, вас здивувала?

– Ми насправді не знаємо, що там сталося. Але, чесно кажучи, я з великою недовірою ставлюся до цієї історії. Мені здається, що все не зовсім так, як намагаються подати. Не виключено, що бажання перейти на український ринок сталося на тлі розлучення з Меладзе. Вона чудово розуміла, що в Росії без Кості їй робити нічого, і вирішила приєднатися до України.

– Як ви вважаєте, чому Брежнєва досі не може стати своєю в українському шоу-бізнесі?

– Тому що багато людей чудово відчувають фальш. Тому що, коли в неї все було добре там, лилися гроші, вона не думала, що, може, треба заспівати пісню українською – почати просувати нашу культуру. Це називається перевзування, причому буквально на ходу. Там не виходить, що зараз швидко в цей вагон застрибну, може, тут вигорить. А люди відчувають нещирість – от і все.

– З Костянтином Меладзе ви підтримували стосунки, коли пішли з колективу? Вам не пропонували повернутись? Та сама Надя Мейхер йшла, але поверталася до колективу.

– Ні, в мене такого не було. Хоча одного разу, коли запускалося телешоу "Хочу у ВІА Гру", Костя несподівано мені сказав: "Альоночко, повертайся, будь ласка, я зроблю тебе щасливою". А я навіть не знала, що відповісти… Не розумію, навіщо взагалі зараз ворушити цю тему, можу просто позначити двома словами ситуацію: ми розійшлися не дуже добре. Звичайно, він не хотів, щоб я йшла. Були нескінченні зустрічі: не йди, все буде. А через якийсь час я відкриваю якийсь журнал і читаю слова Кості: "Так, ми навіть хотіли, щоб Альона пішла, бо прийшла Віра. І ми зрозуміли, що ця виконавиця нам підійде більше".

Ну, навіщо так брехати? Я вже не говорю про те, як він шкодив моїй сольній кар'єрі. Пригадую, нас запросили на "Таврійські ігри", а в останній момент мій виступ скасували. Пояснили: запрошено і мене, і "ВІА Гру". А продюсери гурту зажадали від організаторів обирати, кого вони хочуть бачити більше.

Вони весь час робили так, щоби мені було складно. Хоча, безумовно, я дуже вдячна Кості за досвід, за те, що дав мені квиток у життя, розгледів у мені артистку. Але потім почалася ця помста... І я думала: ти такий талановитий, заможний, успішний і мстишся якійсь маленькій дівчинці тільки тому, що вона посміла заперечити? Ну хто я порівняно з ним? Він Костянтин Меладзе, пише хіти, брат – Валерій Меладзе. Ну навіщо було все це? Але, відверто кажучи, він завжди дуже боявся, щоб у когось із тих, хто йшов, щось вийшло у вільному плаванні. Хотів показати, що ми без нього ніхто. До речі, ми це обіграли в пісні "Ляльки". Саме про нього там.

– А чи він знає, що це про нього?

– Ну, звісно, знає.

– І з того часу ви не спілкувалися?

– Ні, чому? Ми листувалися ще десять років, напевно. Незважаючи на всю, скажімо так, ворожість з його боку, у мене до нього завжди було якесь тепле ставлення. Так дивно виходить: з одного боку, я ображаюся, а з іншого, продовжую йому дякувати.

– Альоно, не секрет, що у паспорті у вас інше ім'я – Ольга. Зараз до вас хтось так звертається?

– Дуже старі друзі, котрі знали мене ще до артистичної кар'єри. Мама іноді називає мене і Олею, і Альоною. І я настільки звикла, що відгукуюсь на кожне із цих імен. Але дуже не люблю, коли малознайомі люди звуть Олею. Напевно, таким чином намагаються якось зблизитись, а мені таке не подобається. Для себе я скоріше Альона. А Ольга – це дуже серйозно. Княже ім'я, непросте, йому потрібно відповідати постійно.

– Альоно, в цьому році ви святкуватимете ювілейну дату. Думали вже про це?

– Раніше я планувала: півстолітній рубіж – обов'язково треба відзначити якимсь гучним концертом. Зустріти ювілей на сцені. А зараз навіть не уявляю, як це все буде. І не хочу загадувати – війна дуже сильно змінила плани та мрії. Зараз вони тільки про одне, а все інше… Звичайно ж, я думаю, що поряд зі мною цього дня будуть люди, яких люблю, обожнюю та поважаю. Головне, щоб вони всі були живі та здорові. А як і де буде зустріч – не має значення. Зараз я припинила загадувати щось наперед. Просто приймаю кожен день як велике щастя. Вчуся радіти кожній дрібниці.

– Гуглите в інтернеті про себе інформацію?

– Спеціально не шукаю про себе інформації. Якщо хтось щось надсилає – дивлюся. Наприклад, подруга надіслала статті про те, що я не здолала якихось "внутрішніх демонів", зникла з усіх публічних майданчиків… Знаєте, до всього, що про мене пишуть, ставлюся дуже спокійно. Я зріла артистка, багато чого вже бачила. Але дуже хотілося би, щоб журналісти глибше аналізували інформацію, яка їм надходить.

Я маю Instagram-сторінку, може, там не так багато інформації, але вона є. Люди щодня заходять, лайкають, підписуються. Щоправда, у мене з Instagram сталася свого часу неприємна ситуація. Ще до моєї появи у соцмережах з'явилася фейкова "Альона Вінницька" – підписники пішли туди, не розуміючи, що це не я. А коли я відкрила сторінку, мені навіть писали: як не соромно представлятися відомою співачкою? Все тому, що маю небагато фоловерів. І що ми тільки не робили – марно. Публікуємо фотографії – фейкова "Альона" їх краде та виставляє в себе. Не знаю, чи зараз ця сторінка жива, давно туди не заходила.

А постів небагато, бо я зараз не маю жодної творчої діяльності. Не виступаю, не записую пісні, тому особливо не веду активну діяльність. А викладати фотографії про те, як прокинулася-поїла – це не моє. Але ось зараз починаю потроху приходити до тями, відчувати, що життєві сили в мене вливаються. Подивимося, що буде далі.

Раніше OBOZ.UA розповідав, який вигляд зараз мають перші учасниці гурту "ВІА Гра".

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі Obozrevatel та Viber. Не ведіться на фейки!