Палац мрій

Ісмаїл Кадаре, з яким ми попрощалися цього тижня, був для мене одним з найважливіших письменників, як то кажуть, на все життя. Письменником, романи якого я шукав, хоч би якими мовами їх перекладали. Письменником, якому вдалося вивести свою маленьку і цивілізаційно зруйновану комуністами Албанію просто в центр літературної Європи. Письменником, навіть не до книжок, а до думок якого я продовжую повертатися – настільки вони стали частиною мого власного світу й, що важливо, політичного досвіду. Але все це завдяки навіть не творчості Кадаре як такій, а одному з найголовніших романів мого життя – "Палацу мрій", книжці, яка все ще чекає на свого українського перекладача.

Чому саме "Палац"? Тому що це було геніальне літературне передбачення майбутнього. Керівники комуністичної Албанії (а роман був написаний і виданий саме у цій, тоді ще повністю ізольованій від світу країні) побачили у ньому пародію на власне правління й заборонили. Але у диктатури завжди манія величі. Албанія, у якій створив свій роман Ісмаїл Кадаре, була прогнозованою догматичною тиранією, "математику рішень" правителів якої було не так вже й важко прорахувати. А от держава "Палацу мрій" – велетенська імперія, у якій всі рішення ухвалюються на засадах досліджень і інтерпретації снів підданих й пошуку головного сну, який і визначає рішення правителя й долю країни. Отже, ви вже зрозуміли, хто є реальним правителем такої держави, хто навʼязує свою волю іншим, хто маніпулює самозакоханим султаном, як маріонеткою – очільник Табір-Сараю, офісу снів, химерної канцелярії, яка якраз й займається збором і відбором.

Світ, у якому Кадаре видав свій роман – а це було 1981 року, – був світом "холодної війни", отже світом цінностей. Очільники цього світу по різні боки ідеологічних барикад цих цінностей неухильно дотримувалися й довіряли демократії або таємній поліції. Однак крах комунізму в Європі й нові інформаційні технології перетворили цінності на пафос, а політику – на розвагу. До влади почали приходити люди, для яких головним сенсом життя стало власне віддзеркалення у люстрі, далекі від будь-яких поглядів, окрім погляду в це люстро, впевнені, що вірність є значно важливішою рисою, ніж компетентність. Чи варто дивуватися, що поруч з кожним таким улюбленцем публіки і фортуни обовʼязково зʼявляються аферисти, які користуються його невіглаством, але й власним професіоналізмом не відзначаються? Завдання цих людей, якщо бути точним, – "передбачати" правителя, тобто розповідати йому його сни ще до того, які він їх побачить. І ми вже почали до такого химерного світу звикати. Ми вже не звертаємо уваги на відверто кумедних персонажів у президентських палацах, премʼєрських резиденціях і урядових кабінетах. Ми спокійно ставимося до того, що люди, які живуть у країнах з класичною політичною культурою (про такі держави, як Україна, я вже й не кажу), – голосують за відвертих йолопів, які виглядають як йолопи, не приховують того, що вони йолопи, й поводяться як йолопи. Але не тільки "проста людина", а й складні інтелектуали з університетів вперто переконують, що це огидне жабеня насправді казковий принц, треба тільки за нього проголосувати. А те, що твій обранець ну взагалі нічого не розуміє в управлінні твоєю державою й викликах, які перед нею стоять? Нічого, він навчиться. Нічого, йому насниться.

Коли я читав книжку Кадаре, світ ще не нагадував ту химерну імперію снів, яку він створив на сторінках одного з найкращих (письменник взагалі-то вважав, що найкращого – і я з ним згоден) своїх романів – але перші паростки цієї цивілізації вже зʼявлялися і обіцяли неймовірне цікаве, але й трагічне, життя у недалекому майбутньому. Тепер всі ми живемо у палаці ілюзій, нашою головною відповіддю на питання, що буде завтра, як поведе себе той чи інший обранець нації після електорального успіху, коли закінчиться одна війна і почнеться інша, стало слово "непередбачувано". Це все тому, що люди, яких світ обирає і яким він довіряє, керуються виключно своїми – чи нашими, зафіксованими у соціології – уявленнями. Ті, хто звик ставитися до політики й майбутнього відповідально, виглядають марґіналами. Старими, слабкими марґіналами з тихим голосом.

Вони повинні програти і померти, щоб всі ми остаточно перебралися у світ з роману Ісмаїла Кадаре й загинули в ньому впевнені, що так втілюються в життя наші найкращі й найсміливіші мрії.