Лікар у крові. Інтерв’ю з хірургом «Охматдита», чиє фото облетіло світові ЗМІ

8 липня російські окупанти здійснили найбільш зухвалий і руйнівний обстріл Києва. Внаслідок декількох ракетних ударів загинули 33 людини, серед яких п’ятеро дітей, понад 100 людей поранено. Однією із цілей росіян виявилася одна з найбільших дитячих лікарень Європи – «Охматдит». У цьому закладі лікують маленьких пацієнтів з усієї країни, багато серед них тих, кому не можуть допомогти в інших лікарнях.

Ворожим ударом фактично повністю знищено корпус токсикології. Значних ушкоджень зазнав абсолютно новий корпус, де розміщуються зокрема, онковідділення, відділення реконструктивно-пластичної мікрохірургії. Саме у ньому працює дитячий щелепно-лицьовий хірург Олег Голубченко. Фото цього молодого медика 8 липня після влучання ворожої ракети розлетілося по всьому світу. Голубченко працює у лікарні з 2016 року. Одним із перших він опинився біля зруйнованої будівлі. Хірург, який кілька хвилин тому оперував п’ятимісячного пацієнта, тут вже допомагав розбирати завали.

В інтерв’ю «Главкому» Олег Голубченко згадує трагічний день, будні повномасштабної війни і… своє доленосне рішення не жити в Криму під окупантами.

Пане Олеже, коли вранці 8 липня ракета влучила у лікарню, ви з колегами працювали в операційній і швидко неможливо було евакуюватися. Можете відтворити ті події?

У нас зранку почався плановий операційний день, повітряної тривоги не було. І коли ми десь майже годину вже робили операцію, завила сирена. Під час тривоги ми не беремо пацієнтів на операції, але цю мусили закінчити. Тому анестезіолог каже: «Тривога якщо буде довго – зараз ми це (поточну операцію) закінчимо і все, більше нікого не беремо». Я погодився. Нам хвилин 50 чи година ще залишалася до завершення. Ми планували завершити і далі спуститися в укриття до всіх...

А далі пролунали вибухи. Їх було декілька. Я опинився на підлозі, десь у двох-трьох метрах від операційного стола. Там скло, все, що падало, дим, пил... Анестезіолог лежав теж на підлозі, апарат штучної вентиляції легень (ШВЛ) вже не працював, він розбитий був. Мій асистент-лікар також був на підлозі, операційна сестра також. Перепитав у анестезіолога Ярослава, як він. Ярослав кинувся до пацієнта, каже: не працює апарат ШВЛ. Дістали мішок Амбу (ручний апарат для штучної вентиляції легенів), Ярослав підключив його. Потім оглянув нашу медичну сестру, тому що вона дуже сильно постраждала від скла. Ми вирішили бігти вниз до реанімації, тому що дитина була без апарата. Потрібно було оцінити її стан, аби зрозуміти, чи все добре. Коли спускалися вниз, бачили, що вже багато дітей евакуйовано, було багато поранених співробітників.

Потім провели екстубацію, тобто забрали інтубаційну трубу, дитина опритомніла. Ми операцію не закінчили, дитину перевели до іншої лікарні, де наші колеги доробили операцію.

У нас персонал всіх змушує ходити у підвал, бути десь між стелями на сходах під час тривоги. Але більшість не завжди спускається. Але всі хто був у нашому відділенні, діти, майже ніхто не постраждав тому, що усі дотримувалися заходів безпеки.

Як почувається медсестра, яка сильно порізалася?

Їй обробили рани, зробили первинну хірургічну обробку, у неї набряки великі, багато швів на обличчі. Я з нею 9 липня розмовляв, телефонував: вона наче нормально. Ну, відносно. Жива і дякуємо Богу. Усе буде добре з нею.

«Я дуже боявся цього, щоби такого не сталося»

В якому режимі лікарні працювала після 24 лютого 2022 року?

Пам’ятаю, як 24 лютого 2022 року я прибув на роботу і десь до кінця квітня чи початку травня на роботі залишався. Загалом десь 50 з лишком днів вийшло. Ми, лікарі, жили у лікарні, ще новий корпус не працював, бо тільки туди перебиралися, все організовували там, чергували. Потроху відновилися планові операції. Так пішла робота, з часом все налагодилося. Весь цей час з початку повномасштабки я у Києві, нікуди не виїжджав і, у принципі, не збираюся.

Наша команда також була вся на місці, ніхто нікуди не виїжджав. І от до нинішньої атаки робота була в звичайному режимі.

Що найскладніше для лікаря під час цієї війни в роботі?

Ну найскладніше – ці тривоги. Не розумієш – буде щось чи не буде (приліт, обстріл). Це дуже нервує людей, всі дуже хвилюються. Бо сидиш читаєш в новинах, що десь по Харкову, по Одесі влучання, переживаєш. І тут в твою лікарню прилітає.

Я дуже боявся цього, щоби такого не сталося. Тому що Київ ніби ж захищають, але ви бачите, що трапилось.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, багато людей приходило з околиць до нас, з інших районів, просто залишалися в лікарні (жили у лікарні). Були і маленькі діти, у когось вже родичі вже загинули. Це мене найбільше засмучувало.

Я роблю операції і далі робитиму, це моя робота, справа, якою я збираюся займатися все своє життя, дуже довго йшов до цього, щоби займатися своєю справою.

Скільки зазвичай пацієнтів у вас, скільки операцій робите, який потік?

Можу сказати не за всю лікарню, а за наше відділення. У нас операційні – понеділок, середа, п'ятниця. Кожен з цих днів по три-чотири операції. Хтось з колег оперує, я йому асистую, або я оперую, мені асистують, по-різному. Коли якісь складніші операції, мені асистують колеги.

«Люди згуртувалися, показали свою єдність»

Світ облетіли ваші фото: ви вже були на вулиці у закривавленому халаті допомагаєте рятувальникам розгрібати завали…

Після операції, якщо все добре, з пацієнтами поряд перебувають мама та медичний персонал. Лікар лише заходить на огляд. Коли дитина «важка», вона переходить в реанімацію під нагляд анестезіолога-реаніматолога. У даній ситуації з пацієнтами були наш анестезіолог і всі хлопці та дівчата з відділення реанімації, які слідкували за всіма важкими, пораненими хворими. Вони їх підтримували, контролювали їхні показники. Зокрема це стосується і дитини, якій ми робили операцію.

Ми зі старого корпусу перенесли (пацієнтів) в новий корпус, потім ще раз їх переносили. Потім я вже дивлюся, немає частини будівлі (будівля відділення токсикології). Звичайно, побачив таку картину і побіг допомагати, бо завали, дим. Це ж все було до приїзду ДСНС. Тобто до приїзду рятувальників люди почали якесь каміння, арматуру витягувати, все що могли. А що ще залишалося робити?

Люди згуртувалися, показали свою єдність. Це дуже було круто і дуже важливо, тому що всі щось приносили, якусь воду, пластирі, все-все-все. Підключилися до розборів завалів, бруд, скло прибирали. Наприкінці робочого дня я так подивився і подумав: ну, це наші люди! Вони прийшли і все зробили, і молоді, і літні, і дівчата, і хлопці…

Люди несли їжу, воду, медикаменти. Хтось зі співробітників на вулиці навіть намагався зупинити цей потік, мовляв, продуктів не несіть вже. А зараз для вашої поточної роботи чи всього достатньо? Медикаменти є?

У нас все було і все є. Зараз інше питання: зруйнована операційна, там немає скла і немає живлення. Як буде все відновлюватися, лікарня буде працювати. Я особисто налаштовуюся на те, що я буду працювати і якнайшвидше мої пацієнти будуть поступати в лікарню і отримувати хірургічне планове лікування.

Обговорювали з колегами те, що сталося, і як ви діяли у таких екстремальних обставинах?

Мені здається, я діяв на інстинктах, можна сказати так. Бачив хворих наших в перші 10-15 хвилин, взагалі нічого відомо не було, що сталося. Пам’ятаю як ми спустили цю дитину, якій робили операцію, вниз, а там були наші співробітники, які отримали дуже непрості поранення. Звичайно, ми їм там всім допомагали, зібрали людей і відправили на швидкій до лікарень. Потім визначилися з тих, хто залишився, хто що робить, як і кому допомагає, хто поранених підіймає, хто тримає, хто накладає шви, хто людей приводить, хто перев’язує.

Самоорганізація на стресі?

Лікарі знають, як діяти, є алгоритми, протоколи, які регламентують дії. З нами керівництво постійно ці речі повторює. У керівництві нашому є анестезіологи, вони дуже знаються на невідкладних станах. Наші лікарі дуже добре себе проявили і в організації процесу допомоги, керуванні цим.

Вже після 2014 року і початку російської агресії ви їздили і на навчання і по роботі до Росії. Наскільки для вас початок повномасштабної війни був несподіваним?

Я сам із Сімферополя, з Криму. Там навчався, а у 2014 році я зробив свій свідомий вибір, де я хочу далі жити і працювати. Перебрався до Києва практично без нічого до гуртожитку. Так у Києві і залишився. Так, після 2014-го року я їздив додому до Криму, я їздив і в Москву, тому що там були конференції, було таке...

Після 24 лютого виявилося, що багато російських науковців, здавалося б, освічених людей, підтримують знищення українців. А як росіяни до вас ставилися, коли ви з ними спілкувалися у Росії?

Те, що сталося, наприклад, у Бучі, я навіть собі уявити не міг, що таке можливо. Коли тільки війська купчилися на кордоні (на кордоні Росії, Білорусі з Україною перед повномасштабною війною), навчання усілякі проводилися, я припускав, що щось вони можуть вчинити, довіри не дуже багато може бути до них. Але от те, що прямо на Київ підуть мені й на думку не спадало. Казав собі, що такого не може бути, це безглуздо, що світ однозначно висловиться. Але трапилось те, що трапилось і в Бучі, і в Ірпені, людей, пацієнтів розстрілювали, яких я і потім лікував, яких я і до цього лікував. Це жах і гидко.

Щодо росіян, то навіть коли перетинався з ними на конференціях у Європі, вони ставилися до тебе якось зверхньо, як до малоросів. Це зневага була до мене, до будь-кого з України таке ставлення – зневага.

Ви самі із Сімферополя. У вас залишилися рідні в Криму, чи підтримуєте з ними контакти особливо після 2014 року?

Немає там рідних. Контактую тільки з сестрою, яка живе в Одесі, яка також поїхала з Криму ще у 2009-2010 році. Мої батьки живуть на підконтрольній території України. Є в Криму мій дядько, брат татів, але я не хочу це обговорювати. З тим, хто в Криму ні я, ні мої батьки не спілкуємося. Ми у 2014 році, повірте, дуже багато там залишили усього, щоби бути в Україні.

Михайло Глуховський, «Главком»