Синдром Мобуту і погані новини. Мікроменеджмент вищих командирів приводить до втрат підрозділів

Мушу зізнатися... я справді "борюся з собою"... або боровся, коли складав усе це докупи. У світлі всіх трагедій, що спіткали Україну, нелегко робити певні висновки, нелегко робити певні заяви.

...Нелегко навіть натиснути на кнопку "продовжити" і написати наступне...

Однак я вважаю, що я зобов'язаний і перед собою, і перед вами обговорювати неприємні теми так само, як і "приємні". Тому що уникати неприємних тем рівнозначно брехні. Передусім перед самим собою. Тому, як і у випадку, коли я "висловив сумніви" щодо міфу про "привид Києва", з перших днів російського тотального вторгнення (тільки для того, щоб наразитися на "багато критики"), не можу не висловити свої "сумніви" і критику щодо багатьох ще більш важливих питань, пов'язаних з українськими Збройними силами і, зокрема, з протиповітряною обороною України.

Що я маю на увазі?

Зараз триває третій рік російського тотального вторгнення в Україну (і 11-й рік від початку вторгнення в Крим і на Донбас). За цей час відбулося багато подій, і все ж... Принаймні, судячи з того, що відбувалося в повітрі над Україною 8 липня цього року, можна з упевненістю сказати, що багато чого не змінилося.

Не дивно, що я глибоко розчарований останніми подіями, і саме це, "чисте розчарування", спонукало мене до написання цієї статті. Я не маю наміру нікого образити, і мені, звісно, бракує деталей і подробиць (насправді: вони були б доречними, якщо вони конструктивні й добре обґрунтовані); і так, значна частина цього розчарування викликана корумпованими, некомпетентними і нерішучими західними політиками і олігархами.

Однак це також розчарування з приводу теми, про яку, на мою думку, занадто довго мовчали.

Йдеться про некомпетентність на вищому командному рівні українських збройних сил.

Будь ласка, зверніть увагу: мені легко просторікувати і скаржитися. Я не причетний, живу і працюю в (уявній) безпеці, щонайменше за 900 км від лінії фронту, і, власне, для мене нічого не стоїть на кону. Перш за все, якщо я напишу щось конкретне, що не сподобається людям: зі мною нічого не станеться. Тому, на відміну від сотень... навіть тисяч інших, мені легко теревенити.

Я міг би назвати цю статтю інакше. Наприклад, продовжити її під назвою "Риба гниє з голови, частина 3", або "Провали командної системи ПСУ", або будь-як інакше, що прийде вам у голову. Я вирішив назвати її "Синдром Мобуту" з причин, які я поясню нижче, а також тому, що мій (професійний і особистий) досвід свідчить, що є ситуації, в яких може допомогти лише "шокова терапія": адже я впевнений, що дехто буде "шокований" викладеним нижче, і тому я сподіваюся, що це може спонукати до реформ.

Нарешті, хтось може запитати, чому я пишу це саме зараз? Причина – очевидна неспроможність ПСУ захистити не лише Київ, а й "чимало інших місць" 8 липня 2024 року, що, своєю чергою, дозволило росіянам зруйнувати три лікарні та вбити понад 50 людей (по всій Україні, а не "лише" 41 у Києві та Кривому Розі, як наполягали, і проігнорували, як офіційний Київ, так і українські та міжнародні засоби масової інформації).

Отже, що я буду пояснювати сьогодні? Яка тема?

Як знають ті, хто стежать за моєю роботою довше, протягом своєї професійної кар'єри я провів багато досліджень про "маловідомі", "незрозумілі" військово-повітряні сили і повітряні війни. Особливо на Близькому Сході, але також і в Африці. Дійсно, протягом десятиліть це було чимось на кшталт "основного фокусу" більшої частини моєї роботи (якщо у вас є якісь сумніви, або якщо ви новачок на цьому блозі, дивіться тут).

Справа в тому, що однією з тем, які я досліджував протягом цього часу, була тема покійного диктатора Демократичної Республіки Конго Мобуту (його повне офіційне ім'я було набагато довшим, але давайте залишимо його на цьому рівні з міркувань простоти).

Будучи "близьким" союзником США та Франції, Мобуту був сумнозвісним через багато речей, але особливо через те, що не любив погані новини. Подейкують, що він особисто застрелив кількох людей, які приносили йому погані новини. В інших випадках його служба безпеки катувала і вбивала "гінців"...

Звичайно, хтось може сказати, що моя асоціація абсурдна: Мобуту був диктатором, а в Україні є обраний президент і парламент, функціонує судова система тощо. Більше того (і це лише мій власний досвід, коли я проводжу подібні паралелі), як європейці, так і американці люблять реагувати з наріканнями в стилі "але ж українські збройні сили (ЗСУ) – це професійна військова служба, а не якісь там африканські дівки"...

Нарешті, поклавши руку на серце: наскільки мені відомо, ніхто в Україні не розстрілював нікого за повідомлення поганих новин... (поки що?).

Однак, насправді, незалежно від того, застрелять когось чи ні, наслідки будуть однаковими.

Про що я говорю?

Судячи з того, що мені доводиться чути від ЗСУ, а також від української громадськості та ЗМІ:

президент Володимир Зеленський не любить поганих новин;
Головнокомандувач ЗСУ генерал-полковник Олександр Сирський не любить поганих новин;
командувач Військово-повітряних сил та сил протиповітряної оборони України (ПС ЗСУ; у своєму блозі я спрощую до "ПСУ") генерал-полковник Микола Олещук не любить поганих новин...

...і, якщо спростити: коли на вершині держави і збройних сил (та їхніх підрозділів) є таке сузір'я, люди перестають дізнаватися про погані новини. Ніхто не хоче, щоб його "підстрелили", тобто звільнили, відправили "чистити картоплю і мити туалети в якомусь кутку"... Навпаки: у підлеглих з'являється стимул брехати, щоб забезпечити їх "хорошими новинами".

Звідси і "синдром Мобуту".

Тим більше, якщо врахувати, що

Сирський не тільки не любить погані новини, але й схильний вважати людей, які приносять погані новини, некомпетентними, а потім починає мікрокерувати їхніми підрозділами; і
Олещук робить те саме.

Не дивно, що це призводить до таких результатів:

командири бригад, які потребують допомоги, не звертаються по допомогу, коли вона їм потрібна;
мікроменеджмент з боку Сирського та Олещука не лише відволікає командирів від їхніх безпосередніх обов'язків, але й змушує їх замовчувати проблеми (дійсно: "сподіватися на краще"), не діяти за власною ініціативою, не готувати свої підрозділи, не навчати їх належним чином, не позиціонувати їх правильно (тобто не вчити їх правильно позиціонувати себе), навіть не укріплювати свої позиції; при цьому,
обидва схильні оточувати себе улюбленцями: "людьми, які ніколи не приносять поганих новин", але, на їхню думку, "замість цього вирішують проблеми"...

Інакше кажучи: як і в російських збройних силах, де саме путін ще в лютому-червні 2022 року успішно знищив довоєнні збройні сили російської федерації (всрф) за допомогою мікроменеджменту та наказів, не пов'язаних з реальністю, мікроменеджмент ЗСУ Сирського та ПСУ Олещука паралізує всю вертикаль командування. За винятком купки їхніх фаворитів, ніхто не наважується діяти самостійно.

Як наслідок, занадто багато підрозділів виявляються непідготовленими до дій; війська все ще відправляються в бій без достатньої підготовки; після бою підрозділи розгортаються на неправильних позиціях і не мають польових укріплень... більше того, деякі з них навіть не маскують належним чином свої позиції, і – особливо в ПСУ – не рухаються днями. Як ми бачили протягом останніх тижнів і місяців, в умовах повітряної та ракетної війни, останнє дорівнює "неминучій загибелі".

Як я наважуюся говорити такі речі?

Тому що прикладів більш ніж достатньо.

Під час роботи над двома книгами, одна з яких не дочекалася публікації, а інша ось-ось вийде (називайте це "безсоромною саморекламою", навіть "спекуляцією на війні", я не проти вже десятки років), ми зі співавторами не лише поставили багатьом людям (і в Україні, і в росії) безліч запитань, але й прочесали українські мейнстрімні та соціальні мережі в пошуках повідомлень про події на початку тотального вторгнення Пуддінга, 24 лютого 2022 року.

А саме, звичайна історія про ПСУ в той день – "версія", яку можна прочитати в масі звітів багатьох провідних західних експертів, - полягає в тому, що ПСУ "розігнали" ще до російської атаки, таким чином уникнувши втрат, а потім (швидко?) "закрили повітряний простір" для російських Повітряно-космічних сил (ВКС), і тому подібне бла-бла-бла...

Охарактеризувати це як "лише часткову правду" було б применшенням. Як легко з'ясувати, варто лише спробувати, значна частина ППО навіть не була приведена в бойову готовність 24 лютого 2022 року, не кажучи вже про "розосередження".

Озерна АБ, ранній ранок 24 лютого 2022 року.

Як наслідок, сили отримали низку важких ударів і зазнали багато непотрібних втрат. Ось лише кілька прикладів, які одразу спадають мені на думку, і їх легко знайти в українському мейнстрімі та соціальних мережах (зверніть увагу: "АБ" означає "авіабаза" – об'єкт з постійною присутністю певних підрозділів; а "ПОБ" -–"передова оперативна база" – об'єкт з тимчасовою присутністю елементів певних підрозділів):

Івано-Франківська АБ, 40-а бригада: пілотів МіГ-29 підняли по тривозі о 03.10 ранку, але потім залишили сидіти в кабінах на кілька годин. Перші два були підняті по тривозі тільки після того, як російська ракета здетонувала поряд та/або позаду них. Точна кількість жертв залишається невідомою...

Аеродром Озерне, 831-а бригада: не були вчасно підняті по тривозі, два Су-27 знищені російськими ракетами на землі; третій літак був втрачений (а його пілот загинув) під час спроби злетіти з пошкодженої злітно-посадкової смуги, один пілот і шість наземних співробітників загинули...

Вінниця, 1-а радіотехнічна бригада: підрозділ, який знаходиться в самому серці української інтегрованої системи протиповітряної оборони, навіть не був піднятий по тривозі того ранку. Підрозділ був уражений кількома балістичними ракетами, коли ще перебував на своїй базі, і це сталося о 05.20, тобто через 20 хвилин після початку російського вторгнення. Не дивно, що вона зазнала великих втрат як в техніці, так і в особовому складі: точна кількість невідома...

Умань, 210-й зенітно-ракетний полк (С-300В1): підрозділ зазнав удару ще на базі, втративши більшу частину техніки, хоча й "відносно небагато" особового складу.

138-а радіотехнічна бригада: не була ні піднята по тривозі, ні розсіяна. Пряме попадання російської ракети зруйнувало будівлю, в якій спали 50 військовослужбовців: ("за повідомленнями") завдяки щасливому випадку ніхто не загинув...

Харків, 164-та радіотехнічна бригада і 302-й зенітно-ракетний полк: за стандартами НАТО обидва підрозділи були де-факто знищені російськими ракетами в перші хвилини тотального вторгнення, і це ще на своїх базах. Звісно, більшість особового складу вижила, але не завдяки своїм супергенералам. Наслідок: Харків залишився без протиповітряної оборони від самого початку війни, і до сьогодні ПСУ стикається з труднощами при спробах відновити місцеву систему...

Чугуїв: база була піднята по тривозі, але вчасно піднялися лише чотири МіГ-29. Один з них відхилився від курсу під час зльоту і врізався в нещодавно збудований паркан (літак списаний). П'ять Л-39 і чотири "Байрактари" були знищені російськими ракетами. Точна кількість жертв залишається невідомою...

Маріуполь: раніше в місцевому аеропорту була радіолокаційна станція ПСУ. На тлі подальших подій вона просто "загубилася в навколишньому шумі", що її знищили російські ракети на самому початку вторгнення. Як завжди, кількість загиблих там військовослужбовців ПСУ невідома...

АБ Мелітополь: лише загін з шести Су-25 з 299-ї бригади був піднятий по тривозі перед російським наступом, але наказ піднятися в повітря вони отримали лише тоді, коли навколо них почали детонувати російські ракети. І саме тоді, коли вони намагалися викотитися на злітну смугу, на їхньому шляху зручно припаркувався Іл-76, щоб почати розвантаження. Пілотам Су-25 довелося розвертатися навколо транспорту, щоб виїхати на злітно-посадкову смугу... Хочете зробити все по-справжньому погано? Понад 20 припаркованих там літаків і вертольотів згодом були захоплені росіянами... і якщо ви думаєте, що випробування тих шістьох пілотів Су-25 закінчилися, як тільки вони піднялися в повітря – помиляєтеся. Їхні власні наземні екіпажі, які очікували їх на різних передових авіаційних базах розосередження, (неодноразово) відкривали по них вогонь...

Мелітополь, 208-а зенітно-ракетна бригада (С-300ПС/ПТ): цілий батальйон цієї бригади був захоплений росіянами – і це разом з усією технікою – під час польових навчань за межами міста. Лише кільком офіцерам та іншим особам рядового складу вдалося втекти...

... і так далі: подібних прикладів можна навести ще багато-багато... (я навіть не намагатимусь заглиблюватись у всі трагедії з Херсоном та Миколаєвом, не кажучи вже про Маріуполь)...

Звичайно, у таких випадках ніколи не буває "лише однієї причини". Отже, немає жодних сумнівів, що значна частина вищезгаданих збоїв та втрат була спричинена порушенням стратегічних військових комунікацій ЗСУ та ПСУ внаслідок російської кібератаки на них, що сталася ввечері 23 лютого 2022 року. Як наслідок, Генштаб у Києві та Головне командування ГШ у Вінниці не могли зв'язатися зі своїми територіальними командуваннями та командирами бригад протягом декількох днів (принаймні, доки система StarLink не була терміново введена в експлуатацію, починаючи з 28 лютого).

І так, звісно: ми всі чули про "розслідування СБУ обставин втрати Херсона та Запоріжжя" (хо-хо-хо), а також про останні звинувачення в некомпетентності генерал-лейтенанта Содоля. Втім, розслідування СБУ вже два роки зручно рухається в нікуди, тоді як Содоль може відповідати лише за те, що не зміг захистити Херсон, Запоріжжя та Маріуполь. Його не можна звинувачувати в тому, що ПСУ не змогла підготуватися, привести свої підрозділи в бойову готовність і вчасно їх розосередити, тому що він не відповідав за ПСУ.

Синдром Мобуту і погані новини. Мікроменеджмент вищих командирів приводить до втрат підрозділів – Том Купер