«Мені подобається, коли кіно створює проблеми». Розмова з румунським режисером Раду Жуде

Раду Жуде — одне з найважливіших імен румунського «нового кіно». Він має призи десятків міжнародних фестивалів, зокрема «Золотого ведмедя» Берлінале за найкращий повнометражний фільм.

Закінчивши Бухарестський медіауніверситет, Жуде дебютував у режисурі в середині 2000-х. Його авторська манера вирізняється стилістичною поліфонією: він вдається до свого роду візуальної мімікрії, аби загострити послання фільму. Щодо змісту, то пан Раду є надзвичайно дошкульним сатириком. У своїх історіях він б’є по найболючіших місцях румунського посттоталітарного суспільства: расизму, антисемітизму, гомофобії, профашистських настроях, релігійному мракобіссю, безпардонній експлуатації найманих працівників — і веде цю війну в парадоксальній і провокативній формі.

Нова робота Жуде «Не очікуйте забагато від кінця світу», відзначена спецпризом журі в Локарно — блискучий зразок інтелектуальної кіносатири, що розгортається у двох паралельних оповідях. Головна героїня картини на ім’я Анжела, захоплена в чорно-білій реальності брудного і шумного Бухареста, понаднормово гарує на зйомках відеосюжету про безпеку на робочому місці — при цьому роботодавець, велика іноземна корпорація, платить їй копійки. Аби відволіктися від стресу, вона знімає агресивні кольорові ролики на TikTok у масці такого собі Бобіти — тупого сексиста й хама. Водночас режисер уводить паралельний сюжет, вмонтовуючи фрагменти кольорового ігрового фільму часів пізнього Чаушеску «Анжела рухається далі» (режисер Лучан Брату, 1981 рік), в якому тодішня зірка румунського кіно Доріна Лазар грає таксистку Анжелу. Героїні-тезки стикаються з мізогінією та знеціненням, а потім історія повертає в несподіваному напрямку, коли вони зустрічаються, причому Жуде залучає Лазар у ролі постарілої Анжели.

Цей скандальний, смішний і гіркий фільм цілком зрозумілий поза румунським контекстом. Кінець світу відбувається на наших очах — і ми в певному сенсі всі є його співавторами.

У четвер, 11 липня, «Не очікуйте забагато від кінця світу» виходить в український прокат. Ми пропонуємо розмову режисера з глядачами, яка відбулася на кінофестивалі «Миколайчук Open» у Чернівцях.

— Чому для вас важливо, щоб ваш фільм був показаний тут?

— Я дуже зворушений можливістю показати його в такому контексті, в цей момент, у такій чудовій і зворушливій країні. Ви — героїчна нація, тому для мене честь розмовляти з вами. Для нас, дуже близьких сусідів, надзвичайно тривожно те, що відбувається поруч із нами. Коли щось таке жахливе, як російське вторгнення в Україну, відбувається настільки близько, раптом усе стає під питанням. Врешті-решт, все, що ми могли зробити — це намагатися допомогти.  Я і моя родина, коли зустрічаємо українських біженців на вокзалі, то допомагаємо їм, як і інші румуни. Але ти не можеш не продовжувати жити й знімати фільми про своє суспільство. І ми намагаємося іноді висміювати всіляких ідіотів, як у фільмі, наприклад, цей персонаж Бобіта, якого удає Анжела — жінконенависник, путініст.

Я все ще вірю, що кіно має деяку силу, щоб показати, що не так у певному контексті, у суспільстві, у житті людей. Сподіваюся, цю невелику силу кіно ми все ще матимемо скрізь, навіть в Україні після війни, яка закінчиться вашою перемогою.

— У «Не очікуйте багато від кінця світу» є багато гострих, провокативних моментів. Чи мали ви побоювання, що глядачі щось неправильно зрозуміють?

— Я думаю, що це завжди трапляється, особливо з картинами, які балансують на межі. Але у фільмі навіть сказано, що одним із моїх зразків для наслідування є французький сатиричний журнал Charlie Hebdo. Вони розсувають кордони, вони критикують речі, перебільшуючи ідіотські складові того, що вони критикують. Тож так, завжди є ризик, але я вважаю за краще піти на цей ризик і бути незрозумілим, ніж робити щось надзвичайно політкоректне заради чогось, як би це сказати, дуже зрозумілого і дуже простого, і щоб ні в кого не виникало проблем. Мені подобається, коли кіно створює проблеми, мені подобаються дискусії. В цьому також є певна можливість: кіно може спробувати те, що ви не спробували б у реальному житті.

— На звуковій доріжці фільму багато найрізноманітнішої музики. За яким принципом ви її добирали?

— Це дійсно мікс різних композицій, деякі з них я знав і вибрав їх, наприклад, пісні стилю манеле або класичну музику, десь і техно, яке робить мій друг із Німеччини, а інші — з місцевої звукозаписної компанії.

— У фільмі багато згадок про королівські сім’ї — і про британську, і про румунську. У вашому всесвіті Румунія все ще залишається монархією чи все ж є республікою?

— Перш за все, я хотів відобразити те, що відбувалося навколо в момент зйомок, наприклад, смерть англійської королеви, що дуже зрезонувала в Румунії. Румунія була монархією до 1945 року, а потім стала республікою, потрапивши під контроль СРСР. Після революції 1989 року велося багато дискусій, чи відроджувати монархію. Я прихильник республіки, оскільки мені не подобається ідея монархії — якоїсь сім’ї, що керує всім просто за правом народження. Але багато освічених людей мають таке філістерське ставлення до інституту монархії. Тож це посвята для цих людей.

Це також пов’язано з певною формою націоналізму, ностальгії за великою Румунією. Наприклад, наша фашистська партія — вони проросійські, пропутінські — повторює: «О, як було б добре, якби ми подружилися з Росією, а Чернівці знову стали б румунськими». Такого роду сантименти дуже небезпечні, і я проти них.

— У мене більш філософське питання. В «Не очікуйте багато від кінця світу» наявні дві сторони — традиційна й прогресивніша, як у більшості ваших фільмів. Де, на вашу думку, ми перебуваємо в реальному житті?

— Луїс Бунюель казав, що якщо ви показуєте річку у фільмі, то маєте показати її так, щоб люди бачили, що ця річка брудна й у ній більше не можна купатися. Я думаю, що роль кіно — байдуже, прогресивне воно або традиційне, румунське або українське — може полягати в тому, щоб показати, що не працює добре в певний момент, в певному суспільстві, в певній сім’ї, в житті однієї людини. Мій попередній фільм «Мені наплювати, якщо ми ввійдемо в історію як варвари» — про різанину, вчинену румунською армією в Одесі в 1941 році. В Румунії мене запитують: «Нащо ви показуєте погані речі про нашу країну?». Я відповідаю, що наш обов’язок — дати обличчя проблемі за допомогою кіно, показати те, що погано, а не приховувати.

— Та чи доводилося вам коли-небудь йти на компроміси з вашими моральними принципами під час роботи в кіноіндустрії?

— Не тільки в роботі, а й в особистому житті, в усьому. Життя складається з компромісів. А головний принцип я почув від свого друга, старого друга-письменника, який помер торік у віці 92 років. Він сказав, що єдиний компроміс, на який не варто йти — це той, який компрометує тебе самого (гра слів: only compromise you shouldn't do is the one that compromises yourself). Так, життя складається з компромісів. Ви можете піти на один компроміс, і ще на один, і ще — але в якусь мить настає межа, яку не варто перетинати. І всі шукають цю межу.

— Дякую, Раду.

— Дуже дякую вам. Слава Україні! Я вами дуже захоплююся.

Фото: Артем Гвоздков