Чи можна жартувати на війні? Документалісти Костянтин Кляцкін і Павло Липа — про роботу над фільмом «Нам своє робить»

Як завжди, я заздалегідь домовляюся про зустріч із героєм інтерв’ю. Цього разу героїв відразу двоє — це документалісти, режисер Костянтин Кляцкін і оператор Павло Липа, які давно працюють разом. Ми маємо зустрітися 8 липня ввечері на Подолі, щоб детально поговорити про їхній новий фільм «Нам своє робить», присвячений військовому гумору.

Ті, хто спілкується з військовими на фронті, знають: там багато жартують між собою, гумор є зброєю у протистоянні смерті. «Чи є на війні місце для жартів? Команда DocNoteFilms проїхала тисячі кілометрів лінією фронту, шукаючи відповідь на це питання. У фільмі військові з 17-ї окремої танкової бригади, медичної служби Інтернаціонального легіону, Групи Тора та Групи Молота діляться не лише перченими жартами, а й думками про те, як почуття гумору допомагає переживати найскладніші моменти», — йдеться в описі стрічки.

Нещодавно стрічку виклали на ютуб-каналі кінооб’єднання «Вавилон’13», а у червні вона стала доступною для безплатного перегляду на Megogo. Картина лише починає жити у публічному просторі, невдовзі відбудуться її покази у Києві у межах фестивалю «Протасів Яр», а також у Парижі в рамках франко-українського культурного проєкту Babylon Villeneuve, який «Вавилон’13» реалізує у партнерстві з Maison Ukrainienne та Union des Ukrainiens de France. 

Удень 8 липня Київ зазнає масованого обстрілу росіян. 33 загиблих, багато поранених, руйнування в різних районах міста... Ми зустрічаємось, я намагаюся невимушено почати розмову, питаючи у Кості та Паші, чи багато вони самі жартують один з одним під час зйомок. «Трохи є, але постійного стендапу під час роботи у нас немає», — теж ніби жартуючи, але без посмішки відповідає Паша. 

Режисер Костянтин Кляцкін (зліва) й оператор Павло Липа. Ця фотографія та кадри нижче були зроблені під час зйомок фільму «Нам своє робить».  

Творчий тандем Кляцкіна і Липи почав складатися ще у студентські роки, у часи навчання у КНУТКіТ імені Карпенка-Карого. Коли Костя звернувся до Паші з проханням побрейнстормити разом із ним, щоб допомогти з переддипломною роботою, обидва ще не знали, що на початку нинішньої російсько-української війни вони почнуть працювати у кіно разом, а у 2015 році створять власний продакшн DocNoteFilms (третій співзасновник — продюсер Сергій Мельничук) і стануть «майже сім’єю».

— Розкажіть, як у вас виникла ідея фільму «Нам своє робить»?

Костянтин: Ми з 2014-го працюємо з військовими. Для нас армійський гумор — це зрозуміле, навіть органічне явище. Всі військові жартують. Завжди так було і так, мабуть, завжди буде. Це дуже хороший спосіб не поїхати дахом і вивозити все, що там відбувається.

Коли ми працювали над нашим проєктом «Крутий заміс» (документальний серіал, героями якого були ветерани, що повертаються з війни до цивільного життя), я помітив таку закономірність: будь-який ветеран завжди знайде спільну мову з будь-яким іншим ветераном, тому що в них є спільний досвід.

Павло: Ми розуміємо армійський гумор і одночасно в нас є розуміння, що може бути незрозуміло у цьому гуморі цивільним. Без контексту, без того бекграунду, який мають військові, справді часом буває непросто зрозуміти, з чого вони сміються. Фільм «Нам своє робить» — це спроба показати, що серед усіх тих трагедій, смутку, болю, які є на війні, там є і жарти, сміх, там багато життя. І це не на камеру, а природно, просто люди на війні за допомогою гумору дають собі раду з тими страшними ситуаціями, які доводиться переживати. Можливо, цивільним варто було б повчитися у військових цьому вмінню.

— Траплялося таке, що ви приїжджали на зйомку до військових і вони перевіряли вас по-своєму, використовуючи якісь жарти, що можуть бути незрозумілими вам, цивільним?

К.: Для фільму «Нам своє робить» ми знімали лише тих, із ким були добре знайомі, або тих, із ким познайомилися за їхньою рекомендацією. Скажімо, бійців спецпідрозділу, які є у фільмі, ми знаємо ще з часів АТО. У нас так багато знайомих у війську, що немає сенсу придумувати щось із нуля.

Документалісти на зйомках у танкістів.

П.: У нас були достатньо обмежені можливості по техніці, по часу виїзду тощо, тому нам треба було заздалегідь продумати, як за таких обставин зняти якісний матеріал. А коли ти приїжджаєш до людей, яких не знаєш, то витрачаєш перші кілька днів на те, щоб до тебе звикли, відчули довіру. Такі особливості стоврення документального кіно.

— Розкажіть, як ви отримали фінансову підтримку від Українського ветеранського фонду на виробництво цієї картини.

К.: Насправді створення цього фільму стало можливим тільки завдяки тому, що ми мали цю підтримку від Українського ветеранського фонду. Чесно кажучи, зараз їздити своїм коштом знімати на фронті для нас майже нереально, бо грошей не вистачає просто на життя, а тобі треба орендувати техніку, заправити машину, десь жити тощо.

Український ветеранський фонд проводив конкурс ідей для ветеранських бізнесів. У команді нашого продакшну DocNoteFilms є продюсер Сергій Малярчук, який є співзасновником компанії і ветераном. Ми подали на конкурс свою ідею створити документальний фільм про гумор серед військових. 

Окрім створення фільму, ми мали ще одну мету — купити камеру. У нас така мрія була, бо знімати на те, на що ми знімаємо зазвичай... Ми можемо краще, якісніше. Якщо говорити про якийсь слід в історії, класно знімати те, за що не буде соромно і що залишиться актуальним і за 5-10 років. Не тільки творчо, але й технічно. Якщо взяти будь-який стримінг зараз, а то і телебачення в Європі, Full HD вже не прокатить. Ідеться про банальні технічні характеристики, які вже складно втілити за допомогою «дзеркалки». Хоча і на неї можна робити прекрасні фільми.

П.: Але в межах.

К.: Перемога у конкурсі, який проводив фонд, дала нам можливість купити техніку, з якою ми далі можемо працювати. Тепер, коли нам не треба щоразу шукати кошти на оренду основної камери, ми можемо нарешті сконцентруватися на більш творчих питаннях.

Оператор Павло Липа з камерою, яку продакшн DocNoteFilms зміг придбати після перемоги у конкурсі Українського ветеранського фонду. 

Ми подавали на конкурс проєкт, який передбачав створення чотирьох короткометражних історій. Такий вебдок у форматі «Вавилону’13». Але вже в процесі роботи стало зрозуміло, що потрібно робити один повнометражний фільм — це, власне, диктував той матеріал, що ми зняли. Це рішення потягнуло більшу відповідальність, бо повний метр — це завжди питання дистрибуції, на реалізацію якої наша компанія не має ресурсу.

— Серед героїв вашого фільму немає жінок. Це свідоме рішення? Якби про гумор на війні говорили й військовослужбовиці, це б якось позначилося на ідеї та змісті стрічки?

К.: Ні, просто ті жінки, які служать там, де ми знімали, не потрапили до кадру. Але, повірте, жарти жінок-військових можуть бути ще жорсткішими, аніж від чоловіків у війську. Йдеться саме про спільний досвід, який мають люди на фронті, а гендер тут, як на мене, ні до чого. 

— До фільму ввійшли аматорські кадри, які знімали самі військові. За вашим досвідом, наскільки охоче бійці діляться своїми власними зйомками?

К.: Без проблем. Насправді це улюблена частина будь-якого фільму.

П.: І це прийом, який ми почали активно використовувати ще з часів роботи над фільмом «Крим. Як це було» (документальна картина 2016 року виробництва DocNoteFilms, яка розповідає про українських офіцерів, солдатів і матросів, котрі під час російської анексії Криму в 2014 році не зрадили своїй присязі на вірність Україні — «ДМ»).

К.: Коли у 2015 році ми знімали «Крим. Як це було», ми почали питати матросів, старшин, мічманів, чи є у них якісь власні зйомки періоду, коли відбувалась анексія півострова. Якось до нас підійшов матрос, сказав, що у нього є відео, яке він знімав в одній із бухт Севастопольської військово-морської бази. Його зйомки були дивними: він знімав яблука, які команді судна передавали волонтери, чайок, просто знімав, як він ходить палубою. При цьому в кадр, звісно, потрапляли інші матроси, які стояли на посту, ще щось. На той момент їхній корабель уже перебував в обложеному становищі, відтягнутий від причальної стінки. І ось ці дивні кадри вже на стадії монтажу створили класний ефект у фільмі, бо це був дійсно погляд матроса, який перебуває на судні. З того часу ми завжди питаємо наших героїв, чи є у них власні зйомки. Крім фотографій, бо ми досі не придумали, як їх використовувати у фільмах.

— А якщо до пошуку варіантів використання фотографій у кіно залучити штучний інтелект?

П.: Ми якраз нещодавно робили дослідження в плані використання у документальному кіно можливостей штучного інтелекту. Поки що все дуже погано. ШІ розрахований на роботу з великою статистичною вибіркою. Відповідно, він вправно створює образи, але ці образи є найбільш банальними.

— Цю специфіку також можна було би використовувати у фільмі чи я помиляюся?

К.: Сумніваюся. Мені здається, поки що це просто не для нас. Щоб розповісти якусь історію, ми використовуємо простий набір інструментів. Скажімо, анімування фотографій — це один із таких інструментів, але його треба правильно використовувати. Ми не маємо мети скрізь втиснути фото тільки тому, що можемо.

Автори фільму «Нам своє робить» і лікарі, що працюють у стабілізаційному пункті.

— Один із героїв фільму «Нам своє робить», лікар, каже, що найкраще жартують ті, хто найбільше психологічно травмований. Що ви думаєте про цю тезу?

П.: Я не думаю, що є така пряма залежність. Мені здається, що ця теза — це якраз зразок їхнього «внутрячкового» гумору, бо у момент промовляння цих слів поруч із лікарем сидить його колега, і вони переглядаються: мовляв, а хто тут із нас найбільше травмований? Навряд чи варто аж надто сейрозно сприймати цю фразу, бо це скоріше просто спроба одного з героїв в процесі розмови відрефлексувати, що з ним і людьми поруч узагалі відбувається.

— І ще одна фраза, яку озвучує хтось із героїв вашої стрічки і яка мені запам’яталася: «В армії ти або замикаєшся, або жартуєш». Я це теж сприйняла як певне правило виживання у війську, а ви як?

К.: Людина в армії може замикатися у собі, коли хоче абстрагуватися від того, що відбувається довкола неї. Але надовго закритися в собі, якщо ти у війську, не вийде, тому що військо — це організм, де всі взаємопов’язані. Тому яким би ти не був інтровертом, в армії муситимеш комунікувати.

— Паша, що для вас як для оператора-постановника було найскладніше реалізувати під час роботи над цим фільмом?

П.: Я ставив перед собою задачу не тільки зняти розмови з військовими, а й одночасно показати їхній побут. Я в принципі так знімаю, але тут це було суперважливо. Оскільки у нас було небагато часу на зйомки, треба було діяти швидко, тримаючи у полі своєї уваги і героїв, і обставини, в яких вони живуть, атмосферу місця їхнього перебування.

У кадрі — бійці спецпідрозділу, які стали одними з героїв фільму.

К.: Тут було важливо направляти Павла, бо він усієї картини не бачить, він сфокусований на тому, що відбувається в кадрі тут і тепер. А я в цей момент можу побачити якісь штуки, що сюжетно можуть бути цікавими.

П.: Я знімав не один документальний фільм і часом бачив, як режисер вважає, що треба мати на локації якомога більше камер, і тоді, мовляв, точно все вийде круто. Насправді нічого подібного. Можна й однією камерою знімати для документального кіно, просто треба розуміти, що ти знімаєш і нащо ти це знімаєш, яка задача у тій чи тій сцені. Це має бути або внутрішнє розуміння самого оператора, яке є спільним із режисерським, або режисер має прийти до оператора та сказати, чому він має робити саме так.

К.: Тут дуже важливо, що Павло ще й монтує, і коли він знімає, то з режисерської точки зору він це вже робить монтажними фразами. Він знає, що з чим буде монтуватися. Людині, яка відірвана від процесу створення фільму, звичайно, набагато складніше. Нам простіше, тому що ми зробили разом багато фільмів і розуміємо, як уся група має працювати. А в умовах війни ми вдвох заміняємо цілу знімальну групу. В інших умовах такий фільм, як «Нам своє робить», знімала би група з 4-5 людей.

— За вашими відчуттями чи змінила вас внутрішньо робота над цим фільмом?

П.: Для мене тут скоріше є певне підведення риски. Ми нарешті реалізували ту ідею, яку давно обговорювали у нашій команді. Звичайно, ти завжди не задоволений до кінця своєю роботою, можна було би зробити краще, якби ми мали більше часу, наснаги, тому що, на жаль, творчій людині, крім фізичних сил, треба ще мати сили в голові.

К.: Я дуже радий, що ми його закінчили. Насправді він забрав сили. Чесно кажучи, є втома, що почала накопичуватися вже давно. Через це інколи ефективність нашої роботи є досить низькою. Я погоджуюся з Павлом, який каже, що треба мати чисту голову, щоб творити. Ще раз згадуючи наш фільм «Крим. Як це було», можу сказати, що він вийшов дійсно класним, бо ми були молодші, у нас було менше обовʼязків у вигляді сімʼї, дітей та іншого. Найголовніше — ми реально мали можливість займатися тільки фільмами і більше нічим. І це дало результат. Таких умов нам не вдалося повторити більше ніколи. Те, що відбувалося далі, — це вже доросле життя (усміхається).

— Який внесок у створення фільму зробив ваш колега, продюсер Сергій Малярчук?

П.: Мені здається, він є людиною, яка свого часу привнесла тематику військового гумору у нашу команду, оскільки він служив у Боснії у 1993-1995 роках і несе ще звідти оцей особливий гумор.

К.: Він також має купу історій ще з радянської армії, де він «срочку» служив протягом двох років. Сергій Малярчук — це наша третя голова. Будь-які ідеї та рішення зазвичай ми обговорюємо втрьох. Коли ми готувалися до зйомок фільму «Нам своє робить» і шукали, до кого саме їхати, ми шукали це втрьох. І це насправді мало своє значення, бо Сергій — фанат британського гумору, і це невипадково, тому що він свого часу 10 років прожив у Великобританії. Коли ми почали говорити про гумор в армії, він нам показав прекрасний британський серіал 1970-х років «Військовий шпиталь». Це така британська чорнуха на тему Першої світової війни, дуже смішна. Власне, Сергій був ідейним натхненником усього процесу, який завершився створенням фільму. Ну, і, зрозуміло, що як продюсер він з усіма домовлявся, все контролював, був завжди на зв’язку і, коли виникала необхідність, розвʼязував будь-які питання. Коли ти на виїзді на зйомках, вкрай важливо мати у групі таку людину, це те, без чого все не працює.

— Розкажіть, як зараз функціонує «Вавилон’13», у середовищі якого ви знімали свої перші фільми і який пізніше, після заснування DocNoteFilms, став вашим партнером?

К.: «Вавилон’13» залишається неформальним об’єднанням кінематографістів і одночасно працює як формальна інституція. Як громадська організація «Вавилон» займається пошуком грантів, котрі даватимуть йому можливість розвиватися. Наприклад, зараз вони повезли в Мюнхен на кінофестиваль пʼять документальних українських кінопроєктів. Також уже два роки вони реалізують проєкт Babylon Villeneuve, у межах якого 27 липня у Парижі буде показ фільму «Нам своє робить». Разом із цим, як і раніше, будь-який учасник обʼєднання може зробити кіно та опублікувати його на ютуб-каналі «Вавилону».

У 2022-2023 роках наш продакшн DocNoteFilms заводив багато можливостей на «Вавилон», тому що в нас був великий проєкт «Мистецтво в країні війни». Це був наш перший проєкт після початку повномасштабного російського вторгнення. І тоді, у 2022-му, ми активно залучали «вавилонців» як авторів. Крім цього, у 2023-му ми створили чотири з 12 фільмів, які ввійшли до проєкту «Вавилону» під назвою «Позиція України». Героями цих стрічок стали цивільні люди, які залишаються жити на прифронтових територіях і допомагають нашим військовим. Також для «Вавилону» ми зняли фільм «Медики Херсонщини. Деокупація» про злочини русні проти української медичної системи. На цей проєкт «Вавилон» знайшов фінансування, своїм коштом ми б його не змогли зробити, тому що знімати на Херсонщині, де великі відстані між населеними пунктами, — це дорого.

П.: Ми знімали на Херсонщині, але жили в Кривому Розі, і щодня, просто щоб доїхати до початкової точки, ми витрачали півтори години й стільки ж увечері, щоб повернутися на ночівлю.

К.: Хоча ми могли домовитися на місцях, але на той момент документалістами та загалом пресою завідувала Наталія Гуменюк, і домовлятися там не було з ким. Щодня нам називали села, де ми можемо знімати, а де — не можемо, і часто на завтра цей перелік кардинально мінявся без жодних пояснень. Точніше пояснення було одне: «Бо у нас війна».

— Чи ви стежили за зняттям з посади очільниці Держкіно Марини Кудерчук?

К.: Це хороша новина, з якої я особисто порадів. Складно сказати, скільки листів із вимогою звільнити її я підписав. Те, що ці вимоги кіноспільноти протягом такого тривалого часу не мали реакції з боку влади, звісно, сильно демотивувало. Разом із цим я не вважаю, що все зло сконцентровано лише у Кудерчук, вона — це просто обличчя проблеми, яка є інституційною. Я впевнений, що система у вигляді Держкіно, пітчингів і загалом розподілу коштів на кіновиробництво зараз не працює.

Ми припинили брати участь у цьому «маскараді» після того, як у 2019 році подавалися на один із пітчингів зі своїм проєктом «Мар’їнка-2015». Ми поспілкувалися з командиром батальйону, який вів оборону в Мар'їнці, та на основі цієї історії створили сценарій, мав вийти потужний і важливий фільм. На першому етапі пітчингу ми отримали максимальний бал, а потім увімкнувся ручний режим. Під час онлайн-трансляції обговорення звук зник чомусь саме тоді, коли розглядали наш проєкт, а в результаті виявилося, що його не відібрали. І коли ми закликали колег бойкотувати той пітчинг через його непрозорість, вони все одно йшли й отримували фінансування зі словами «Якщо не я, то хтось інший». Тому, повторю, я не дуже вірю, що без суттєвих змін у кіноспільноті можна кардинально змінити роботу Держкіно. 

П.: Мені здається, що ті проблеми, які є у Держкіно, — це відображення тих проблем, які загалом є в державній культурній політиці. Протягом багатьох років в Україні держава фінансує культуру за залишковим принципом. Тобто головною є проблема ставлення держави до культури та її підтримки.

— Розкажіть, на якому етапі зараз перебуває ваше судове протистояння з каналом «1+1», який ви звинувачуєте у крадіжці?

К.: У червні цього року ми програли апеляцію. Суд чомусь не взяв до уваги самої суті справи, тобто факту крадіжки наших відеоматеріалів з боку «1+1». Натомість суд прийняв аргументи сторони захисту, яка наголошувала на тому, що на вкрадених кадрах не були великими літрами написані наші прізвища як авторів. Зараз ми з юристами Axon Partners (ця ж юридична компанія захищала у суді проти Кабміну інтереси НСКУ та продовжує вести справу «Довженко-Центру» проти Держкіно — «ДМ») готуємо касацію, будемо звертитися до Верховного Суду. Потрібно довести цю справу до фіналу, бо ми живемо все-таки в правовій країні, де крадіжка — це злочин. Якщо канал «1+1» не буде відповідати за свої дії у цьому випадку, що їх зупинить красти далі?

Читайте також:

Як виглядає гумор на війні

Режисер Костянтин Кляцкін: «Зараз документалісти мають працювати цілодобово: якщо сьогодні не зняти історію людини, завтра її вже може не бути»

Фото з особистого архіву Костянтина Кляцкіна