Почему медики после 5-го курса не ныряют в воду

Умные люди учатся на чужих ошибках... Но обычно понимание проблемы приходит из-за собственной боли и многочисленных кровоподтеков...

Далее текст на языке оригинала

Я з дитинства дуже любив пірнати в воду. Виріс біля озера, тому перила місточка на Воскресенці стали моїм першим пірнальним захопленням. Чим далі, тим вище й небезпечніше ставали стрибки, постійно тягнуло на пошуки адреналіну. Високі уламки скель у Чорному морі, в кар’єрах, рибацькі місточки на річках та озерах й т.п.

▪️ Але рано чи пізно це мало статись.

Десь у 20-ти річному віці я заліз на перила якогось пароплава, коли був на морі, й стрибнув головою вниз. Під час стрибку підсковзнувся, й у воду ввійшов не дуже необережно. Спина неприродньо вигнулась в інший бік, й різкий біль ледь не призвів до втрати свідомості. Оклигав, віддишався. Сильно злякався. Але нічого не сказав батькам. Терпів, й приховував, що щось сталось. Спочатку було навіть боляче ходити. Так пройшов місяць. Потрошку біль зникав, зрештою, все зажило й я відновився. Здається, повезло. Наслідків немає.

Після того якийсь час я думати не хотів про стрибки в воду, але наступного літа знову стрибав, щоправда вже з значно меншої висоти.

▪️ А потім наступив 5 курс медичного.

Нас завели в відділення спінальної травми та познайомили з пацієнтами, які пошкодили хребет. Я зайшов в палату, й очі молодого хлопця навіки залишились в моїй пам’яті. Він був прикутий до інвалідного візка. Красивий, високий. Але керувати він міг тільки своєю головою. Нижче голови тіло його вже не слухалось. Він зламав хребці шийного відділу та пошкодив спинний мозок, стрибнувши… у воду. Хлопець потребував суцільного догляду. Він не міг нічого сам зробити. І просив тільки одного – щоб йому ввели якийсь препарат, аби він більше не прокинувся. Його життя було суцільним пеклом.

Декілька хвилин, проведених біля нього, на все життя відбили бажання стрибати головою у воду. 90% пацієнтів відділення спінальної травми були постраждалими саме із-за стрибків у воду…

▪️ Після того пройшло дуже багато років.

І цього літа ми з військовими друзями вирішили побачитись, разом провести трохи часу й поїхали на Коростишевський кар’єр. Я сидів та дивився, як десятки людей весело й із задором стрибають зі скелі в воду. Висота смішна – всього 2 чи 3 метри. Стрибали всі – і малі діти, і дівчата, дорослі чоловіки й жінки. Я не втримався, забувши про всі перестороги, й теж декілька раз стрибнув у воду. Звісно, не головою, а ногами униз. Нічого не сталось.

Весело летів час, ми сміялись та стрибали й стрибали, аж згодом захотілось спіймати більшого адреналіну. Подивившись, як сміливо "випендрюються" місцеві дітлахи, я повторив за ними й пригнув з більшої висоти…

Різкий біль в нозі знову повернув всі забуті колись емоції. Лігши спиною на воду та стиснувши зуби, просто чекав, коли пройде шок від нестерпного болю. Вилізши на берег зрадів – ногу не зламав. Лише вивихнув. Виявляється, під водою був непомітний камінь. Місцеві точно знали місце де стрибати, а один крок на півметра в сторону ледь не коштував мені перелому…

▪️ Власний досвід найкращий вчитель… Грізна настанова про стрибки у воду знову нагадала мені, яке крихке наше життя та як бережно треба ставитись до подібних "пригод".

Бережіть себе! Стрибки в воду є дуже небезпечними. Воно того не варте. Занадто висока ціна помилки та дуже трагічні наслідки такої травми.

Всім здоров’я!