Російська пропаганда активно залучає квазі- або псевдоекспертів, зокрема так званих журналістів чи блогерів. Список таких комунікаторів приростає колишніми політиками, колись популярними людьми та навіть дослідниками чи документалістами. Адже робота з цільовою авдиторією — на першому місті сучасної пропаганди. Проте технологія дуже проста: спочатку популяризувати маргінальний або забутий образ когось за допомогою альтернативних каналів комунікацій із перспективою вивести цих комунікаторів із закладеними потрібними наративами в мейнстримний публічний простір.
Псевдожурналісти роспропаганди
Тільки пройшла новина про Такера Карлсона, який анонсував інтерв’ю з президентом України після серії бесід із Павлом Дуровим, Володимиром Путіним тощо. Новини про Україну та російсько-українську війну з’являються у світових мейнстримних медіа, їх обговорюють в офіційному публічному просторі на різних рівнях. Задача маргінальних лідерів — вийти на один рівень із супротивником в офіційному просторі, так би мовити, бути визнаними. Тому розкручуються альтернативи комунікації, псевдоексперти чи псевдожурналісти, демонструються численно великі (і приголомшливі) цифри охоплення аудиторії як приманка на живця. І якщо актори мейнстриму позитивно відреагують на це і почнуть діалог, виступатимуть на одному майданчику, то автоматично маргінальні лідери досягнуть своїх цілей і повноправно популяризуватимуть свої шкідливі наративи з прихованим впливом. З добрих новин — в адміністрації президента спростували інформацію про можливе інтерв’ю Володимира Зеленського Такеру Карлсону.
Альтернативні медіа в просторі пропаганди
У тоталітарному Радянському Союзі інакодумців «блокували» та забороняли. Тобто не можна було мати іншу думку чи позицію, яка б відрізнялася від провідної «партійної лінії». Тому особливо серед інтелігенції було популярним прослуховування заборонених закордонних радіостанцій, самвидав, «кухонні» розмови й інші дисидентські комунікації. І в тоталітарних державах це розглядалося як альтернативні джерела інформації, які отримали свої подовження в інтернеті наприкінці 1990-х рр. У сучасних демократичних країнах «альтернативні медіа» мають дещо негативну конотацію, адже такі платформи розповсюджують новини, створені на основі теорії змов, дезінформації та власне пропагандистських наративів. Аудиторія, яка не сприймає та сперечається з «мейнстримними» новинами, легко переходить на «альтернативні медіа». Тому російська пропаганда почала підтримувати такі платформи в Європі або створювати велику кількість нових «альтернативних» сайтів. Німецька дослідниця проєкту ERC Consolidator «Наслідки використання інтернету для інформаційного впливу Росії за кордоном» (RUSINFORM) в Університеті Пассау Аріста Беселер фокусує свою роботу саме на таких інформаційних ресурсах Німеччини й Австрії. Вона зосередила увагу на 20 альтернативних медіа, зокрема Anti-spiegel, Neues aus Russland, Reitschuster, AUF1TV тощо. На її думку, європейські країни є мішенями російських дезінформаційних кампаній: «Медіасередовище швидко змінюється. Наприклад, RT фактично заборонений, їм не дозволено працювати в ЄС. Однак їхній сайт дуже легко знайти, тому що вони завжди використовують сайти-клони, сайти-двійники, вони просто трохи змінюють URL-адресу — і їх більше не блокують у ЄС».
Псевдодослідники та пропаганда
Ми вже писали про дослідників комунікацій, які представляють свої дослідження в контексті російсько-української війни з 2014 року, вони часто є росіянами та фінансуються з державного бюджету Росії. Їхні публікації з’являються в індексованих журналах Scopus і Web of Science. Тому світова спільнота науковців знайомиться з цими дослідженнями, наприклад, про інформаційний вплив та сході та півдні України, війну на сході України, інформаційний простір Криму. Безумовно, такі роботи необхідно обговорювати та полемізувати з авторами в офіційному науковому просторі, публікуватися у провідних цитованих журналах. Наука й освіта — це один із ключових ідеологічних просторів для тоталітарних країн. І завдяки «виїзним» до Європи й Америки дослідникам вони потрапляють до наукового «мейнстриму».
Псевдодокументалісти й пропаганда
Псевдодокументалісти теж прямують до європейського та світового інфопростору. Тим більш після успіхів і світового визнання документального фільму Мстислава Чернова «20 днів у Маріуполі». Художні постановні картини не мають успіху, зокрема, про Маріуполь. Тому російські пропагандисти перейшли до постановних «документальних» фільмів із псевдожурналістами. Наприклад, у європейських країнах намагалися просунути документальний фільм британського «колись» журналіста Шона Ленґана, який вважає, що треба дивитися на події «з обох сторін» або «щоб завершити війну, не треба допомагати Україні зброєю». Маніпуляції вже починаються з назви фільму — «Війна в Україні: по той бік» («Ukraine's war: the other side»), тобто відразу в назві є російський наратив про «громадянську війну» в Україні, а не воєнне вторгнення Росії в Україну. Шон відвідує окуповане місто Донецьк, прифронтові села, лінію зіткнення. На одному з блокпостів Донецька «фіксер» Саша каже, що акредитацію журналіста отримано в Міністерстві закордонних справ Росії. І в принципі, дух контролю спецслужб іде тонкою лінією по всьому фільмові. Пропагандистські пісні грають на фоні, в кадрі багато триколорів, георгіївських стрічок, нашивок Z, навіть шевронів із зображенням Путіна. Нав’язливо багато. Також, як пропагандистський фільм, транслює пропагандистські білборди з написами «Vежливость Zавершает войны», «С Днем освобождения» тощо. Герої фільму, які коментували події, підібрані під різну цільову аудиторію та виголосили майже всі пропагандистські наративи. І наприкінці, десь із 45 хвилини, починаються заклики для західної аудиторії — «важливо вислухати дві сторони», «правда тут. Захід не знає правди». Шон тисне бойовикам руки в кадрі. Завіса. Наскільки мені відомо, цей фільм навесні не пустили в етер мейнстримних медіа.
До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.
Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.