Щоденник ОМКФ. День 4. Уроки режисерської майстерності, іронічний роуд-муві та малобюджетна відьма

Про перебіг і структуру фестивалю читайте тут,  тут,  тут і тут.

Після початку повномасштабного вторгнення через постійну небезпеку обстрілів ОМКФ вимушено перетворився на мандрівний фестиваль. Торік він проходив у Чернівцях. Цьогоріч відбувається в Києві. На насиченості програми це не позначилося. Поза конкурсом маємо добірку фільмів-призерів Канн і Берлінале, в Європейській конкурсній програмі – роботи режисерів Старого Світу від Грузії та Норвегії до Іспанії та Швейцарії, а в Національному конкурсі заплановані прем’єри 10 повнометражних українських картин. Сеанси проходять в Будинку кінематографістів та в кінотеатрі “Оскар”.

Особливою подією четвертого дня фестивалю став воркшоп члена журі Національної конкурсної програми, британського режисера Майка Фіггіса.

Фіггіс здобув культовий статус фільмами “Внутрішнє розслідування” (1990), “Покидаючи Лас-Вегас” (1995), “Таймкод” (2000). Спілкування з представниками української кіноспільноти тривало понад 2,5 години. Пан Майк розповів про свої принципи режисури, про методи роботи з акторами, про те, як він знімав “Таймкод”, про кризу голівудської кіноіндустрії і влаштував цілий драматургічний перформанс із залученням авдиторії.

В Європейській конкурсній програмі з’явився вагомий претендент на фестивальні нагороди – повнометражний дебют французької режисерки Сари Сумми “Артур і Діана”.

Артур і Діана - рідні брат і сестра. Разом з дворічним сином Діани вони вирушають з Берліна до Парижа для обов'язкового технічного огляду свого старого “Рено”. Але поїздка дуже швидко втрачає розслаблений характер. В процесі змінюється кінцевий пункт призначення, виникають неприємності з поліцією, зупинка в екзальтованої матері перетворюється на домашній кошмар, а ще варто додати  спущене колесо, надто бурхливу вечірку постійні сімейні сварки і навіть похорони. В Сумми вийшов доволі іронічний та по-своєму хвилюючий роуд-муві з хорошими акторськими роботами.

Звісно, центральною прем’єрою дня – зокрема, через масову й цілеспрямовану піар-кампанію– можна назвати показ горору “Конотопська відьма” (програма “Гала-прем’єри”). Цей суто продюсерський проєкт так само став дебютом для режисера Костянтина Пономарьова.

Згідно з сюжетом у Конотопі живе звичайна дівчина Олена зі своїм коханим, ветераном АТО. Але починається повномасштабне вторгнення, російські військові захоплюють місто і вбивають хлопця при спробі виїхати з окупації. Олена виявляється прадавньою відьмою,  що вирішує помститися, повертає свої магічні  сили й обрушує жахливі кари на убивць її нареченого.

Парадокс фільму в тому, що окупанти виглядають набагато більш живими, ніж українські персонажі. Останні – цілковито ходульні й пласкі. Діалоги позитивних героїв переповнені пафосом, звучать штучно й літературно, акторські роботи – повний набір усіх мислимих штампів і мелодраматичного надриву. Що ж до власне страшних кривавих кар і спецефектів чорної магії, то перші недостатньо різноманітні, а другим бракує винахідливості – всі ці декорації та комп’ютерна анімація виглядають застарілими років на 20.  В той же час в антигероїв – ціла палітра характерів, мовних особливостей тощо.

З великою ймовірністю, глядач на цей фільм піде – зокрема, через затребуваність теми. Але мистецький провал проєкту ще раз доводить, що для осмислення  подій такого масштабу, як ця війна, потрібна неабияка дистанція в часі.