Пам’яті командира роти Василя Паламарчука

Був переконаний, що Перемога наша буде тоді, коли РФ розвалиться як суб'єкт державності

Василь Паламарчук, адвокат і письменник, командир роти 206-го окремого батальйону територіальної оборони загинув 3 липня 2024 року під час виконання бойового завдання на східному напрямку.

Василь був учасником АТО з 2014 року, він є автором книги «Військовий непотріб» про службу під час антитерористичної операції. У 2014-2015 роках «Адвокат» воював у складі 28-ї ОМБР.

До 24 лютого 2022 року успішно займався адвокатською діяльністю. Повномасштабне вторгнення РФ застало його вдома – в Олешках на Херсонщині. Спочатку був розвідником-кулеметником, а потім став командиром роти вогневої підтримки 206-го батальйону територіальної оборони ЗСУ.

Про перші дні російської навали Василь згадував так: «О 5:06 год. 24 лютого 2022 року подзвонив Толя «Поршень», наш колишній ГСР з-під Чонгара, і сказав, що росіяни почали наступ. У телефоні було чутно прильоти арти і "Градів". Толя почав вивозити родину, а я поїхав до військкомату в Олешках, це на лівому березі Херсонщини, формувати комендантську роту. Через шість годин ми вже потрапили в оточення. Зброю отримати не встигли, але отримали принтер і 25 ліжок.

Далі вибиралися човном через плавні на правий берег. Браконьєр, який нас вивозив, поставив умови, що всі військові документи ми закопуємо на березі. Інакше залишаємося з окупантами. Потім вже почався пошук військових частин, які б взяли нас без документів воювати. Шукали в Херсоні, потім у Миколаєві, далі в Білій Церкві. І нарешті, завдяки горизонтальним зв'язкам, вдалося потрапити в 206 ОБ ТрО розвідником-кулеметником. Так я почав свій новий бойовий шлях».

У перші місяці повномасштабного вторгнення Росії Василь брав участь в деокупації Бучі та Ірпіня. Він розповідав: «Ми прикривали групу, яка туди заходила першою. Розвідка ТрО – це не ГУР і не ССО. Ми просилися, щоби нас брали на завдання».

У листопаді 2023 року ще за бої у лютому під Бахмутом Василь Паламарчук був нагороджений нагрудним знаком «Золотий Хрест».

"Адвокат" залишив відповіді на запитання, яким має бути справжній командир:

«1. Не посилати людей туди, куди сам би не пішов.

2. Люди і час – це невідновні ресурси. Все інше можна відновити.

3. Якщо ти потрапив в РВП (рота вогневої підтримки - ред.), то ти став частиною родини, хоч, можливо, не самої благополучної родини.

4. Справжній командир повинен розуміти реалії війни, відчувати зміни в ній і швидко пристосовуватися. Відкидати все зайве, що не впливає на боєздатність підрозділу і витрачати свої обмежені ресурси грамотно для досягнення Перемоги.

5. Знати свого противника, його можливості. І чітко знати свої можливості».

Незадовго до загибелі Василь розповідав багато подробиць про життя і службу в ефірі «Українського радіо. Львів». А за день до виходу розмови прийшла звістка, що воїна більше немає…

У 2019 році вийшла книга Василя Паламарчука про підрозділ в АТО, в якому він служив, і про події 2014 року. Автор «Військового непотребу» писав ще короткі розповіді про життя на фронті і викладав їх на своїй сторінці у Фейсбуці - інколи веселі, інколи сумні… Обіцяв, коли буде час і натхнення, обов'язково упорядкувати ще одну книгу.

«Таких, як він, дуже мало! - каже про Василя Паламарчука Тарас Бузак, редактор стрічки новин у виданні «Район. Берислав». - Я захоплювався його творчістю, спілкуванням з ним. Завжди спокійний, виважений та переконливий. Він любив Херсонщину і Україну, по-справжньому. Знав його з давніх давен. Не можу повірити. Чому? Не знаю, чи мав він за своє життя нагороди, але, впевнений, має отримати! Він зробив набагато більше, ніж інші. Спи спокійно. Пам’ятатиму завжди!»

Після Перемоги Василь мріяв відновити свою адвокатську практику, писати позови про стягнення компенсації з окупантів та захищати учасників бойових дій в судах. «Буду робити свою роботу – захищати людей, бо я Адвокат».

Родина Василя - дружина та троє дітей - нині мешкають у Львові. Старший син цими днями складав НМТ (Національний мультитест), а менший - ще зовсім маленький.

Їхній виїзд планувався довго, розповідав Василь. Уже в фіналі все розтягнулося на три дні. Спочатку не пустили. З Олешок до Херсона стояло чотири блокпости, де всіх прискіпливо оглядали. З Херсона намагалися двічі виїхати, але їх знову не пустили. І все-таки вискочили. Зустрілися о другій ночі в Кропивницькому.

Письменник, доброволець Віталій Запека, автор роману «Цуцик», так відреагував на загибель товариша: «Два письменника на радощах, що зустрілися, дуркували на Курахівському автовокзалі, ніби рекламуючи шаурму. Василь змінився. Хоч він і вдруге на війні, але зміни було видно неозброєним оком. Попри все ми раділи зустрічі й не могли наговоритися. Через пару тижнів мене поранило. Василь писав та дзвонив. Лаявся. Кілька хвилин тому взнав…».