Другий Саміт миру. Чого від нього очікують українці та як оцінили перший

Після першого Саміту миру в Швейцарії минув лише місяць, але команда Володимира Зеленського вже активно веде підготовку до наступного форуму.

Повернувшись зі США, президент на прес-конференції в понеділок повідомив, що найближчими місяцями (липень — вересень) за результатами швейцарського Саміту відбудуться три зустрічі на рівні міністрів і радників із безпеки. Він також підтвердив: другий Саміт Банкова планує провести до виборів президента США.

І хоча західні партнери України дають зрозуміти, що «конференц-дипломатія» — не найкращий спосіб досягнення миру, в Києві, схоже, на другий саміт покладають іще більші надії, ніж на інавгураційний. Хоча, як уже засвідчила перша репетиція Саміту миру, завищені очікування призводять до великих розчарувань.

Саміт у Швейцарії не досяг трьох основних цілей, що їх ставив Київ. У Бюргенштоці не вдалося згуртувати навколо української Формули миру Глобальний Південь, водночас сама Формула не стала основним і єдиним мирним планом міжнародної спільноти для припинення геноцидної війни Росії проти України. А говорити про повну ізоляцію Путіна (хоча він і дуже обмежений у контактах із закордонними лідерами), як і раніше, на жаль, не доводиться.

Багато держав Глобального Півдня, що залежать як від Китаю, так і від РФ, не лише продовжують співробітництво з Москвою, а й дедалі гучніше заявляють про необхідність безпосереднього залучення Росії до обговорення шляхів завершення війни в Україні. Заклики до цього лунали навіть із трибуни Бюргенштока.

Китай, поки Україна з партнерами готувала Саміт миру в Швейцарії, встиг перекроїти свій «мирний план» із 12 пунктів на «спільний» із Бразилією «Мирний план Глобального Півдня» й разом із Росією почав активно залучати прибічників на цей альтернативний «миротворчий» майданчик. Путін публічно підтримав китайські ініціативи, що пропонують, по суті, заморожування війни, зняття західних санкцій як із РФ, так і з її поплічників, припинення військової допомоги Україні з боку Заходу та відмову нашої країни від вступу до НАТО. З «миротворчою місією», яка просуває китайсько-російські плани, кількома столицями проїхався Віктор Орбан, прем’єр Угорщини, яка головує нині в ЄС.

Ось на такому тлі попри великий скепсис навіть партнерів — як найближчих і найвідданіших, так і наймогутніших, але поглинених власними виборами, — Київ продовжує готувати другий Саміт миру.

У межах великого соціологічного дослідження, яке ZN.UA провело разом із Центром Разумкова, ми не лише поцікавилися в українців, як вони оцінюють результати форуму в Швейцарії, а й запитали в них, чи потрібно проводити другий Саміт миру, чи варто запрошувати на нього Росію та чи є сенс для України взяти участь у китайських «мирних ініціативах».

Саміт миру — дубль-2. Чи потрібен він?

Із висловлювань як представників президентської команди, так і самого Зеленського можна дійти висновку, що другий Саміт має стати вирішальним: ледь не зупинити війну й принести в Україну довгоочікуваний мир.

Про Саміт миру-2 в Києві заговорили ще до відкриття першого — вочевидь, заздалегідь передбачаючи досить скромні результати дебюту. В Бюргенштоці Володимир Зеленський заявив, що підготовка до наступного форуму «займе місяці, не роки», оскільки «в нас немає часу на тривалу роботу». Чому всю цю роботу не було виконано за півтора року, що минули від оприлюднення Формули миру Зеленського до Саміту миру в Швейцарії, й тепер «вирішальний» форум готують поспіхом, президентська команда не пояснює.

Хоча західні партнери прозоро натякають Києву, що «будь-яка зустріч має бути ретельно організована, з чітко визначеними цілями та контрольованими очікуваннями», про «чітке» або хоч якесь визначення цілей і «контрольованість» очікувань казати наразі не доводиться.

 Проте після Бюргенштоку ми поцікавилися в українців: «Чи треба Україні ініціювати другий Саміт миру?». Більшість респондентів (61,4%) підтримала наміри президента своєї країни, відповівши «Так». (Рис.1)

Щоправда, перед цим ми поставили їм інше запитання. Нагадали співгромадянам, що з десяти пунктів Формули миру президента Зеленського на Саміт у Бюргенштоці було винесено лише три — про продовольчу та ядерну безпеку, а також обмін полоненими, — й запитали, чи вважають вони, що цей саміт наблизив Україну до закінчення війни і до миру?

Майже половина опитаних (47,7%) відповіла «Ні». (Рис.2) Й лише третина респондентів (33,9%) сказала «Так». Важко визначитися було 18,4% учасникам соцдослідження.

Хід думок співвітчизників іноді досить важко зрозуміти та пояснити. Соціологи кажуть про амбівалентність українців. Ось, судіть самі.

Припустімо, про те, чому половина (51,1%) тих, хто не зміг визначитися з відповіддю на запитання «Чи наблизив Саміт миру в Швейцарії Україну до завершення війни і до миру?», вважає, що потрібно провести ще й другий саміт, іще можна якось здогадуватися: можливо, ці люди не втрачають надії все-таки розібратися, навіщо ті саміти потрібні.

Чому переважна більшість (71,5%) тих, хто побачив у Бюргенштоці наближення до завершення війни, виступає за проведення другого саміту, теж цілком зрозуміло: вони сподіваються стати ще ближчими до миру.

Та чому водночас 10,9% українців із цієї ж когорти опитаних сказали «ні» другому Саміту? Невже вони вважають, що ми й так уже достатньо наблизилися до миру?

Зрозумілими є резони тих 20,7% українців, які розчаровані результатами першого саміту й тому не бачать сенсу в проведенні другого. Та чим керуються ті 58,1% наших співгромадян, які вважають, що саміт у Швейцарії не наблизив Україну до закінчення війни, але виступають за проведення ще одного форуму миру? Надія помирає останньою? Сподіваються, що наступний саміт буде успішнішим? Мабуть, це запитання вже до соціальних психологів. Хай там як, підтримка українського суспільства для проведення другого Саміту миру в президента є.

Чи варто кликати Росію?

І підготовка до Саміту триває повним ходом. Принаймні в цьому нас запевняє глава держави. Графік найближчих зустрічей для розроблення «планів дій», озвучений Зеленським, такий: кінець липня — початок серпня — Катар, енергетична безпека; серпень — Туреччина, свобода судноплавства/продовольча безпека; вересень — Канада, гуманітарні питання обміну полоненими та повернення дітей.

«Після цих трьох пунктів, якщо вони спрацюють, — поділився планами глава держави, — буде готовий повністю план реалізації всіх пунктів (Формули миру. — Т.С.). Я ставив завдання, щоб у листопаді в нас був повністю готовий план». «Якщо ці три пункти ми реалізуємо, якщо буде повністю готовий план з нашого боку, з боку партнерів, я вважаю, — сказав Зеленський, — усе буде зроблено. Ми будемо готові максимально наблизити другий саміт. І вважаю, що представники Росії мають бути на ньому».

А що стосовно участі РФ у самітах миру думають українці? Відповідаючи на запитання: «Чи вважаєте ви правильним рішення не запрошувати Росію на Саміт миру в Швейцарії?» більшість українців (60,4%) попри те, що домогтися повної ізоляції Росії, на жаль, так і не вдалося, відповіли «Так» (Рис.3). Трохи більш як п’ята частина респондентів (22,3%) правильним це рішення не вважає. Ще 17,3% із відповіддю визначитися не змогли.

Щодо запрошення Росії на наступний Саміт миру (в разі його проведення), то неприйняття українцями такого розвитку подій помітно нижче, ніж у попередньому випадку. Хоча противників такого рішення однаково більше, ніж тих, хто погодився з можливою присутністю представників країни-агресора на другому Саміті миру, — 42,5% проти 35,6% (Рис.4). Важко визначитися з відповіддю на це запитання було кожному п’ятому українцю (21,9%).

Ще на завершальній прес-конференції в Бюргенштоці Володимир Зеленський стосовно можливої присутності Росії на Саміті миру-2 сказав: «Це буде говорити про те, що вони хочуть миру. Їхня присутність там буде говорити про те, що вони вирішили закінчити війну».

Що ж має змінитися й викликати в російського керівництва бажання якщо не миру, то хоча б участі в мирному форумі, ініційованому Україною? Чому Росія раптом погодиться розглядати на ньому укладені не в Москві «плани дій» із виконання пунктів Формули Зеленського? Або що конкретно має хоча б примусити росіян до цього? Пояснення президентської команди стосовно цього не пролунали. Як не було сказано й про те, якими будуть дії Києва, якщо Росія відхилить запрошення на другий Саміт миру.

 До речі, в МЗС РФ минулого тижня вже заявили, що Москва не братиме участі в таких заходах, де відбувається «свідоме ігнорування інших ініціатив щодо врегулювання української кризи», й назвали українську Формулу миру «тупиковою й ультимативною». Під «іншими ініціативами», вочевидь, мають на увазі російські або, в найгіршому разі, китайські.

Чи потрібен Україні китайський план?

Після «миротворчої» самодіяльності Орбана та кількох його закордонних поїздок, під час яких у валізці угорського комівояжера під «планом миру» імені його самого лежали китайські «мирні ініціативи», головний дипломат Євросоюзу Жозеп Боррель чітко поставив усі крапки над i в позиції ЄС: «Для Європи немає іншого плану, крім плану Зеленського. Це єдиний план для нас, для європейців».

Та, на жаль, не для китайців, бразильців, індусів, саудитів, південних африканців і багатьох представників інших континентів. Навіть Швейцарія, готельєр першого Саміту миру, після його закінчення дала зрозуміти, що на її столі — не лише український план миру. Її міністр закордонних справ Іньяціо Кассіс повідомив, що обговорюватиме підсумки форуму «з тими, в чиї двері ми стукали» (з країнами, які не були присутні на ньому або не підписали його підсумкового комюніке, — насамперед, вочевидь, Китаєм, Бразилією, Індією). Ще завершального дня Саміту в Бюргенштоці глава швейцарської дипломатії висловив припущення, що Росія може вести паралельні переговори щодо закінчення війни в Україні, а Китай — очолити ці процеси. Водночас Кассіс зазначив, що Швейцарія вітала б альтернативні зусилля з установлення миру.

Китай спокійно та планомірно, без метушні та непотрібного інформаційного галасу створює такий альтернативний майданчик для обговорення «мирних ініціатив» щодо «української кризи». В нього давно є власний план і нібито спільний план із Бразилією, до групи підтримки якого набір охочих простимульований та, як і раніше, відкритий — переважно з незахідного світу — на супротив західному. В якому з цих двох таборів «миротворців» виявиться більше, наразі невідомо. Але активна участь Китаю в закінченні війни в Україні залежно від планів і намірів Пекіна може як допомогти нам (що навряд чи станеться), так і дуже сильно нашкодити (що є набагато ймовірнішим). Україна й Росія — лише гирки, що балансують на шальках терезів Китаю в його глобальному протистоянні зі США. Російська «гирка» для Пекіна, як і раніше, на жаль, набагато вагоміша за українську.

Не можна зовсім виключати, що на певному етапі Україні запропонують узяти участь у «мирній конференції» під егідою Китаю. Занадто вже великою є частина світу, що дослухається до голосу Пекіна. Тож ми вирішили дізнатися думку українців стосовно цього.

Та хоча дві третини українців, як показало дослідження ZN.UA, цілком усвідомлюють, наскільки важливою є роль Китаю у впливі на Росію, а отже, й рішенні Кремля продовжувати або зупинити війну з Україною, наші співгромадяни не намагаються глибоко вивчити позицію Пекіна. Так, на наше запитання: «Чи відомий вам зміст мирної ініціативи Китаю, формат якої він узгодив із Росією та запропонував Україні?» лише 7,5% респондентів відповіли: «Добре відомий» (Рис.5). Іще 39,5% українців «дещо про це знають». І більш як половина опитаних (53%) виявилися взагалі не в курсі. Та чому тут дивуватися, якщо рік тому під час іншого соцдослідження на замовлення ZN.UA з’ясувалося, що на момент опитування більш як половина наших співгромадян — 56% — не мали ані найменшого уявлення про зміст мирного плану президента своєї країни, водночас 28,4% взагалі почули про нього вперше від інтерв’юерів...

Однак недостатня поінформованість не завадила більш як половині респондентів дати чітку відповідь на запитання ZN.UA: «Чи варто Україні взяти участь у мирній ініціативі Китаю, формат якої він узгодив із Росією та запропонував Україні?». Лише 17,4% опитаних відповіли «Так» (Рис.6). Тих, хто вважає, що від китайських «мирних ініціатив» Україні потрібно триматися подалі, виявилося значно більше: 40,2% сказали «Ні». І майже стільки ж (42,3%) учасників опитування чесно обрали «Важко визначитися».

«Листи щастя» Орбана

Віктор Орбан, чи то окрилений головуванням Угорщини в ЄС, чи то простимульований кимось зі своїх друзів (Путіним? Сі? обома?), на думку українців, звісно, чхати хотів. Як і на правила й договори ЄС. І цим добряче роздратував Брюссель і більшість європейських столиць. Там багаторазово відхрестилися від «миротворчої місії» угорського прем’єра, наголошуючи, що Орбан не мав мандата ЄС на таку «дипломатію». І ми б не приділяли цьому «дуаєну європейської політики» (як величають його підлеглі) особливої уваги, якби не його епістолярна творчість.

Західні ЗМІ вже детально розкрили зміст кількох листів Орбана до голови Європейської Ради Шарля Мішеля, в яких угорський голуб миру поінформував колег із ЄС про свої переговори з лідерами України, Росії, Туреччини, Китаю й Дональдом Трампом. Із них ми, зокрема, отримали ще одне підтвердження того, що «стамбульський» драфт «мирного договору» між Україною та Росією весни 2022-го в Путіна, як і раніше, на столі й він не проти його реанімувати.

У розпорядженні ZN.UA є копія першого з цих листів, датованого 2 липня й написаного після зустрічі Орбана із Зеленським. Він свідчить про те, що не лише публічно, а й за зачиненими дверима вище керівництво України, як і раніше, наполягає на безальтернативності української Формули миру.

У листі Орбан інформує колег про те, що «Україна має намір діяти відповідно до логіки свого Мирного плану і звести дискусії щодо різних мирних планів в єдиний трек, зосереджений виключно на українській пропозиції». Орбан також зазначає, що в Києві «усвідомлюють, що цей процес є марним без участі Китаю і що участь КНР залежить від залучення Росії».

Крім того, Орбан повідомляє, що «президент України має чітке бачення підсумків війни». «Він переконаний, що Збройні сили РФ будуть змушені оголосити загальну мобілізацію не пізніше середини наступного року, що призведе до внутрішньої дестабілізації». За свідченням угорського прем’єра, Зеленський вважає, що «Збройні сили України стійкі, підготовлені і здатні підтримувати боєздатність навіть у довгостроковій перспективі за умови продовження поставок західного озброєння». Й те, що згодом дуже здивувало Путіна: за словами Орбана, Зеленський вважає, що «час грає на боці України, а не Росії».

Як пише глава угорського уряду, який приїздив до Києва з пропозицією щодо припинення вогню, Зеленський оцінює таку можливість як «вкрай сумнівну»: «Його попередній досвід режиму припинення вогню, укладеного з Росією, є доволі негативним. Припинення вогню може призвести до заморожування конфлікту, послаблення санкцій та підриву позиції України на мирних переговорах».

Як свідчить угорський візитер, не схвалив український президент й «ініціативи обмеженого припинення вогню» на два-три тижні на час проведення літньої Олімпіади в Парижі, що дала б змогу «відновити бойові дії у разі несприятливого розвитку подій».

 Як пише Орбан, на думку Зеленського, «реалістичний варіант полягає в тому, що замість припинення вогню певні райони буде виключено з переліку військових цілей шляхом переговорів». За свідченням автора листа, президент України вважає, що «росіяни будуть готові погодитися на такі домовленості, як це було у випадку із зерновими коридорами». А наступним кроком може бути «виключення енергетичної інфраструктури». На думку самого Орбана, «реалістичність такого сценарію є сумнівною».

Завершується ж лист угорського «миротворця» його висновком про те, що «шанси на успішне встановлення миру за участю Європи зменшуються з наближенням президентських виборів у США»: «Перемога республіканців несе ризик швидкої угоди між Росією і Сполученими Штатами без участі Європи. Також зростає ймовірність того, що США перекладуть на Європу фінансовий тягар підтримки України. Ці міркування повинні спонукати нас забезпечити місце для Європи за столом переговорів до президентських виборів у Сполучених Штатах. З мого досвіду, відповідні європейські лідери могли б провести змістовні переговори про це з президентом Зеленським».

Нагадаємо, що у своїх наступних листах до голови Євроради Орбан також закликав провести переговори з Китаєм про «мирну конференцію щодо України» й відновити дипвідносини з Росією. А також здійснити «політичний наступ» на Глобальний Південь, в очах якого ЄС «втратив повагу» до його позиції щодо війни в Україні. Крім того, угорський прем’єр, повернувшись з-за океану, де він зустрічався з експрезидентом США, висловив упевненість у тому, що Дональд Трамп «після перемоги на виборах не чекатиме на інавгурацію, а відразу буде готовий діяти як мирний переговірник. У нього є щодо цього детальні й обґрунтовані плани».

Відгомін Бюргенштока

Загалом, як бачимо, «миротворці» полізли звідусіль як гриби після дощу. Згадаймо тут іще хоча б прем’єра Індії. Після незабутніх обіймів із Путіним Нарендра Моді, який навіть попри особисте запрошення президента Зеленського не знайшов можливості вшанувати своєю присутністю Саміт миру в Швейцарії, раптом заявив про готовність Індії «надати всю можливу підтримку» для «швидкого відновлення миру та стабільності».

Турецький лідер Реджеп Ердоган, який то так, то сяк приміряє на себе лаври миротворця, теж, нещодавно знову поспілкувавшись зі «своїм другом» Путіним (у Астані на полях саміту ШОС 3–4 липня) повідомив про готовність закласти основу для угоди про припинення вогню між Росією й Україною, а потім сприяти укладанню мирної угоди між ними.

В цій атмосфері невгамовного, але наразі безплідного пошуку «миротворчості» можна зрозуміти керівництво України в його прагненні «звести дискусії щодо різних мирних планів у єдиний трек» і сфокусувати його на українській Формулі миру. Не факт, що для цього потрібно знову проводити саміт, але якщо він уже запланований, то, гадаємо, команді президента буде корисно ознайомитися з тим, як українці оцінюють результати першого Саміту миру, що вони вважають досягненнями швейцарського форуму та які побачили недоліки. Робота над помилками — це завжди корисно.

Респонденти нашого дослідження мали змогу обрати два із запропонованих варіантів відповідей, і найбільшим досягненням Саміту миру в Швейцарії вони назвали те, що його взагалі вдалося провести. Таких (і це, до речі, підтвердило оцінку ZN.UA) виявилося більш як п’ята частина опитаних — 22,3% (Рис.7).

Не побачила жодних досягнень Саміту ще майже п’ята частина опитаних — 19,2%. Цікаво, що 12,9% тих, хто не побачив досягнень саміту, взагалі не мали інформації про нього: просто-таки за радянською класикою — «не читав, але засуджую». (Звідки українці переважно отримували інформацію про Саміт миру в Бюргенштоці та його результати, можна побачити на Рис.8.)

Найчастіше основним досягненням Саміту українці називали «привернення уваги до України в світових ЗМІ» (19,9%); «включення до комюніке Саміту пункту про те, що всі військовополонені мають бути звільнені шляхом повного обміну» (19,1%) й «демонстрацію для Росії, що багато країн світу підтримують мирну ініціативу України» (19%).

Інші запропоновані ZN.UA варіанти відповіді особливої популярності в респондентів не мали. «Великою кількістю країн, що зголосилися взяти участь у Саміті», вражені лише 13,4% українців, іншим це число (92), ймовірно, здалося не настільки значним проти загальної кількості членів ООН (193), аби казати про нього як про «перемогу української дипломатії».

Варіант «Включення до комюніке Саміту пункту, згідно з яким Запорізька атомна електростанція має бути передана під контроль України й працювати під наглядом МАГАТЕ» обрали лише 10,4% респондентів. Чи то українці вже звикли до перманентної  ядерної загрози (адже рік тому в соцопитуванні на замовлення ZN.UA «радіаційну та ядерну безпеку» назвали серед трьох найважливіших пунктів мирного плану президента Зеленського аж 33% респондентів). Чи то не вірять у роль у цьому процесі МАГАТЕ, генсек якого Рафаель Гроссі взагалі проігнорував саміт у Бюргенштоці.

 До речі, минулого тижня Генасамблея ООН ухвалила резолюцію з набагато чіткішими та жорсткішими формулюваннями щодо безпеки ядерних об’єктів України, ніж комюніке Саміту миру: резолюція вимагає, щоб РФ терміново вивела своїх військовослужбовців та інший несанкціонований персонал із ЗАЕС і негайно повернула станцію під повний український контроль для забезпечення її технічної та фізичної безпеки. Втім, що комюніке Саміту, що всі резолюції ООН стосовно війни РФ проти України разом узяті, — всі ці документи, на жаль, не мають ані найменшого впливу на агресора, який наплював навіть на основні положення Статуту ООН.

Найсуттєвішим недоліком Саміту миру більшість українців (59%) вважає те, що «Саміт не розглядав шляхів зупинення війни, виведення російських військ з України» (можна було обрати два варіанти відповіді) (Рис.9). Водночас досить несподіваним виявилося те, що серед респондентів, які вважають, що Саміт наблизив Україну до миру, відсоток тих, хто назвав вищезгаданий недолік найістотнішим, іще вищий — 62,2%. У чому ж тоді для цих українців полягає «наближення до миру», залишається загадкою.

Розчарувало наших співгромадян і те, що «з десяти пунктів Формули миру президента Зеленського учасників Саміту зацікавили лише продовольча безпека, безпека АЕС і гуманітарні питання». Третина (32,4%) респондентів зазначила цей варіант як найбільший недолік Саміту. Лише 6,7% українців виявилися повністю задоволені форумом, який відбувся у Швейцарії, й не виявили жодних недоліків.

Те, що в Саміті не взяв участі Китай, а Бразилія (яка була лише спостерігачем), Індія, Саудівська Аравія та інші країни, які могли б спонукати Росію до миру, навіть не підписали в Бюргенштоці заключного документа, вважає найбільшим недоліком Саміту п’ята частина наших співгромадян (20,2%).

 Найпоширенішою серед учасників опитування є думка про те, що президент Зеленський ініціював саміт із метою «збільшити підтримку України в світі». Цей варіант відповіді обрали 29,8% респондентів (Рис.10). Іще 22,4% вважають: головним для президента було «продемонструвати Росії, що більшість країн світу підтримує його Формулу миру».

Тих, хто вважає, що метою Саміту було «відкрити шлях до мирних переговорів з Росією», — лише 8,4%. Хоча слово «переговори» дедалі частіше вживається в західних ЗМІ та з’являється в коментарях тамтешніх політиків. Саме тому ми присвятили цьому окрему частину нашого соцдослідження.

Лише 13,6% українців уважають, що метою саміту було «посилити тиск світового співтовариства на Росію». Хоча саме на цьому неодноразово наголошували численні представники Банкової, інформуючи громадськість про бажані результати саміту, поки він готувався.

«Посилення тиску» ми справді отримали. Щоправда, завдяки не Саміту миру, а «Великій сімці», Сполученим Штатам і Євросоюзу. Рішення щодо заморожених активів РФ, нові обмежувальні заходи та розширення вторинних санкцій представники «колективного Заходу» ухвалили без прив’язки до форуму в Швейцарії. Глобальний Південь, усупереч зусиллям Києва та його партнерів, «тиснути» на Росію не почав. Ні до Саміту миру, ні після. Ставка Банкової на Глобальний Південь у примусі Росії до миру та міжнародної ізоляції Путіна не зіграла.

Як не виправдалися й розрахунки на те, що Формула миру президента Зеленського після саміту в Швейцарії стане «міжнародним мейнстримом» — безальтернативним планом припинення війни в Україні.

То чим тоді керується Банкова, поспішаючи організувати другий Саміт миру, не домігшись хоч якихось значущих успіхів на першому?

Звісно, ми багато чого не знаємо. Нам невідомі подробиці неафішованих зустрічей представників Києва та Москви, деталі висунутих одне одному непублічних умов, обіцянок і межі обговорюваних можливих компромісів.

Однак настільки явна активізація в підготовці другого Саміту миру за відсутності вагомих результатів першого породжує безліч запитань. Зрозуміло, що, спостерігаючи за перипетіями президентських перегонів у Штатах і побоюючись, що після 5 листопада американцям іще довго буде не до українських проблем, у Києві можуть прагнути провести цей форум до виборів у США. Але навіщо? Щоб що? Якими є передумови успіху запланованого поспіхом заходу? Особливо з огляду на те, що представники Банкової включно із самим президентом неодноразово давали зрозуміти, що другий саміт має стати вирішальним. Чому на анонсованих на найближчі два місяці трьох зустрічах у Катарі, Туреччині й Канаді обговорюватимуть лише вже розглянуті в Бюргенштоці три пункти Формули миру Зеленського? Звідки потім за той огризок часу, що залишився до листопада, візьмуться «плани дій» щодо інших семи пунктів українського мирного плану, причому набагато важливіших для завершення війни? Хто й де над ними працюватиме? Чому всі ці «плани дій» не були підготовлені до першого саміту, хоча робочі групи для їх розроблення були вже створені й часу було набагато більше, ніж зараз до 5 листопада? Знов-таки, з урахуванням розмитого та беззубого стосовно агресора-Росії комюніке швейцарського саміту, яке до того ж підписали навіть не всі його учасники, на чому ґрунтуються озвучені українською владою очікування, що другий саміт стане преамбулою до «завершення війни та справедливого й тривалого миру»? Хто, як і чому примусить до миру Росію, якщо лідер «колективного Заходу» не дає Україні згоди хоча б на удари по російських військових аеродромах — навіть після удару агресора по найбільшій українській дитячій лікарні «Охматдит», а лідер Глобального Півдня планує власну «мирну конференцію» на основі плану, що передбачає втрату Україною не лише територій, а й суверенітету? Що невідомо нам, але відомо президенту України, який так упевнено активізує підготовку до другого Саміту миру? Українці теж мають право це знати.

Опитування проводила соціологічна служба Центру Разумкова на замовлення ZN.UA з 20 до 28 червня 2024 року. Опитано 2027 респондентів віком від 18 років. Теоретична похибка вибірки не перевищує 2,3%.