Як з шахової королеви Україна перетворюється на країну загублених талантів

Опівдні в п’ятницю 20 липня 2012 року в київському парку імені Шевченка проходив сеанс одночасної гри в шахи. Міжнародні гросмейстери Павло Ельянов та Захар Єфименко боролися з десятьма супротивниками кожний. 10-річний киянин Кирило Шевченко зміг зробити нічию у протистоянні з майже втричі старшим Ельяновим. “На початку партії я пішов в атаку. Але він, щойно побачив, як “плететься павутиння” навколо його короля, одразу ж зробив кілька цікавих, нестандартних ходів, фактично розбивши мою атаку. У нього сильний інстинкт самозбереження”, – гросмейстер побачив у хлопцеві великий потенціал.

Однією грою справа не обмежилася, пише “Українська правда”. Того ж дня в Києві відбулася велика пресконференція спортивних функціонерів, а опісля – урочистий прийом Федерації шахів України з фуршетом, розважальними шаховими партіями та вікториною. 

Так в Україні вперше офіційно святкували День шахів – кількома місяцями раніше Верховна Рада проголосила цією датою 20 липня. Напередодні Дня шахів у 2024-му році Україна перебуває в програшній позиції. 

З початком великої війни 110 українських шахістів перейшли під прапори інших країн, підрахував сайт Tribuna.com. Найсуттєвіша втрата серед них – той самий Кирило Шевченко, який із січня минулого року виступає в складі збірної Румунії. Не виключено, що хтось із цієї сотні шахістів буде відстоювати честь іншої країни у вересні на Всесвітній шаховій Олімпіаді в Будапешті. 

Водночас до складу української збірної не увійшли найрейтинговіші на цей момент шахістка та шахіст України – Анна Музичук та Павло Ельянов.

Гравці, з якими спілкувалася УП, жаліються на байдужість з боку чиновників, спонсорів та на брак у країні сильних турнірів і дивуються не переходам колег в іноземні федерації, а тому, що хтось залишається в українській.

Як так сталося, що майбутнє шахів у країні, яка колись була однією з найсильніших у цій грі у світі, тепер під загрозою? І чи насправді причиною цього є сама тільки війна?

Гамбіт біженця

– Я перейшов у шахову федерацію Швеції, тому що хотів розвиватися як шахіст. Тому що не бачу підтримки в українській Федерації шахів або перспективи, що буду грати за збірну, – пояснює УП 32-річний гросмейстер Віталій Сивук.

Щодо останнього пункту він сам підкреслює: шансів увійти в українську збірну в нього було б небагато через те, що в країні достатньо гравців, які сильніші за нього. Та щойно Сивук перейшов під шведський прапор, він одразу опинився в трійці найкращих. По сусідству з ним у рейтингу ще один український шахіст, що змінив один синьо-жовтий стяг на інший – Платон Гальперін.

На початку повномасштабного вторгнення 15 українських шахістів-чоловіків виїхали за кордон на спортивні змагання, а зворотного квитка так і не придбали. Справедливо буде зауважити, що таке явище спостерігалося не тільки в шахах. У травні минулого року Міністерство молоді та спорту оприлюднило список з 236-ти українських спортсменів з різних видів спорту, які не повернулися додому.

Останній гучний скандал з шаховим “неповерненцем” стався у квітні цього року. Шахістка Ольга Бабій вирушила на Чемпіонат Європи серед жінок, а її чоловік Ігор Бабій – разом із нею як тренер. Після чемпіонату Ольга зателефонувала до Федерації шахів України (ФШУ) і поставила до відома: її чоловік вирішив залишитися в Європі разом із родиною.

У відповідь ФШУ виписала дискваліфікацію Бабію – до її скасування він не зможе взяти участь в українських змаганнях – і повідомила про це ФІДЕ (міжнародна організація шахістів) Більш ніж половині зі 110-ти шахістів, що перейшли у федерації інших країн, ще не виповнилося 18-ти.

– Багато дітей переїхали в інші країни тому, що їх батьки забрали, виїхали разом із ними. Тобто це було не їхнє рішення, а скоріше за все батьків, – пояснює гросмейстер, член виконкому Федерації шахів України Назар Фірман. – Багато з тих, хто змінив федерацію – це вимушені емігранти зі Сходу України.

Шахістам, що тікали від війни, довелося грати гамбіт – жертвувати можливістю виступати під прапором власної країни заради шансу взагалі брати участь у турнірах тих країн, де вони опинилися. Тому що виступати на них як українські шахісти вони не змогли б. А не виступати взагалі – значить, втратити спортивну форму.

Як і у випадку із Сивуком, часто ці гравці брали в закордонних федераціях набагато вищі позиції, ніж мали в Україні. Сам Сивук пояснює це просто: те, що в Україні є професією, у тій самій Швеції, де він тепер опинився, більше сприймається як забава.

Через це трапляються і неймовірні історії. Такі, як в шахістки з Миколаєва Ольги Прудникової.

У 2018 році вона пішла в декрет та завершила шахову кар’єру. В 2022-му через повномасштабну війну переїхала до Ісландії. Як розповіла УП сама Прудникова, після переїзду вона знову почала грати в шахи та через вдячність до країни, що її прийняла, увійшла до Ісландської федерації шахів. Зі своїм шаховим рейтингом вона одразу потрапила в топ гравців.

А в 2023 році Прудникова перемогла в Чемпіонаті Ісландії з шахів, змістивши з п’єдесталу шахістку, яка посідала перше місце одинадцять років поспіль.

На відміну від багатьох видів спорту, щоб перейти у федерацію іншої країни, шахісту не треба змінювати громадянство. Це значно полегшує життя самим гравцям, для яких ключовим питанням стає таке: чи знайдуться гроші на трансфер. Приймаючій стороні доведеться платити за перехід двічі. Перший раз у касу ФІДЕ – залежно від позиції гравця сума може сягати 5000 євро. Вдруге – від нової федерації до старої: тут максимум у 50 тисяч євро встановлений за гросмейстерів з рейтингом понад 2700 (таких серед українців немає).

– Я певен, що серед українських шахістів, що перейшли у федерацію іншої країни, майже ні в кого немає громадянства нової країни, – знаходить в цьому плюс Віталій Сивук. – Якщо шахіст захоче повернутися назад в українську федерацію, він зможе це дуже легко зробити.

Вже є один такий позитивний приклад. Харківський шаховий вундеркінд, 14-річний Тихон Черняєв в 2022 році рятувався від війни в Німеччині і виступав за німецьку збірну. А торік шахіст повернувся до рідної федерації.

Дитячий мат

Дитячий тренер з шахів Павло Севостьянов, серед учнів якого були призери чемпіонатів Європи та світу, згадує історію, що трапилася з одним із його колишніх підопічних.

Юний шахіст брав участь у Чемпіонаті світу зі швидких шахів та бліцу серед кадетів у Мінську в 2019 році. Його батьки не могли собі дозволити витратитися на готельний номер, де йому був би гарантований затишок і спокій (номер у готелі, де розміщували учасників, коштував би родині 70 євро на день). Тож вони зупинилися в родичів – у родині з немовлям. Малюк раптово захворів. І ключові ночі перед матчами юний шахіст не міг виспатися через нічний плач хворої дитини.

– Коли грають кілька партій на день, то виспатися – це перша умова для хорошого результату. А він якраз не спав, і це далося взнаки. Я думаю, що фактично ми пропустили одну золоту медаль, – каже Севостьянов.

Зрозуміло, що головна причина стрімкого відтоку українських шахістів і шахісток у федерації інших країн – це війна. Наївно було б заперечувати, що не останню роль для чоловіків призовного віку зіграла при цьому можливість залишитися за кордоном і уникнути мобілізації.

Але картина буде неповною, якщо не брати до уваги ще один фактор – фінанси.

Річ у тім, що сама система розвитку спорту в Україні побудована таким чином, що дуже часто федерації вкладаються головним чином у топових спортсменів. Якщо ти потрапив у національну збірну, то можеш розраховувати на якусь підтримку. А ні – спустошуй сімейний бюджет чи шукай спонсорів.

Зазвичай дорослі шахісти, що не отримують грошей за участь у збірній, але все ж таки обрали спорт своєю професією, заробляють двома шляхами: виграють призові на турнірах і тренують інших. Але прибутки від змагань – річ ненадійна, бо отримані кошти залежать від результату, який непрогнозований. Тому тренерство для значної частини з них – головне джерело доходу.

– Це стара система спорту, яку треба змінювати. Вона базується на тому, щоб підтримувати виключно топів, – пояснює УП директорка Департаменту спорту вищих досягнень Мінмолодьспорту Оксана Анастасьєва. – На еліті можна і пропіаритись, і показати результати своєї роботи. А хто “низом” займається? Лише ті люди, які по-хорошому хворі цим видом спорту. 

Якщо брати фінансування, то загалом основний бюджет міністерства лежить на національних збірних. На масовий спорт – дитячий, дитячо-юнацький – йде якийсь мізерний відсоток. Тоді як у європейських країнах – фінансування як мінімум 50 на 50.

В Мінспорту запевняють, що у відомстві розробляють новий законопроєкт, в якому кардинально зміняться самі підходи як до фінансування, так і до підтримки спорту в цілому. Однак його представлять уже після літньої Олімпіади. 

Зараз же навіть потрапляння в збірну не гарантує, що родині спортсмена не доведеться лізти до скарбнички. Простий приклад: якщо дитина їде грати на якийсь чемпіонат, то залежно від її віку та інших особливостей їй може знадобитися супровід дорослого. А власний проїзд, харчування та проживання батькам доведеться забезпечувати самотужки.

Інша серйозна стаття витрат – оплата хорошого тренера з шахів. Якщо дитина націлена серйозно розвивати шахову кар’єру та досягати висот у спорті, їй потрібно займатися з тренером індивідуально. І це знов лягає на плечі батьків.

Київський бізнесмен, шаховий меценат Дмитро Загоровський якось сів і підрахував, скільки грошей знадобиться батькам, якщо вони вирішили виростити з дитини сильного шахіста. Два тригодинні заняття на тиждень по 800 гривень за годину – це приблизно 20 000 гривень на місяць. Одна поїздка на закордонний турнір обійдеться ще в $2000, а їздити бажано хоча б раз на три місяці. Так і збирається сума в 50 тисяч гривень витрат щомісяця.

У гросмейстера, чемпіона України з шахів 1996 року Михайла Голубєва сума виходить дещо менша, але теж дуже відчутна для родини – приблизно 30 000 гривень на місяць.

– Це просто, щоб підтримувати дитину на плаву, щоб вона могла активно розвиватися, щоб не було штучних перешкод для її зростання. Сума мінімальна, але в неї можна вкластися, – запевняє Голубєв. – Це небагато для підготовки великої зірки. 

Але наразі цього ніхто не робить, тому що у батьків зазвичай таких грошей просто немає. Україна стала країною загублених талантів.

На закиди щодо слабкої підтримки дітей, які ще не досягли рівня збірної, у Федерації шахів України зазначають, що на цьому етапі про юних шахістів мають піклуватися ДЮСШ та місцеві органи влади, а ФШУ зі свого боку допомагає з організацією турнірів та методологією.

“А такі закиди – це просто неповага. Якийсь совок. Це наче хтось є членом профспілки, щоправда, ніяких внесків не платять, а хочуть, щоб їм дали, як колись, путівку в Крим”, – апелює критикам перший віцепрезидент ФШУ Юрій Гнип.

Спортивний менеджмент чи застарілі підходи ФШУ?

На відміну від таких популярних в Україні видів спорту, як футбол, біатлон чи теніс, шахи не дуже розбещені увагою спонсорів і вболівальників. Вагомих змагань, про які знало б суспільство, проходить небагато, а шахових зірок українці знають хіба з новин про успіхи на міжнародних турнірах.

Фактично в Україні складається парадоксальна ситуація – про медалі шахістів знають багато, але монетизувати їхні успіхи не вдається. Черга з потужних спонсорів до Федерації шахів України не стоїть.

Опитані УП шахові спеціалісти бачать проблему насамперед у самій ФШУ: відсутності адекватного менеджменту та застарілих підходах керівництва.

“Різні види спорту можна по-різному показувати. Після підйому цікавості до шахів купа людей почали сприймати їх як вид спорту солідних людей, і можна було б на цьому теж грати. А можна показувати картинку, як у нас робиться на чемпіонаті України серед дітей – на порваних дошках, в якомусь темному приміщенні, коли і фотографії не хочеться робити для звіту”, – зазначає бізнесмен Загоровський.

Натомість у самій ФШУ підкреслюють, що розвиток шахів не варто порівнювати з футболом чи тенісом або з кіберспортом, який набирає популярності .

“Зараз взагалі-то весь бізнес фінансує ЗСУ. Не змішуйте ті види спорту, де черга стоїть, з шахами, які треба тягнути за вуха. В нас є спонсори, турніри проводяться. Але, звичайно, ситуація прикра, бо на відміну від футболу чи інших популярних видів, гроші тут треба шукати”, – розповідає під час спілкування з УП перший віцепрезидент ФШУ Юрій Гнип.

На його думку, однією з причин втрати популярності шахів у світі є позиція Міжнародної федерації. В її керівництві багато росіян, які принципово не хочуть нічого міняти.

“Російське керівництво зацікавлене, щоб було так, як на Росії, щоб всі були наче бюджетники, самі нічого не заробляли і просто чекали, поки дадуть кошти”, – каже Юрій Гнип.

Щоправда, минулого року із самим Гнипом трапився скандал, коли в мережі з’явились фото, де він грає у футбол з президентом Міжнародної федерації шахів росіянином Аркадієм Дворковичем.

Цю історію в розмові з УП Гнип коментувати не став, але підкреслив, що ФШУ намагається боротися з російським керівництвом у юридичній площині.

“Через комітет Верховної Ради ми подали документи на санкції для Дворковича. Рівно рік, як ми подали документи, але нічого так і не відбулося”, – бідкається Гнип.

Водночас додає, що вдалося домогтися відсторонення Федерації шахів Росії від членства у ФІДЕ (Міжнародна федерація шахів), доки вони не приберуть зі своєї наглядової ради прессекретаря Путіна Дмитра Пєскова та ексміністра оборони РФ Сергія Шойгу.

Примітно, що після вищезгаданої історії про гру в футбол з президентом ФІДЕ Міністерство спорту виключило Гнипа зі збірної, в якій він був тренером, та розірвао з ним контракт. Однак на його статус у ФШУ міністерство вплинути не може – федерація є громадською організацією і втручатись в її діяльність заборонено.

“Думаю, він там лишився, бо він є, так би мовити, робоча конячка. Бо Капустін (президент ФШУ – УП) же не буде писати листи, переписуватися особисто з міжнародною федерацією. Для цього потрібна людина, яка має в цьому досвід”, – коментує УП Оксана Анастасьєва з Мінмолодьспорту.

За її словами, багато проблем, як у Федерації шахів, так і у багатьох інших видах спорту, пов’язані з тим, що в їхньому керівництві катастрофічно не вистачає молодих менеджерів.

“Федерацію очолює людина з 2010 року. 14 років для однієї ж і тої самої людини, це вже забагато. Федерації шахів треба якийсь поштовх до розвитку, якийсь нормальний менеджмент”, – вважає Анастасьєва.

У Мінспорту сподіваються, що ситуацію змінить новий закон про спорт, в якому будуть прописані умови для співпраці з федераціями, і буде заборонено керувати спортивною організацією понад два строки.

Шахова Олімпіада як лакмусовий папірець

Якщо в Мінспорту про проблеми з керівництвом федерації говорять вголос, то в шахових колах переважно намагаються уникати публічної критики. Це геть не означає, що претензій до ФШУ немає. Якраз навпаки.

У розмовах не під запис УП почула багато нарікань у бік федерації, однак шахісти бідкаються, що чинний статут ФШУ написаний таким чином, що легальні способи заміни керівництва не працюють.

А враховуючи сумну ситуацію зі спонсорами, багато хто зі спортсменів та тренерів фактично залежить від бюджетного фінансування, яке проходить саме через федерацію. Класичне замкнене коло.

Квінтесенцією ж усього, що діється в українських шахах, можна вважати події останнього тижня. За кілька днів до виходу публікації ФШУ оголосила склад команди на Всесвітню шахову Олімпіаду-2024, яка відбудеться у вересні. У складі не знайшлося місця лідеркам жіночих шахів сестрам Музичук.

Показово, що в ситуації з Музичук усі зацікавлені сторони кивали в бік одне одного. У федерації сказали, що вибір гравців – прерогатива головного тренера збірної. Головний тренер жіночої збірної – що є питання контрактів, але воно у віданні федерації і Міністерства, які затверджують склад. У Мінспорту ж відповіли, що жодних офіційних заявок вони не отримували від ФШУ взагалі, тому й про склад можуть говорити лише теоретично.

Всі вищезгадані сторони погоджуються, що без Музичук результат на Олімпіаді може бути гіршим. Але остаточно пазл у цій непростій історії можна буде скласти тоді, коли висловляться самі сестри, які поки утримуються від коментарів.

***

Коли в травні 1997 року комп’ютер Deep Blue переміг світового чемпіона Гаррі Каспарова у шахи, здавалося, це початок кінця для гри з історією в кілька тисячоліть. Чи є сенс вкладати час і сили в змагання, де бездушна машина тепер завжди буде випереджати людини?

А втім, виявилося, що сенс є. Можливість грати онлайн не наплодила шахових шахраїв, а навпаки значно покращила умови для навчання та тренування шахістів. Після часів ковідного усамітнення та серіалу “Ферзевий гамбіт” інтерес до шахів у світі виріс в рази. І от вже співзасновник і гендиректор шахового мастодонта Chess.com Ерік Алебест в 2021 році розповідає про прибуток компанії: понад $50 мільйонів на рік, але ще не дійшли до планки в $100 мільйонів.

Шахи – той вид спорту, де Україна час від часу показувала приголомшливі результати. Достатньо згадати тріумф 2016 року, коли на Чемпіонаті світу з рапіду та бліцу (ці змагання відрізняються часом, що дається на партію) в Катарі Анна Музичук перемогла в обидвох жіночих турнірах, а золото в рапіді здобув Василь Іванчук. Україна показала себе найсильнішою шаховою державою у світі.

Але увага з боку влади та суспільства до шахових здобутків була несправедливо низькою. Шахісти залишалися сам на сам зі своїми фінансовими труднощами. Збірна встрягала у внутрішні скандали. Федерація шахів втрачала зв’язок із гравцями та не докладала достатніх зусиль для популяризації гри.

А потім прийшла велика війна. Хтось із шахістів виїхав, але значно більше – вирушили боронити країну.

“У нас втрачене покоління. Є стара гвардія, яка вже не тримає так сильно марку, як колись. А середньої ланки вже немає – це і є втрачене покоління, – зітхає гросмейстер Фірман. – Шахи відсунули на якесь там десяте місце серед інших видів спорту.

Але результати дітей просто фантастичні! І чемпіони світу, чемпіони Європи, купа медалей постійно, стабільно. Зараз діти восьми, десяти, дванадцяти років – вони в майбутньому будуть показувати непогані результати за збірну.

Але це через десять років. Ми втратили покоління на десять років результатів”.

Автори: Рустем Халілов, Євген Будерацький

Джерело: УП