Оскарас Коршуновас: «Ми не мали наміру показати Зеленського в «Тартюфі»

Для театральних режисерів зі світовим іменем Україна не є привабливим сценічним простором. Це підтверджує той факт, що з часів незалежної історії похвалитися постановками талановитих та іменитих митців ми не можемо. З часом це спричинило появу зачарованого пієтету, який у поєднанні з фрагментарними проявами комплексу меншовартості створив у нас упередження, буцімто все, що «не наше», є значно якіснішим і набагато прогресивнішим. Колись, сподіваюся, ми й від цього одужаємо. Ну, а наразі слова «європейський театр» є для режисерів, акторів і глядачів тавром, яке ліплять на кожну більш-менш вдалу «українську» виставу. Насправді гідні режисерські роботи, які формують локальну або світову театральну історію, — це продукт, який напряму залежить від особистості режисера та його вміння просте показати складно й навпаки.

Цього року на нашу театральну «терра інкогніто» з точним призначенням — Національний театр імені Марії Заньковецької (Львів) — приїхав Оскарас Коршуновас, нині один з найвідоміших і найвпливовіших режисерів Європи. За походженням Оскарас — литовець, і ще з далекого 1990 року він ставив вистави в Національному драматичному театрі Литви, а згодом 1998 року організував театр свого імені. Географія вистав Коршуноваса вражає охопленням ледь не всього світу (Австрія, Німеччина, Велика Британія, Франція, Бельгія, США, Венесуела — це навіть не третина списку). Те ж саме можна сказати й про перелік фестивальних нагород, звань, театральних премій і критиків. Нарешті, здавалося б, можна порадіти, що до нас приїхав режисер такого рівня і з цим візитом не привіз уже готову гастрольну виставу за участю акторів-іноземців, а завітав із бажанням поставити з українськими акторами «Тартюфа» Мольєра. Однак глядацька радість від новини про те, що Оскарас творитиме у Львові, була досить стриманою, й причина цього проста й «грішна». За допомогою пошуку в Інтернеті можна легко дізнатися, що після 2014 року режисер активно співпрацював із російськими театралами й недалекого 2020-го не де-небудь, а в самому МХАТі (тут уже не наші комплекси) поставив «святеє святих» — «Чайку» Чехова. Вистава досі значиться в репертуарі згаданого театру, проте чи йтиме в наступному сезоні — невідомо.

Мушу зізнатися, що як театральний критик грішна і я. Прямуючи на прем’єрну виставу (13 липня 2024 року) до Львова, я не стрималась і до перегляду вистави прочитала чимало зарубіжної критики, відгуків і просто коментарів щодо вистави Оскараса «Тартюф». Річ у тім, що до цієї п’єси Мольєра Коршуновас уперше звернувся 2011 року (данський Aarhus teater). А вже 2018-го Оскарас гучно заявив (у престижній основній програмі) світові про себе під час знаменитого Авіньйонського театрального фестивалю (Франція). Наступного року з цією ж роботою він поїхав до Росії на фестиваль «Балтийский дом». Тож я наперед вирішила не писати рецензій чи відгуків, а поспілкуватися з Оскарасом і розпитати, що спонукало його поставити виставу в Україні.

Спілкувалися ми за кілька годин до вистави 13 липня цього року в порожній залі великої сцени. Всі репетиції на той момент уже завершилися, відбувалося лише налаштування світла. І поки миготіли прожектори, я звернула увагу на те, що Оскарас одягнений у сучасну (навіть дуже модну) вишиванку, придбанням якої в Україні він мені згодом похвалився. Цікаво було спостерігати, що коли він пояснював щось литовською стосовно останніх приготувань, навіть у нього, досвідченого режисера, проявлялося хвилювання.

Спочатку Оскарас заявив, що пів години для спілкування зі мною в нього немає й він дасть лише п’ятихвилинний коментар. Далі перші пів години пролетіли непомітно.

— Оскарасе, у вас плани розписані на кілька років, проте ви знайшли в графіку час. Ви ж не планували ставити «Тартюфа» у Львові, отже, або хтось постраждав, або чимось пожертвували.

— Так (посміхається). Можливо, не пожертвував, а відклав постановку в Литві. Ну й трохи «пожертвував» літом.

— Чому саме львівський театр? Ви дружите з керівником театру Заньковецької Максимом Голенком? Чи Голенко запросив? Чи Львів ближчий до кордону? Можна ж було приїхати до будь-якого іншого театру, в нас багато театрів, де можна поставити.

— Коли тільки почалася повномасштабна війна, я приїхав до України. Так вийшло, що Крістіна Кісільовайте (продюсерка вистави «Тартюф» 2024 року. — Ю.С.) приїхала до Литви як біженка і ми подружилися, згодом співпрацювали й поїхали до України. В Литві я поставив виставу, яка дотепер іде в національному театрі, називається «Свідчення». Це документальна вистава. Я тоді був художнім керівником національного театру. Наші актриси просто зустрічались із українськими жінками-переселенками і збирали розповіді про перші дні повномасштабної війни, про те, як українці покидали країну, як їхали з Маріуполя та інших міст, як вивозили своїх дітей, як потрапляли на мінні поля, як їх ґвалтували. Це дуже складні й часом навіть страшні історії. І актриси йшли й не знали, про що можна запитати так, щоб не завдати болю, та й чи захочуть жінки-переселенки розповідати. Але виявилося, що жінки дуже хотіли розповідати. І що це дуже допомогло, адже вийшла своєрідна терапія. Коли почалася війна, здавалося, що неможливо, незрозуміло, що робити й чи потрібно взагалі щось робити в театрі. Коли я приїздив, зустрічався і з усіма театралами, і з усіма театрами і в Києві, й тут, у Львові. Мені важливо було приїхати до України й підтримати вас. Те, що зараз переживає ваша країна, — це велика трагедія світового масштабу.

— Ми з вами разом дивилися виставу «Червона рута» в цьому залі, залунала повітряна тривога, й ви дуже схвильовано з кимось або розмовляли, або стрімили. Ви вже звикли до повітряних тривог і наших воєнних реалій?

— Так, я вже звик. Хоча… ні, не до кінця звик. Тоді я збуджено говорив, бо мене багато хто знає не лише в Литві, а й у світі, вони це дивляться. Я хотів показати, що відбувається, як можна ось так під час вистави зупиняти її, виходити до укриття й повертатися, далі грати. Це теж як подвиг. І ось я у Львові живу й бачу, як, з одного боку, нормальне життя триває, а з іншого — щось завжди відбувається поруч негативне: виють сирени, везуть солдат, які загинули, проводжають людей. Часто бачу чоловіків без рук, без ніг. Це є, й до цього, мабуть, і неможливо звикнути. Люди хоч і живуть ніби звичним життям, ходять до ресторанів, до театру, та однаково постійно живуть із думками про війну. Тому я не думаю, що до війни можна звикнути.

— Скажіть, у Росії ще йде «Чайка», яку ви поставили 2020 року, чи вже ні? Які у вас умови постановки з росіянами?

— Не знаю, чи йде. Я ж режисер і не маю права там зняти цю виставу. З кожною країною, в якій я працюю, є контракт, я його підписую як режисер. Тому вистава стає продуктом театру. От драматург — це інша річ. Але я навіть не цікавився тією «Чайкою». Мені здається, що не йде, оскільки моя позиція дуже чітка і я її скрізь висловив. Наскільки я знаю, такі люди, як Вирипаєв (Іван Вирипаєв — російський драматург, режисер театру та кіно, на знак протесту проти війни відмовився від російського громадянства. — Ю.С.) та інші, які висловили чітку позицію й прокляли цю війну, — їхні твори ніде не йдуть у Росії. Усі відкрито прокляли Путіна й ту систему, яку він створив, що призвело до війни.

— Дивіться, в нас війна почалася 2014 року, було окуповано Донбас і Крим, але ви ставили в Росії 2020-го. Тобто війна вже йшла, окупанти вже забирали наші території, наш народ гинув. Чому ви різко змінили ставлення до цієї країни?

— Не я один, весь світ змінив. І з України теж багато хто й далі працював там після 2014 року. З 2022-го всім стало ясно, що війна йшла з 2014-го. До цього не було так ясно. Взагалі було неясно. Там спецоперація відбувалася, там АТО. Всім здавалося, що все це якось локально закінчиться. І якщо я ставив у Росії вистави, то в абсолютно ліберальних театрах і вірив, що ці ліберальні, як вони їх називали, антисистемні якось переможуть, що вся путінська біда закінчиться. І лише з початком повномасштабної війни виявилося, що все це було ілюзією. Абсолютною ілюзією, що Росія може стати демократичною, ліберальною, що ліберали якось існуватимуть, що буде якась свобода. Виявилося, що Росія — фашистська держава і що російське імперське мислення нікуди не поділося, не зникло, й доки буде ця держава, вона не змінюватиметься. Але це стало зрозуміло після 2022 року, після повномасштабного вторгнення, тільки тоді. І вам теж зокрема.

— Скажіть, львівський «Тартюф» буде українським політиком?

— Взагалі-то треба сказати, що й п’єса, й вистава — це певна матриця, яка крутиться, і її у Франції прийняли як присмерк Європи, як те, що приходять радикально праві сили, популісти. В Литві — інакше. В нас популісти більше ліві, ніж праві. В Китаї, коли ми показували «Тартюфа», всі сміялися так, як ніде більше.

— Чим ви це пояснюєте?

— Вони побачили своїх комуністів, зчитали все. І тут, гадаю, актори розуміють, що вони роблять, тож тут зчитуватиметься, те, що зчитуватиметься. Але це точно не буде литовська вистава. Тому що й актори українські, й ситуація, й контекст, й усе. У самій п’єсі Мольєра закладено абсолютно універсальні речі. Я вважаю, що це така п’єса, що має певну універсальність, як «Цар Едіп» Софокла, «Гамлет» Шекспіра. П’єса говорить про те, що мораль як така — річ хороша, але вона часто опиняється в руках негідників. І якраз мораллю часто керують негідники. І це — правда, яку не так легко зрозуміти, тому що в моральній масці негідника ми не бачимо. Але це — його прихисток. Справжня мораль — без показухи. А от показухою займаються якраз політики… Це вічна й нині дуже актуальна тема.

— Серіал «Слуга народу» дивилися? Знаєте такий?

— Ні, не дивився, але, звісно, знаю про нього.

— У проморолику до львівського «Тартюфа» головний «негідник», який згодом отримав владу та багатство, катався на велосипеді. Скажіть, а чи немає відсилки у вашій виставі до нашого президента Зеленського, який іще за часів акторства катався на велосипеді в серіалі «Слуга народу»?

— Як він катався, я не бачив, а ті, хто робив промо, просто жартували. Може, це передалося. Ми не мали наміру показати Зеленського в «Тартюфі». Я знаю, що тут, в Україні, по-різному дивляться на Зеленського. Ми в Литві, та й у Європі загалом на Зеленського дивимось як на дуже важливого політика, героя, особистість. І коли ми тут репетирували, то не мали нічого дотичного до вашого президента… Інша річ, що ми всі чули про корупцію в Україні. Тому в образі Тартюфа можна побачити якогось депутата Ікс. Така поведінка цілком відповідатиме його іміджу. Ця вистава допомагає глядачу самостійно визначитись, у кому він бачить на сьогодні Тартюфа. У виставі є відеоролик, це теж своєрідна політична вистава-агітація, й там немає вказівників ні на кого. Якби ми ставили про когось конкретно, то це б звузило взагалі тему й поле асоціацій. Образ Тартюфа-негідника універсальний.

— Ви проводили кастинг серед акторів і обрали на роль Тартюфа Юрія Хвостенка. Вибір був один? Чи це така концепція, що немає другого складу? І чи бачили ви гру Хвостенка у виставах на цій сцені?

— В Литві я пробував робити Мольєра у, як ви кажете, двох складах. Це був провал і трагедія (сміється). Довелося відкласти прем’єру й заново робити цю виставу. Мольєра взагалі неможливо ставити двома складами. Хвостенко пройшов кастинг, хоча слово «кастинг» тут досить умовне. Поки що Юрія на сцені в інших ролях не бачив, не було можливості. Я знаю, що тут, у театрі, дуже багато талановитих акторів, і мені пощастило обрати таких.

— Критик Веслі Дусетт після показу вистави в Авіньйоні написав, що ваш «Тартюф» «світиться постбароковим кітчем». Як ви це сприймаєте? І чи «світитиметься» вистава так само сьогодні?

— Я статті, яку ви згадуєте, не читав. Можу сказати, що про мою виставу тоді були й хороші відгуки. Мені от запам’яталась одна з головних рецензій Le Monde (Armelle Héliot, «Оскарас Коршуновас, Тартюф у лабіринті». — Ю.С.). Преса й критики здебільшого побачили у виставі те, що для них було дуже актуальним і страшним водночас — прихід до влади популістів. У «Тартюфі» вони побачили популіста, й конкретно — Марін Ле Пен.

— У вашому львівському «Тартюфі» є нові персонажі — Версальські діви. Чи коректно щодо автора придумувати й вводити нових дійових осіб?

— Ой, та нині, з одного боку, можна все. Але з іншого — таких коректних щодо автора вистав уже ніхто в світі не робить так, як я. Точніше, в Європі. Щоб був повністю незмінним мольєрівський чи шекспірівський текст. Із більш-менш відомих у світі режисерів це лише я роблю. Остермаєр, може, раніше робив. Зараз узагалі переписують усі тексти, а політкоректність не дозволяє ставити Шекспіра в Європі таким, як він написаний. Ці діви щось там тільки співають. Але найголовніше — збережено текст Мольєра.

— Чим відрізнятиметься нинішня вистава від вистав у Вільнюсі та Копенгагені?

— Це абсолютно різні вистави. Вільнюська дуже сильно від копенгагенської відрізняється. У мене в Копенгагені ще не було такого сильного усвідомлення, наскільки ця вистава може бути актуальною й політичною також. Кожна вистава в якомусь розумінні глибша. У мене тут узагалі не комедія, а трагедія, закінчується вистава перемогою «Тартюфа». І це ми з комедії цілком свідомо зробили трагедію.

— Тобто таки переписали Мольєра? Автор трішки «постраждав»?

— Ми взагалі не розуміємо, яким був театр Шекспіра, яким був театр Мольєра. Ми просто не знаємо, як і що грали. Не написано. Немає. Можна здогадуватися, що було щось інше, як і менталітет людей у ті часи. Але те, що в цих п’єсах є матриця й абсолютна універсальність, це точно. «Живий» автор лише тоді, коли ми зможемо його поставити сучасно. Музейно ми його поставити не можемо, а якщо й поставимо, то автор точно не оживе. В мене концепт такий, щоби класику ставити, як сучасні п’єси, а сучасні п’єси — як класику, тому що в театрі найголовніше — це сьогоднішній день. Ми можемо сучасні наші будні, наш побут підняти до рівня екзистенції. Побут — до буття. Якщо ми говоримо про академічні постановки, які ніби дотримуються певних традицій, то це традиції середини ХХ або кінця ХІХ століття. Але точно не мольєрівські чи шекспірівські. Тобто в ті часи ставили по-своєму. Але ж ми не повинні ставити, як у середині ХХ або наприкінці ХІХ століття.

— Ви сказали, що ми не знаємо, яким був театр Шекспіра. Знаючи свій театр, як ви для себе визначаєте, яким є театр Коршуноваса?

— Це театр модерну, осучаснення класики, агресивний, трохи провокативний і постмодерний, навіть метатеатр. І треба сказати, що в мене багато постановок, і дуже різних. Дуже важко було б порівняти мого «Тартюфа» й ту виставу, про яку я розповідав, документальну. Мій театр завжди сучасний, хоч би якою була форма.

— Зважаючи на практично ідентичні до попередніх декорації, за скільки часу ви поставили «Тартюфа» у Львові?

— За два місяці. Це короткий строк. Хоча свого «Гамлета» я рік ставив. Є, звісно, режисери, які довше ставлять. Зараз життя пришвидшилось, і терміни постановок також. До речі, якщо говорити про те, що «світиться постбароковим кітчем», то це умисно було зроблено. Це певний подразник. І Версальські діви, й скульптури на сцені (показує рукою на копії античних скульптур) спеціально зроблені. Все йде від французького Версалю. Це бажання здаватися багатими, навіть оці зелені паркани в декорації. «Тартюфа» ж було написано на відкриття Версалю, і це вперше люди зрозуміли, що таке «показники багатства». В цій виставі багато різних сенсів. Є й віртуальні лабіринти — соцмережі, в яких ми живемо, й не лише. В «Тартюфі» була складність, тому що я не йшов за старими схемами, оскільки ставив цю виставу раніше.

— У чому ж тоді полягає нова схема, за якою ви пішли?

— У нових контекстах, акторах. Я завжди йду від актора та його органіки. Тобто як режисер я не змушую українських акторів грати те, що грали литовські або датські актори. Я дотримуюся принципу, що кожна режисерська вистава воістину є акторською.

— Голенка запросите поставити у вашому театрі? Ось не в межах якогось фестивалю чи проєкту, а просто як режисеру ви даєте йому свій театр, і нехай ставить із вашими акторами «Вороги. Історія любові» чи що захоче…

— Чому б ні? Це цілком можливо. Зараз приїде Давид (Петросян. — Ю.С.). Наприкінці квітня 2025 року в Литві ми організовуватимемо український шоу-кейс. Це буде в межах фестивалю в Клайпеді TheATRIUM замість литовського шоу-кейса, який там щорічний. Це великий фестиваль. Кастелуччі був цього року.

Вже після розмови з Оскарасом я натрапила на інтерв’ю Максима Голенка, в якому він сказав: «До речі, після того, як Оскарас Коршуновас дав згоду приїхати до нас, стало легше домовлятися з іншими знаменитостями. Вже маємо цікаві прізвища, які в нас з’являться в наступному театральному сезоні». Тому далі буде… А поки що відстежуйте інформацію про наступні покази «Тартюфа» в театрі Заньковецької. Це варто побачити.