"Що, сала українського захотілося?" Олександр Злотник – про український паспорт Кобзона, знищення Мареничів і мовчання Ротару

Український композитор Олександр Злотник – автор сотень популярних пісень. Його твори є в репертуарі практично всіх провідних українських артистів.

В інтерв’ю OBOZ.UA Олександр Злотник розповів, хто організував цькування артистів із "Тріо Мареничів", припустив, чому Софія Ротару публічно не виступає проти війни в Україні. А також зізнався, чому відмовив у співпраці Івану Охлобистіну, а Валентину Толкунову надихнув співати українською.

– В одному зі своїх інтерв'ю ви сказали, що найдорожча ваша пісня коштувала 30 тисяч доларів. Щоправда, відмовилися говорити, хто замовник цієї композиції.

– І зараз не скажу. За умовами угоди я відмовився від авторства, тому розголошувати покупця, як ви розумієте, не можу. Скільки коштує зазвичай моя пісня? Гонорар багатьох виконавців за виступ більший, ніж вартість моєї композиції. Авторські відрахування я практично не отримую, тому єдиний шанс заробити – це продати пісню. Я пам'ятаю, як Юрій Квеленков, колишній продюсер і чоловік співачки Каті Бужинської, показуючи мені свій будинок та обійстя, сказав, що велику частину всього цього зароблено, завдяки нашій з Юрою Рибчинським пісні "Лід", яку написали для Каті.

– А як вам вдалося не писати пісні про партію та Леніна?

– Так, це правда – не написав жодної такої пісні. Можете перевірити, підняти ноти. Я для себе вирішив від самого початку, що в житті є найважливіші чотири філософські поняття – любов, ненависть, життя, смерть. От оце є, було і буде завжди. І про це варто творити.

А за радянських часів існувала така система: якщо ти талановита людина, то у тебе є три варіанти. Перший – писати на славу партії і так далі. І тоді отримуєш всілякі регалії, звання, рухаєшся нагору. Другий варіант – ти не згоден із політикою влади, і тоді, найімовірніше, матимеш висилку по "ленінських місцях". Це у кращому випадку, у гіршому – ґрати. І третій варіант – ти пишеш про свою землю, матір, кохання. Так робив Ігор Поклад, Володимир Івасюк, і так робив я. Ти не отримуєш якихось захмарних регалій, руху до орденів та звань немає, але тебе виконують, маєш якісь гроші, часом – дуже хороші. А всі свої нагороди я вже отримав, коли Україна стала незалежною.

І якраз мій перший творчий вечір у Палаці "Україна" відбувся в 1991 році. Я пам'ятаю, що був переаншлаг, люди стояли в проходах. Розбили двері на службовому вході, так хотіли потрапити до зали. І тоді зі сцени, привітавшись, я сказав: "Ну, тепер ми нарешті незалежні! Думаю, що у нас будуть дві мови головні – це українська державна й англійська". Я дуже люблю свою землю. Ставок, риболовля, природа – нічого кращого від цього немає. І люблю мову. Коли почав вчитися у школі ім. Лисенка в Києві, в гуртожитку тільки я і Володимир Івасюк розмовляли українською. На цьому ґрунті ми і зійшлися.

– Чи вірите ви в те, що Володимир Івасюк звів рахунки з життям, як стверджувало слідство?

– У нього були дуже гарні стосунки з рідними. І зробити таку біду для них, я не думаю, що він міг би... І потім, знаєте, буває, у творчої людини стається депресія, бо щось не йде. А в нього у той період усе було на злеті. Був задоволений тим, як йому пишеться. Тож причин для того, щоб накласти на себе руки, я не бачу. З іншого боку, не бачу й причин, щоб його знищив КДБ. Вони не працювали так примітивно. Це могло бути що завгодно, розумієте? І хто завгодно. Багато хто знав, що в нього є гроші… На жаль, ми досі не знаємо правди.

– А як так сталося, що ви лише після 40 обзавелися власним житлом?

– Ну так. І я б, мабуть, і надалі продовжував жити в найманій однокімнатній квартирі з родиною, якби не Йосип Кобзон. Відбулося це так. У Палаці "Україна" він мав концерт. Сиділи в гримерці – він, я, Юрій Рибчинський. Під дверима стояв Дмитро Гордон, він тоді був студентом. Попросив мене: "Сашо, ти товаришуєш з Кобзоном, познайом мене з ним, дуже хочу записати інтерв’ю". Я вмовив Йосипа, отримав Дмитро своє інтерв’ю. А потім пішли анекдоти, розмови за життя. Почали обговорювати, хто яку квартиру має. А я візьми та й скажи, що винаймаю житло на Лісовому масиві. Кобзон: "Чого ж ти мовчиш, що не маєш, де жити?" На ранок він зателефонував тодішньому прем’єр-міністру Віталію Масолу, потім зустрівся з ним, коли той приїздив до Москви. І через якийсь час мені дали трикімнатну квартиру в центрі Києва.

– З Кобзоном, який, як відомо, підтримував агресивну путінську політику, вас поєднувала дружба в три десятиліття. Але після 2014 року ви перервали спілкування. Чия це була ініціатива?

– Так, він був моїм другом і залишається ним у пам’яті. Але в останні роки його життя ми не підтримували жодних контактів. Я перестав телефонувати, він теж мовчав. До слова, багато років до цього приїздив на всі мої авторські концерти безкоштовно. А коли просив пісню, обов’язково за неї розраховувався. Ми з Юрієм Рибчинським відмовлялися, а він обурювався, мовляв, зробили роботу. І залишав гроші.

У мене колись Катя Осадча брала інтерв’ю під час мого концерту в Палаці "Україна", теж запитувала про дружбу з Кобзоном. Я сказав, що, на мою думку, його позиція щодо України – вимушена, бо мешкав у такій країні та з таким президентом, що інакше не міг. Окрім концертної діяльності, в нього був колосальний бізнес. І це все було б моментально знищене, якби повівся по-іншому. Він знав мою позицію – за незалежну Україну.

Коли були вибори в 2002 році, я балотувався від "Нашої України", а він їздив містами за "За єдину Україну", в яку входили Бойко, Табачник та інші. Йому навіть тоді дали український паспорт, щоб він міг агітувати. Я одного разу попросив: "Йосипе, мені потрібно, щоб ти виступив на мою підтримку". Він приїхав і дав концерт, співав українською. І через це потім мав проблеми.

– А як у вас українською заспівала Валентина Толкунова?

– Це був 1978 рік, фестиваль "Київська весна". Валентина Толкунова мала виступати в Палаці Спорту. Я тоді тільки починав. Щойно з’явилися на творчому небосхилі Мареничі, Назарія Яремчука ще не було. Вирішив запропонувати їй свою пісню, а вона легко погодилася. Вивчила слова, і ми вирішили заспівати її дуетом. Пам’ятаю, вийшов на сцену, а в залі понад 10 тисяч глядачів, так розхвилювався, що прожектори почали переді мною хитатися, ледь не знепритомнів. Але взяв себе в руки, виступив. Цей запис є на YouTube.

А після концерту їдемо з Толкуновою Києвом, вона вголос читає вивіски на будинках. А в нас тоді були такі магазини – "Речі напрокат". Каже: "Сашо, а що це?" А я на повному серйозі: "Ви все правильно зрозуміли! Можна туди прийти і взяти будь-які промови напрокат – до ювілею, на весілля". Мені здається, вона повірила.

– Це правда, що напередодні російського вторгнення до вас звертався путініст Іван Охлобистін з приводу співпраці?

– Так, ми зустрічалися в Києві, у столичному Будинку кіно. Він хотів, щоб я став композитором фільму, до якого він написав сценарій. А потім прийшов 2014 рік з усіма трагічними подіями, звісно, про співпрацю і мови не могло бути. Крім того, ми знаємо, яку позицію обрав Охлобистін щодо України.

– Чи залишилися у вас в Росії друзі, з якими зараз спілкуєтеся? Чи маєте там родичів?

– Ні з ким не спілкуюся – ні з друзями, ні з родичами. Згадую, як колись Назарій Яремчук, уже перебуваючи в лікарні, де боровся з онкологічним захворюванням, казав мені: "Сашо, Росія – це зло". Так воно і є. Ну навіть візьміть нашу пісню "Гай, зелений гай", яка гриміла Союзом. Назарія запросили записати її для програми "Пісня року", бо вона отримала найбільше заявок від глядачів. На другому місці, здається, була якась композиція Алли Пугачової. Ми приїхали, Назарій виступив. Одягнувся дуже вишукано – фрак, метелик.

А на фінальний концерт, який показували завжди на початку січня, нас не запросили, хоча пісня продовжувала бити рекорди. Я зателефонував організаторам, кажуть: "Пісня справді чудова, але він був одягнений не так, як цього потребувала програма". Ну це ж не відповідь, правда? Ясно, що справа в іншому – треба проштовхувати своїх".

– У чому, на ваш погляд, феномен Назарія Яремчука?

– Тріумф української пісні, звісно, почався не з нього – були вже "Тріо Мареничів", Софія Ротару, Василь Зінкевич. Ці виконавці вже були неймовірно популярними. Але він був особливим. І не тому так кажу, що він мій друг. Сцена дуже любить щирість, а він був саме таким. Любив сцену, глядачів – і це завжди відчувалося.

– Народний артист України Віталій Білоножко був теж вашим другом і навіть сусідом – ви побудували під Києвом поряд будинки. Як вам вдавалося за стільки років ні разу не посваритися?

– Ну, я людина така. Життя, в будь-якому разі, це низка компромісів. Віталій був одним із найближчих моїх друзів, кумом – хрестив мого сина Іллю. Добре знав моїх тата й маму. Ми познайомилися молодими, дуже швидко зійшлися, якось відчували один одного. Йому було ледве за 20, я старший на п’ять років. Пам’ятаю, ходили Хрещатиком, розмірковували, що робити, які твори писати й виконувати, щоб нас помітили. Разом робили перші концерти. В Америку поїхали. Перед тим я з Мареничами туди їздив.

– А свої пісні ви йому дарували чи продавали?

– Я йому не продав жодної пісні (у творчому доробку Білоножка близько пів сотні творів Злотника. – Ред.). Хоча був час уже тоді, коли продавали. Раніше такого не було. Купували не виконавці, а радіо, телебачення, видавництва. За невеликі гроші, але купували. А виконавцям віддавали безкоштовно. А потім, коли вже почалася комерційна діяльність, продавали пісні, але для Віталія – це завжди були подарунки від мене.

– Певний час ви плідно працювали з "Тріо Мареничів". Як згадуєте ті часи?

– Я писав для них (найвідоміші пісні – "Маки червоні", "Тиша навкруги". – Ред.), ми гастролювали. Працювали також разом над двома музичними фільмами. Для одного з них – "Квіти лугові", вірші написав Роберт Рождественський, я – музику. Роберт був великим шанувальником Мареничів.

– Правда, що саме він пізніше посприяв тому, що Мареничів почав знищувати радянський режим?

– Та ні, це неправда. Була історія, що він образився, коли вони не приїхали до нього на ювілей у Москву. До останнього було невідомо, прилетять чи ні. Я вже був на сцені, й раптом покликали до телефонної слухавки. Й Антоніна, дружина Валерія, сказала: "Сашо, нас не буде, ми вирішили співати виключно українською мовою". Свого часу вони співали різними мовами – і українською, і іспанською, і російською (Антоніна та Світлана – родом з РФ). Шукали себе.

– А що ж тоді сталося з колективом? Чому вони так несподівано зникли з усіх телевізійних програм та сцен України?

– Була пущена плітка про те, що вони втекли з СРСР до Канади. Це було зроблено свідомо, і розмови точилися на всіх рівнях. Наприклад, у мене вдома в Києві сидить Валерій Маренич. Я біжу в гастроном, пардон, за пляшкою. Проходжу Володимирською, де тоді мешкав, назустріч йде один із чиновників найвищого рангу: "Що твої Мареничі? Вже віскі п'ють?". А Маренич, нагадую, сидить у мене вдома. Нормально? Кажу: "Що ти таке говориш?". Навіть той же Рождественський мені телефонував: "Сашо, а правда, що Мареничі виїхали?".

А розпустив ці чутки їхній адміністратор. Валерій його погнав за одну велику помилку, а той публічно пообіцяв "віддячити". І чомусь ця плітка розлетілася з неймовірною швидкістю і силою. А це були часи, коли спростування не зробиш так легко, як зараз – через соцмережі чи ЗМІ. І коли вони таки зібралися в Канаду та США, але не на ПМП, а з концертами, ми з величезними труднощами отримали дозвіл на виїзд для нас чотирьох.

Перед гастролями за кордон я вирішив, що репертуар необхідно "обкатати". Ми поїхали по Київській області з концертами. Були повні аншлаги. Але іноді із залу кидали: "Що, сала українського захотілося? Повернулися?". І от, повертаючись до Рождественського, я міг попросити його вплинути на це цькування, бо було очевидно, що установки "мочити" цих артистів підтримуються нагорі, але він був ображений на них за концерт, на який не приїхали. Тому я не звернувся до нього по допомогу, а сам він її не запропонував.

– Як зараз живуть артисти? Ви спілкуєтеся з ними?

– Валерій веде сольну діяльність. Антоніна теж пробувала записувати пісні окремо. Я навіть написав для неї композицію. Але розумієте: їхня унікальна цінність була саме в гурті. Свого часу філармонія виділила їм трикімнатну квартиру в одному з найкращих будинків міста. Щоправда, в інтернеті пишуть, що вони всі жили в однокімнатній квартирі – це брехня. Я був у цій квартирі, у так званому обкомівському будинку.

Вони дійсно були шалено популярними, але отримували – копійки. Ставка була 19 рублів 50 копійок за концерт. А збирали стадіони по 30 тисяч осіб. Навіть, якщо по рублю коштував квиток, то уявляєте, які це гроші. Взагалі артисти раніше були дуже вигідними гастролерами для держави. Софія Ротару, Назарій Яремчук, Василь Зінкевич – на них дуже добре йшли, купували квитки. Усі філармонії мріяли про їхній приїзд. Адже кілька концертів колективу на стадіоні фінансово забезпечували роботу закладу на якийсь час. Могли платити заробітні плати своїм колективам, які не заробляли на себе.

– Спілкувалися ви під час війни з Софією Ротару? І чому, на ваш погляд, вона не виступає гучно проти війни в Україні, а обмежується лише короткими дописами в соцмережах?

– За час війни ми з нею не мали ніяких розмов, тому звідки я знаю? Кожен вибирає свій шлях. Мене ви чуєте, ще багатьох – також, а когось – не чуєте. Я не можу сказати, чому вона обрала таку позицію. Це знає лише сама Соня.

– Чи думали ви, що російський поет Ілля Резнік, з яким ви теж свого часу співпрацювали – разом писали пісні, стане таким ура-патріотом?

– Він завжди тулився до Путіна, розповідав, що знає його особисто. А тепер публічно засуджує артистів, які виїхали з РФ на знак протесту проти війни в Україні, зокрема Аллу Пугачову, для якої написав десятки пісень. Що тут скажеш? Він хоче бути, як-то кажуть, при дворі. А Пугачова завжди мала свою думку, свою позицію. І треба сказати, що вона багатьом артистам за своє життя допомагала пробитися. А кому допомогла Соня? От вам і відповідь на ваше запитання вище. Є люди, для яких матеріальні речі – це дуже важливо.

– Олександре Йосиповичу, як вам живеться зараз у матеріальному плані? Пенсію заробили хорошу?

– Пенсія спершу мала бути в мене невелика. Але потім, коли я став керівником вишу (Олександр Злотник – ректор Київської муніципальної академії музики ім. Р.М. Глієра. – Ред.), професором, здобув звання народного артиста – це все додалося до розміру виплат. Зараз більш-менш, не скаржусь. Але, якби мені довелося жити лише на пенсію, то, думаю, далеко не розігрався би при теперішніх цінах.

– Розкажіть, чим займаються та де мешкають ваші троє дітей?

– Моя старша дочка Ольга закінчила університет ім. Тараса Шевченка, викладає у цьому виші українську філологію. Живе з родиною в Києві. В другому шлюбі в мене син та дочка. Ілля вже 15 років мешкає за кордоном. Софія – теж не з нами, зараз – у Німеччині, пише музику, вивчає мову. Вже має замовлення – працювала як композиторка на Тижні моди в Берліні, в Києві відповідала за музичне оформлення однієї вистави. Ми час від часу бачимося з дітьми.

Також читайте на OBOZ.UA інтерв’ю з поетом-пісняром Вадимом Крищенком – про освистаного в Києві Кобзона, жорсткість Ротару та суперечку з Кудлай про мову

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!