Пам’яті військового фотографа, капітана Арсена Федосенка

За фахом Арсен Федосенко – художник-графік, але кілька десятків років був фотографом. Творець, амбасадор українського вина, капітан Збройних сил України, батько двох синів мобілізувався у березні 2022 року. Разом із дружиною вони два тижні стояли в чергах під центральним Печерським військкоматом у Києві. 

Чоловік був військовослужбовцем 518-го батальйону 1-ї окремої бригади спеціального призначення імені Івана Богуна. Він загинув 10 червня 2024 року від важкого поранення після влучання КАБу на Харківщині.

«Ми познайомилися з Арсеном перший раз у вересні 2022 року під Купʼянськом. Комбат представив його як людину, хто буде займатися створенням фотоепопеї звільнення Харківщини. Фоторепортажі Арсена про війну зʼявлялися на стрічках інформаційних агенцій протягом двох років і вже після того, коли він перейшов на службу до Генерального штабу. Запамʼятав Арсена постійно націленим на роботу, усміхненим навіть тоді, коли він валився з ніг від втоми», - написав у Фейсбуці побратим Тарас Березовець.

Арсен вважав своїм обов'язком і обов'язком всіх українців стати на захист Батьківщини. 

«Всім чоловікам в цьому чаті старше 18 треба стати на військовий облік, і це наш найважливіший обов‘язок. Не обов’язково брати до рук зброю, (її й так на всіх не вистачає), а захищати країну – обов’язково. Ніхто з нас не обирав час, в який жити, але ми самі вирішуємо, – захищати чи ховатись. Нам потім з цим вибором жити. Я завтра втретє піду до військкомату.

Війна сама себе не закінчить.

Інакше як спокійно жити серед тих, чиї чоловіки й діти вже захищають країну?», - закликав він у дописі від 6 березня 2022 року.

Дружина Анна публікує у Фейсбуці записи Арсена про службу: «З 24.02 я жив, їздив і працював у багатьох місцях та підрозділах, та став частиною того, в котрому був не як фотограф, а ніс військову службу. Заступав на зміни, вслухався в ефір, тримав зв’язок між позиціями, ніс відповідальність за життя побратимів».

22 червня 2022 року Анна проводжала Арсена в черговий виїзд на фронт і подружжя зробило селфі біля її офісу. Цьогоріч жінка знайшла нотатку про два роки війни.

Захисник писав: «Два роки, як нас намагаються вбити. Такої кількості злочинів світ ще не бачив. Колись я мріяв багато подорожувати і знімати за рахунок працедавця; Колись хотів, щоб українці повернули собі мову пращурів і власну ідентичність; Боявсь і мріяти про те, аби наша культура та мистецтво були в центрі світової уваги; Не міг уявити, що українці можуть збирати по триста мільйонів за день спільним коштом, і не раз; Ніколи не знав, що як бачиш дитину, на очі навертаються сльози…

Тепер усе це є.

Але якою ціною…

Я хочу, щоб ми навчились ще кількох речей:

– не розділяти армію і суспільство, армія – це ми;

– Перемога = існування. Нас, наших дітей, дітей наших дітей.

– Перемоги не буде без участі кожного з нас і без вітчизняної зброї;

– Шлях «внєпалітікі і какаяразніца» – до самознищення;

– Найбільший запит людей на фронті – справедливість. Якщо в тилу за це не боротись, – там не буде, що захищати.

– Ці два роки для тих, хто живий – подарунок від тих, хто загинув».

«Арсен загинув. Я не знаю, як з цим жити і як про це написати. Бо ми готувалися до щасливої старості разом, а не до слів на смерть», – відруагувала на загибель коханого дружина Анна.

«Такої сили кохання, як було у нас, не існує, – переконана жінка. –  Бо я не бачила нічого подібного ані в фільмах, ані в книжках. Любов сталася з першого погляду і розквітала з роками». 

Арсен завжди розмовляв українською, а дружина тривалий час – російською. «Коли народився другий син, Арсен почув, що старший звертається до молодшого «Мой малєнькій братік», – згадує Анна. – На наступний день він звільнився з роботи і сказав, що буде тепер з дітьми. Бо його діти мають говорити українською, а не «язиком матєрі». Він так діяв завжди, без жодних компромісів у важливому».

Уже в повномасштабний період російсько-української війни Арсен писав: «Ця серія фотографій присвячена моєму народу – українцям. Я знімав її протягом десяти років, і продовжую знімати. Це розповідь про справжню природу українців, про наші традиції, вміння працювати й творити, про нашу любов до природи, до землі й праці на ній, про відчуття свободи і вміння боротись за неї. (…) Як протилежність – смерть, розруха й страждання, котрі несе «рускій мір».

Шлях Воїна не закінчується на Землі, вирішили рідні і знайомі після загибелі капітана ЗСУ Арсена Федосенка. У пам’ять про нього було оголошено особливий збір. І вже 1 липня ініціатори прозвітували про те, що гвинтівка Рюгер у 338-му калібрі – база для снайперського комплексу «Арсен Федосенко» серії «Побратими» придбана! Цю зброю передали високопрофесійному снайперу 22 ОБСП. 

«…Ми винні йому – посадити лозу в крейдових схилах Бахмута, де він їх бачив, та зробити найкращий брют «Arsen», що буде знаний на весь світ. Шана, честь та любов тобі, брате. Вічне життя у твоїх фото та цінностях, що ми понесемо далі», – написали побратими з Управління стратегічних комунікацій Генштабу ЗСУ.

Прощання з Арсеном Федосенком відбулося у Михайлівському Золотоверхому соборі в Києві. Похований Герой на Байковому кладовищі.

Вічна пам'ять!

Фото: Фейсбук-сторінка Арсен Федосенко, Фейсбук-сторінка Анна Кирій, Руслан Канюка, Юлія Овсяннікова