Тривожно, але на диво впевнено. Підсумки 15-го Одеського міжнародного кінофестивалю

Про перебіг фестивалю читайте тут, тут, тут, тут, тут, тут, тут, тут і тут.

Очевидно, що за останні півтора року культурна галузь в Україні — і зокрема кінофестивалі — більш-менш отямилася після початку повномасштабного вторгнення. У сезонний розклад повернулися «Молодість», Docudays UA, «Тиждень критики» та «Чілдрен кінофест», у Чернівцях набрав силу новоутворений фестиваль глядацького кіна «Миколайчук Open», а команда «Молодості» вже після вторгнення запустила фестиваль ЛГБТ-кіно Sunny Bunny.

За злою іронією, найбільше від бойових дій постраждав об’єктивно найвпливовіший український кінофорум — Одеський. Росіяни не змогли окупувати Одесу — і тепер у цілодобовому режимі нищать місто всіма доступними засобами. Тож ОМКФ вимушено пустився в мандри. Так, у 2023-му він проходив у Чернівцях, а цього року — в Києві. На насиченості програм це не позначилося. Поза конкурсом показали добірку фільмів-учасників Канн і Берлінале, в Європейській конкурсній програмі — роботи режисерів з усього Старого Світу, від Грузії та Норвегії до Іспанії та Швейцарії, а в Національному конкурсі — прем’єри 10 повнометражних українських картин, причому журі вручало окремо призи за найкращий ігровий і найкращий документальний фільм, а також спеціальні згадки. Сеанси проходили в Київському будинку кінематографістів та в розташованому неподалік мультиплексі «Оскар», а церемонії відкриття та закриття з усіма атрибутами — коктейлі, ведучі, виступи попзірок — у конгресово-виставковому центрі «Парковий».

ОМКФ, до організації якого частково долучилися вихідці з команди кінофестивалю «Молодість», стартував у 2010 році й спочатку спирався на одеську специфіку: в репертуарі переважали комедії, а від глядачів вимагалося «особливе почуття гумору». Згодом, утім, фестиваль проголосив своєю спеціалізацією «глядацьке кіно» та артмейнстрим — тобто фільми з оригінальним авторським поглядом, але не надто викличні за естетикою. Цьогорічні українські стрічки цілком вкладались у це визначення.

Нашого кіно було вдосталь у більшості програм, навіть у гітових «Гала-прем’єрах» і «Спеціальних показах» — неймовірний контраст, якщо порівняти з початковими едиціями ОМКФ, коли лік українських фільмів ішов на одиниці. Причому так само як і на останньому Docudays UA, значну частину склали картини, створені вже після початку повномасштабного вторгнення, і не всі вони були про війну.

Насамперед було цікаво відстежувати це розмаїття. Вищезгадана українська гала-прем’єра — це «Конотопська відьма», для авдиторії якої знадобилося цілих два зали в «Оскарі». Ми вже писали про мистецьку сумнівність цієї спроби містичного горору, але увага глядачів — це той фактор, який варто враховувати продюсерам подібних проєктів. Люди хочуть дивитись українське кіно, надто ж українське жанрове кіно, і ця готовність заповнювати зали навіть на кепських фільмах — унікальний кредит, який треба використати якомога ефективніше.

«Конотопська відьма»

Авторський експеримент, утім, теж був у наявності — хай і неідеальний. «Сентиментальна подорож до планети Параджанова» (реж. Тарас Томенко, програма «Спеціальні покази») — документальне дослідження життя й творчості Сергія Параджанова, в багатьох складових абсолютно традиційне. Є, зокрема, закадрові коментатори, які добре поставленими дикторськими голосами переповідають біографію героя, а інколи говорять і замість нього. Але Томенко вдався до прийому, все ще рідкісного в нашій документалістиці: відобразив повсякдення режисера «Тіней забутих предків» ляльковою анімацією, стилістика якої явно спиралася на колажі Параджанова.

«Сентиментальна подорож до планети Параджанова»

Назагал, якщо говорити про документалістику, можна стверджувати, що в нас з’явився окремий піджанр картин, спрямованих на роз’яснення війни західному глядачу.

Zinema (реж. Корній Грицюк, Україна — Люксембург, програма «Документальні гіти») — дослідження імперства, ксенофобії та шовінізму в російському кінематографі за останні 30 років. У фільмі детально «розжовуються» основні події Євромайдану та російсько-української війни починаючи з 2014-го, а ще Корній провів колосальну роботу, передивився десятки годин екранного шлаку, відстеживши, між іншим, російську кіноеволюцію образів українців від потішних салоїдів до кровожерливих бандерівців. Тож для будь-якого стороннього глядача стає особливо очевидним, як працює людиноненависницька машина російської кінопропаганди.

Zinema 

Антон Птушкін у свій режисерський дебют «Ми, наші улюбленці та війна» (Україна — Канада, програма Doc Kyiv Fest представляє), присвячений стражданням і порятунку домашніх тварин на війні, залучає українських і західних зоозахисників. Виходить надзвичайно інформативна публіцистична робота про найбільшу в історії евакуацію тварин із зони бойових зіткнень — подія, все ще недооцінена в міжнародній інфосфері.

«Ми, наші улюбленці та війна»

Олександр Кирієнко у «Врятувати коника» (Україна, «Спеціальні покази») вчинив інакше: як головного героя й оповідача запросив англомовного журналіста, фотографа й мандрівника Еда Голда. Ед мотоциклом проїздить Україною, розслідуючи долі дітей, постраждалих внаслідок агресії Росії в Дніпрі, Маріуполі, Краматорську, Києві. Вийшла дуже емоційна історія про жертв воєнних злочинів, здійснюваних російськими нелюдами.

«Врятувати коника»

Що ж стосується документального конкурсу, то призер  там визначився, можна сказати, в день показу — «Глядєлов» (реж. Ксенія Кравцова).

Олександр Глядєлов — український класик соціальної чорно-білої фотографії. З 1997-го співпрацює з організацією «Лікарі без кордонів». Фотографії Глядєлова регулярно використовують такі організації, як Human Rights Watch, The Global Fund, UNAIDS, UNICEF. Глядєлов також знімав гарячі точки та війни в Придністров'ї та Чечні. Російсько-українську війну документує з 2014 року. Двічі поранений.

Успіх фільму можна було би списати на харизматичність героя. Але Кравцова створює свою візуальну, режисерську відповідь естетиці Глядєлова. По-перше, фільмує в монохромній гамі. По-друге, дає слово не тільки головному герою, а й людям, зображеним на його знімках: колишньому безпритульному (знамените фото хлопчика з курчам на голові), одеському «священникові босяків» — ченцю-салезіаніну отцю Олександру Чумакову, військовим, які пережили Іловайський котел. Ксенія відстежує Глядєлова за роботою серед руїн Бучі й Бородянки, у спілкуванні з друзями, на відкритті виставки, вмонтовує його знімки. Результатом стає не тільки портрет одного з найкращих фотографів Східної Європи, а й хроніка поточного історичного моменту.

«Глядєлов»

Ще один український документальний фільм «Сопілка Перуна» (режисер Євген Мазуренко, зараз у ЗСУ), відзначений призом FIPRESCI, являє собою зразок того, як зробити класне кіно з мінімумом засобів. Мазуренко, який зараз є фотокореспондентом бригади НГУ «Рубіж», просто показує один день артилерійського розрахунку. Бачимо, як хлопці ведуть вогонь, як маскують свою «сопілку» — це кодова назва гармати, як потім чистять і змазують її, як спілкуються між собою. Здавалося б, звичайне виробниче кіно, цілковита рутина — а відірватися неможливо.

Що ж до інших призерів із Національної конкурсної програми, то всі вони так чи так присвячені протистоянню імперії.

«Сопілка Перуна»

Зокрема, «Киснева станція» (реж. Іван Тимченко, Україна — Чехія — Словаччина), що має спеціальну згадку журі — це байопік про легендарного дисидента, духовного лідера кримськотатарського народу Мустафу Джемілєва. Діється в СРСР у 1980-му. Мустафа відбуває чергове заслання у якутському селищі Зирянка. Троє людей прямують до нього через величезну країну, і наміри в них дуже різні. Хтось хоче його побачити, хтось — знищити, а хтось — захистити. Найпереконливіша складова фільму — Борис Орлов у ролі Джемілєва. Небагатослівний, стриманий, точний у жестах та інтонаціях.

«Киснева станція»

Відзначена згадкою журі й перша за останні 20 років повнометражна ігрова робота Сергія Маслобойщикова «Яса».

Дія цієї камерної драми, знятої в притаманній Маслобойщикову дещо відстороненій манері, розгортається у 2015 році. Ганну (Алла Сергійко) і Дарку (Христина Федорак) об’єднують спогади про Даню, що загинув у 2014 році на Майдані. Ганна — матір героя, Дарка — подруга. Перша рятує життя другій, вивозить її, важко поранену, з поля бою в зоні АТО. Однак відмінність між ними не тільки у віці. Ганна зробила суперечливу кар’єру: починала як активістка помаранчевого Майдану в 2004-му, а згодом піднялася до державної службовиці високого рівня. Жінки намагаються налагодити стосунки, але в процесі з’ясовують, що Ганна була пов’язана з корупцією, яка призвела до мафіозного реваншу в Україні за часів Януковича, а згодом — до Революції гідності. Тож героїня Сергійко невідворотно усвідомлює причинно-наслідковий зв’язок між своїми вчинками та смертю Дані.

«Яса»

Ну а що стосується головного призера, то тут, як і у випадку з «Глядєловим», лідер перегонів у Національній конкурсній програмі визначився майже одразу — новий фільм Дмитра Мойсеєва «Сірі бджоли» — екранізація однойменного роману Андрія Куркова, світова прем’єра якої відбулася на Роттердамському кінофестивалі.

У селі, розташованому в «сірій зоні» АТО, живуть двоє пенсіонерів — Сергій (Віктор Жданов) і Паша (Володимир Ямненко). Перший, буркотливий відлюдько, тримає пасіку. Другий не надто переймається моральними питаннями, отримує пенсію одразу і в Україні, і на окупованих територіях Донеччини, а в покинутому селі, де тільки вони вдвох із Сергієм і лишилися, бере те, що погано лежить. Звісно, вони не дуже люблять одне одного, але змушені співіснувати. Так і намагаються жити умовно мирним життям, аж поки біля села з’являється російський снайпер.

«Сірі бджоли»

Мойсеєв колись привернув до себе увагу драмами «Такі красиві люди» й «Час хризантем» — візуально дуже цікавими, але нерівними драматургічно. У «Сірих бджолах», утім, усі компоненти — в ідеальній рівновазі. Скупа й точна гра Жданова, на якого цікаво дивитися, що б він не робив. Безлюдні, спустошені краєвиди, в яких наче тонуть герої. Повільний, але невпинний і захопливий ритм. Відчуття тривоги, розлите в повітрі, наростає до майже фізичної нестерпності. Все на місці.

Тож отаке воно — українське кіно третього року війни. Розмаїте, інколи незграбне, тривожне, але на диво впевнене.

Колаж: Микола Шиманський, «Детектор медіа»