Заборона на самозахист

Епопея з опором Довженко-Центру свавіллю чиновників (спершу з непризначенням директоркою центру Олени Гончарук, яка двічі виграла конкурс, згодом — зі спробою Держкіно демонтувати інституцію) триває вже кілька років. Нова серія цього серіалу, про яку стало відомо у п’ятницю, здивувала навіть тих, хто бачив усе — адвокатка Олени Гончарук Надія Денисюк повідомила про отримання центром заборони оскаржувати у судовому порядку наказ Держкіно №100 про реорганізацію інституції. «Детектор медіа» розбирався у тому, що насправді сталося, яким є значення цієї події для інституційної боротьби ДЦ, а також чи є таке рішення суду фактичною забороною на самозахист культурних інституцій від дій державної машини.

Коротка передісторія

Улітку 2022 Держкіно видало наказ №100 про реорганізацію Довженко-Центру, який культурна спільнота трактувала як демонтаж інституції шляхом фрагментації на кілька частин та, серед іншого, виокремлення колекції, що є осердям ДЦ та визначає його інституційну ідентичність і логіку існування. Така спроба з’їсти по шматках ключову інституцію у сфері роботи з кіноспадщиною вже тоді виглядала надзвичайно небезпечною.

Після численних протестів, безуспішних спроб перемовин, обміну позиціями сторін у публічному полі та недолугих заяв чиновників команда Довженко-Центру була змушена розпочати процедуру оскарження наказу №100 у судовому порядку з метою визнання його незаконним як за формою, так і по суті.

Суд першої інстанції визнав незаконність наказу Держкіно про реорганізацію Довженко-Центру. За словами юристів Довженко-Центру та його очільниці Олени Гончарук, це було дуже важливе рішення, адже суд у такий спосіб продемонстрував здатність до глибшого та ґрунтовнішого аналізу ситуації, що давало надію на можливість захисту інституції у правовий спосіб.

Тим дивнішим стало рішення суду другої інстанції, про яке стало відомо наприкінці минулого тижня.

Що саме відбулося

Апеляційний суд відмовив Довженко-Центру у захисті порушеного права. «Суд обґрунтував це тим, що ми не маємо права звертатися по його захист, — говорить юристка Надія Денисюк, адвокатка двічі обраної генеральної директорки Довженко-Центру Олени Гончарук. — При цьому апеляційний суд не скасував рішення суду першої інстанції про те, що наказ №100 є незаконним. Разом із тим суд закрив провадження у зв’язку з тим, що Довженко-Центр нібито не має права оскаржувати рішення Держкіно».

Ви вже втратили відчуття причинно-наслідкових зв’язків і загальної логіки? Ну-бо як суд може винести рішення про заборону оскарження наказу, який визнано незаконним? Спробуємо розібратися. І перше, що треба зрозуміти — це підстави, на яких апеляційний суд виніс подібне рішення. Вони наступні: апеляційний суд вважає звернення Довженко-Центру до суду щодо захисту своїх прав таким, що підриває основний принцип дотримання та неможливості оскарження державними підприємствами рішень, прийнятими уповноваженими державними органами.

На думку суду, такий принцип «базується на правових нормах, що визначають підпорядкованість та ієрархію в системі державного управління», а його дотримання «забезпечує ефективне функціонування державних підприємств відповідно до стратегічних рішень і планів держави».

Іншими словами, між буквою та духом закону суд обрав перше, надавши пріоритет ієрархічним стосункам керівної та підзвітної інституцій, а не благу Довженко-Центру та суспільства (іншими словами, хто має владу, той і правий). Цей до болю знайомий підхід виглядає дуже небезпечним у ситуації, де рішення суду — останнє, на що може сподіватися команда Довженко-Центру та культурна спільнота.

Як це рішення суду вплине на подальшу боротьбу за ДЦ

Як подібне рішення суду може вплинути на кількарічну боротьбу ДЦ за власну інституційну цілісність? «Наразі нашою проміжною перемогою є те, що наказу №100 фактично не існує, оскільки судом першої інстанції він визнаний незаконним», — говорить юристка, адвокатка Довженко-Центру Леся Крижанівська.

Проте радіти зарано, адже наразі ситуація вийшла на «точку нуль»: немає ані чинного наказу №100, ані чинного керівника Держкіно. Загроза ж реорганізації Довженко-Центру лишається актуальною, адже будь-яке нове керівництво Держкіно завжди може наново розгорнути наступ на нього. «Наразі є багато ознак того, що намір Держкіно реорганізувати центр лишається незмінним, — говорить двічі обрана генеральна директорка Довженко-Центру Олена Гончарук. — Це постійно знаходить своє відображення: то у стратегії, яку Держкіно намагалося розробити, але не спромоглося, тоу планах діяльності, поданих ними до Кабміну, то в інших документах».

На думку Гончарук, рішення суду першої інстанції про незаконність наказу №100 дало привід публічно говорити про те, що будь-який подібний наказ несе загрозу колекції Довженко-Центру, і заразом поміркувати про справжню мету прийняття таких неоднозначних рішень. «Наш кіноархів, що досі де-юре не визнаний державним фондом фільмів, але є ним де-факто — це осердя інституції, — говорить Олена Гончарук. — Але колекція — це не тільки фізичні носії, але й штат фахівців, що мають відповідну експертизу, і певне знання, що генерується на основі колекції. Все це робить ДЦ стратегічним об’єктом. Навіщо ж демонтувати таку інституцію? Йдеться про банальне заволодіння майном? Чи є інша мета?».

Надзвичайно важливою тут також є роль суду, точніше кожної з інстанцій, що розглядають справу.

«Бувають рішення за формою та рішення за змістом, — говорить Надія Денисюк. — У цьому випадку суд обрав ухвалити рішення за формою: це просто, а головне, безпечно. Проте апеляційний суд чомусь не звернув увагу, що однією з підстав скасування наказу №100 попередньою інстанцією, окрім його невідповідності закону, було також те, що наслідком реорганізації Довженко-Центру буде порушення Держкіно одного з його повноважень, а саме — раціонального використання та збереження кінематографічної спадщини. Якщо суд першої інстанції на наше прохання копнув цю історію глибше, аби дійти до суті питання, то суд другої просто самоусунувся, скориставшись формальною можливістю сказати, що цей юридичний спір непідсудний суду. Таким чином суд позбавив Довженко-Центр права на суб’єктність, вирішивши, що він не має права захищати себе та опиратися незаконним рішенням керівної інституції, а мусить просто коритися їм».

Відтак виходить дивна юридична колізія: на думку суду, нині Довженко-Центр фактично не може оскаржити рішення Держкіно про власну реорганізацію навіть попри те, що суд першої інстанції визнав його незаконним.

Інший варіант розв’язання цього ребусу — звернутися по скасування наказу Держкіно до його керівного органу. Але тут новий квест: після виведення агенції з-під юрисдикції Міністерства культури у 2022 році тут теж марно шукати кінців. «Ми спеціально запитували на засіданні суду, хто наразі контролює Держкіно, — говорить Надія Денисюк. — Кабмін? Парламент? Прокуратура? Нам відповіли, що вони фактично є ще одним міністерством, і їх ніхто напряму не контролює. Суто юридично ані Кабмін, ані парламент, ані прокуратура не може скасувати рішення міністерства (в цьому випадку, Держкіно). Коли ми питаємо, то що ж робити, нам кажуть: “Ідіть кудись звертайтеся”. Але куди?!».

Що це означає для інших культурних інституцій

Утім, ця неоковирна історія може мати значно серйозніше значення, аніж продовження дворічної судової тяганини для Довженко-Центру. Це може бути дуже небезпечний прецедент, коли держава фактично надсилає культурній спільноті й інституціям культури недвозначний меседж: «Наші рішення не підважуються, а виконуються». І, якщо це справді так, це послання надзвичайно важливо зчитати та відрефлексувати.

Спробуймо це зробити. У своєму висновку апеляційний суд повідомляє, що «підпорядкованість та ієрархічна структура управління державного підприємства передбачають виконання рішень органів влади». «По суті, цим рішенням суд відмовляє нам у праві оскаржувати або підважувати якісь рішення органу управління, які ухвалюють живі не святі люди, тобто ці рішення можуть бути недосконалі, — говорить Олена Гончарук. — Очевидно, що одним із предметів інтересу держави у всій цій епопеї зі спробою демонтажу Довженко-Центру є майно. Держкіно вже спробувало передати колекцію ДЦ до Національного центру кінематографії — не вийшло. Далі вони можуть піти за тією ж схемою, і запропонувати передати колекцію в Національну кінематеку України. Така стратегія виглядає як розправа або демонстрація нерозумної сили. Коли будь-яка спроба спротиву державній машині розглядається як загроза, а від інституцій вимагають винятково коритися. За такого підходу держава не готова довіряти експертам і культурним професіоналам, натомість хоче всі важливі рішення ухвалювати самостійно. І це дуже небезпечний підхід, що створює ризик узурпації».

На жаль, ми й справді вже неодноразово бачили за останні роки, як чергова схема «упокорення» культурних інституцій спершу тестується на комусь одному, а потім масштабується. Цей випадок може бути черговим прикладом, і тоді цей посил очевидно варто читати як «наступним приготуватися». Проте заборона захищатися в судовому порядку від держави, отримана від самого ж суду — це новий рівень у стосунках державного апарату з середовищем культури.

Що далі

За словами Лесі Крижанівської, Довженко-Центр оскаржуватиме рішення апеляційного суду. «Якщо держава надсилає нам певний меседж, то хай під ним підпишуться і судді касаційного суду», — говорить юристка. Щодо подальших дій Держкіно Крижанівська розповідає, що тут можуть бути різні сценарії: «Наприклад, в.о. голови Юлія Шевчук може підписати ще один наказ, уже більш виважений. А можливо, вони спробують використати якісь інші важелі», — припускає адвокатка.

Зі свого боку Олена Гончарук визнає, що не відчуває великого оптимізму у ситуації, що склалася.

«Наразі ми повернулися до того, з чого почали, витративши два роки та безліч зусиль на суди, — говорить Гончарук. — Це дуже виснажує, як і розуміння, що цей час і сили ми могли витратити на розвиток інституції. Можливо, непоганим рішенням зараз було б сісти за стіл переговорів, аби хоча б проговорити позиції сторін: чого хочемо ми й чого — Держкіно. І як прийти до такого результату, від якого виграло б українське суспільство. Але проблема в тому, що наразі не дуже зрозуміло, з ким говорити».

За словами Гончарук, паралельно з продовженням судів, команда Довженко-Центру домагатиметься визнання за центром статусу національного. «Це закладено в інституції від моменту створення, — говорить вона. — Але свого часу не дуже доброчесна влада замела цей статус ДЦ “під килим”, бо він заважав продавати майно центру. Час врешті повернути нам цей статус і визнати Довженко-Центр держаним фондом фільмів. Це було б надзвичайно важливо для збереження його інституційної цілісності».

З нею згодна юристка Надія Денисюк. «Це може бути хороше альтернативне рішення: якщо держава не спроможна забезпечити адекватне правосуддя, то, можливо, зможе хоча б забезпечити захист Довженко-Центру та його колекції через законодавчий орган, надавши йому статус національного», — говорить вона.

Про що нам говорить цей новий поворот у довгій історії боротьби Довженко-Центру за власне інституційне збереження? Не лише про те, що довго опираючись макабричній логіці державної машини з її постійно змінними правилами ми стаємо витриваліші та винахідливіші. А й про те, що навіть коли шанси на перемогу здаються примарними через неспівмірність сил (нічого не нагадує?), важливо все ж продовжувати відстоювати себе.

Неоковирна спроба держави упокорити Довженко-Центр неефективна не лише через свою неетичність і незаконність, а й через нерозуміння, що не можна відібрати суб’єктність, яка вже є. Один із парадоксів цієї кафкіанської історії полягає в тому, що держава намагається підважити суб’єктність Довженко-Центру, тоді як насправді питання викликає суб’єктність Держкіно.

Державному апарату час урешті прощатися з феодальною логікою та починати бачити в культурних інституціях партнерів, а не васалів. У ситуації з Довженко-Центром — урешті визнати за центром його суб’єктність та успіх. А далі спробувати побачити цей успіх не як перемогу конкурента, а як власне досягнення. Це направду мінімальний рівень зрілості, якого ми як суспільство держави у війні маємо вимагати від своїх державних менеджерів.

Архівне фото на головній: Дмитро Десятерик/Довженко-Центр:Dovzhenko Centre/фейсбук