Китай намагається не програти у війні й звузити можливості Путіна. Що стоїть за візитом міністра закордонних справ України до Китаю?

Запрошення на адресу міністра закордонних справ України Дмитра Кулеби прибути з візитом до Китаю пролунало гучно й несподівано. Ще в червні найвищі посадовці в Пекіні майстерно ухилялися від комунікацій із представниками України. Посол Павло Рябікін прямо скаржився на мовчанку пекінських бюрократів, візит заступника міністра Андрія Сибіги китайська сторона не погоджувала до останнього моменту, а про неучасть китайських дипломатів у швейцарському Саміті миру було офіційно повідомлено буквально напередодні події. Тому ворота до Піднебесної для візиту Дмитра Кулеби в липні відкрили саме з китайського боку. На сайті тамтешнього МЗС прес-реліз про зустріч Ван Ї з Дмитром Кулебою було опубліковано без характерної для китайського стилю підкресленої згадки факту петиції про візит із боку гостя.

Раптовий інтерес Китаю до комунікації з Україною зовсім не свідчить про зміну його позиції щодо «української кризи». В рід-ауті, виданому китайською стороною за підсумками зустрічі, відтворено традиційні кліше, якими послуговується Пекін: про політичне вирішення «української кризи», про відданість Китаю переговорам і про його «конструктивну роль» у припиненні війни. В ньому знову немає згадок ані про підтримку територіальної цілісності України, ані про відповідальність Росії за війну. Свою позицію Китай презентує не як одноосібну, а як консенсусну, на основі порозуміння з Бразилією та підтриману «міжнародною спільнотою». Всього цього немає в прес-релізі МЗС України, опублікованому після зустрічі, де основний наратив — справедливий мир, забезпечений через формулу президента Зеленського, та недоброчесний підхід Росії до переговорів. Хоча тексти китайського МЗС украй рідко синхронізуються з рід-аутами гостей і завжди виконані в специфічній манері, тотальне неспівпадіння коментарів сторін щодо результатів зустрічі є разючим. Навіщо тоді Китаю знадобився цей візит?

Стара нова небезпека

Стимул ініціювати його сформувався подіями не в столицях Азії чи Європи, а в Північній Америці, де триває передвиборча кампанія кандидатів на посаду президента Сполучених Штатів. Провал Джо Байдена на дебатах, стрілянина в Пенсильванії, номінаційна конференція Республіканської партії та криза в таборі демократів сформували в Китаї чітке уявлення про невідворотність повернення Дональда Трампа до влади. Китайська академічна спільнота прокинулася від летаргії й почала активно пророкувати політичний тайфун, що насувається за умови повернення Трампа до Білого дому (хоча на сьогодні, після відмови Байдена від участі в боротьбі за президентське крісло та передачі ним «естафетної палички» Камалі Гарріс, уже зрозуміло, що перемога Трампа — ще далеко не факт). Попри те, що прикладні аспекти політики на китайському напрямку значною мірою визначатиме не стільки сам Трамп, скільки його радники, імена яких іще не відомі, в Китаї із think-tankів уже потекли невидимі струмочки аналітичних доповідей нагору про весь спектр фобій, пов’язаних із реставрацією республіканців.

Головна думка китайських візіонерів від міжнародних відносин обертається довкола впевненості, що дипломатія КНР, її політичний устрій та економічна система опиняться на вістрі атаки нової адміністрації Трампа. Інтелектуали очікують не точкових санкцій із тонкими налаштуваннями, а відновлення тотальних тарифних воєн зразка його попередньої каденції. Можливості Пекіна симетрично захищати себе будуть доволі обмеженими, оскільки торгівля між країнами так і залишилася зміщеною на користь Китаю.

Нова торговельна війна назріває для Китаю у вкрай незручний момент. Його екстенсивна модель зростання вперлася в стелю й потребує переходу до нової якості, що забезпечуватиметься через приватне споживання, а не державні інвестиції. Для «модернізації продуктивних сил», про яку зараз часто говорить Сі Цзіньпін, потрібні час, стабільність і болючі реформи. Компартія будь що намагається підтримати високий динамізм темпів зростання, основним джерелом якого сьогодні, як і 20 років тому, стала профіцитна зовнішня торгівля. Ураження експорту, обсяг якого еквівалентний п’ятій частині китайського ВВП, має значний дестабілізуючий потенціал. Якщо уникнути його немає можливостей, в Піднебесній принаймні воліли б мінімізувати втрати.

Маневр на захист від ураження

Ключова роль в убезпеченні економіки КНР належить Європі: вона пропонує для китайського експорту і ємний ринок, і платоспроможний попит. У торгівлі між ЄС і Китаєм також накопичилися суперечності, тож Єврокомісія переходить до захисту власних ринків від субсидованих китайських товарів, насамперед електромобілів і сонячних панелей. Та якщо конфлікт із Вашингтоном у Пекіні розглядають як екзистенційний, то з Брюсселем, вважається, можна порозумітися шляхом підкупу — інтеграції європейських компаній до китайських ланцюгів створення вартості.

У Китаї також дуже побоюються, що адміністрація Трампа зможе, як заявляє, розіграти російську карту — перетягнути Москву на свій бік, нав’язавши Україні мир за рахунок поступок на російських умовах. Тоді Пекін також опиниться в таборі тих, хто програв унаслідок війни. Попри риторику про дружбу та нескінченне «поглиблення партнерства» Сі Цзіньпін воліє не покладатися цілковито на Володимира Путіна. Співпрацю між автократами локалізовано у сфері торгівлі й дипломатії, військова кооперація залишається обмеженою, а гуманітарні та інвестиційні зносини мають декоративний характер, що свідчить про компонент недовіри у відносинах. Аби звузити можливості Путіна загравати з новою американською адміністрацією, в Пекіні обмірковують посилення своєї ваги у вирішенні «українського питання». Це означає створення для Кремля таких умов, у яких він би не міг остаточно зафіксувати результати війни без схвалення із Чжуннаньхая.

Китайські вчені вважають, що активна залученість США в палестино-ізраїльську війну також на руку КНР. Європейський підхід до конфліктного регіону вони інтерпретують як спрямований на дистанціювання від США. Така лінія, очікується, полегшить пошук порозуміння між Китаєм і країнами Європи.

У китайській інтелектуальній думці зберігається дещо спрощене уявлення, буцімто Європу можна відірвати від Сполучених Штатів і заангажувати на бік Китаю. Вони відчувають невпевненість, яка охоплює європейські столиці під час споглядання американських перегонів, а також відчай, який породжує перспектива програшу демократів. У цьому сенсі перемога Трампа здається Китаю не лише загрозою, а й вікном можливостей на європейському напрямку. Розчарування тарифними війнами Трампа, які точно зачіпатимуть не лише Китай, а й ЄС, і дестабілізованою ним структурою НАТО підживлюватиме занепокоєння європейців і спрощуватиме зближення. Привід для перезавантаження відносин із Європою в Китаю теж знайдеться — наступного року виповниться 50 років від започаткування дипломатичної місії Китаю при ЄС (тоді ще економічній спільноті).

Зустріч і діалог із представниками України, про які Сі Цзіньпіна просив чи не кожен європейський лідер і які він відверто ігнорував, тепер може стати потужним стартом для предметнішої комунікації з європейцями. Не виключено, що особою для комунікації може бути обраний Віктор Орбан, який запропонував себе в такій якості під час псевдомиротворчого турне столицями кількох впливових країн, поки в Пекіні не переконаються, що в ЄС він виглядає маргінально. Ймовірніше, Китай спробує сконструювати кілька паралельних треків для розвитку діалогу.

Меседжі та посланці, яких надсилатиме Київ, як і раніше, мало важитимуть у китайській стратегії. Пекін у найближчій перспективі буде зацікавлений чимшвидше внормувати економічні зносини з Брюсселем, тимчасово демонструючи йому відкритість до компромісів у економічних питаннях і поступок. І нехай «позиція Китаю щодо українського питання» все ще декларується ним як «послідовна й чітка», проте вона дедалі більше зміщуватиметься в сіру невиразну зону дипломатичних суперечок із Європейським Союзом щодо торгівлі.