У Деснянському районі перейменували вулицю героя срср Матросова на честь художника-шістдесятника Заливахи

18 травня 2023-го року на засідання Київради ІХ скликання більшість депутатів підтримали перейменування 26 об’єктів у столиці. Серед них і вулиця у Деснянському районі, яка досі мала ім’я героя радянського союзу Олександра Матросова, стала зватись іменем художника, активного члена Клубу творчої молоді (КТМ), видатного діяча української культури, шістдесятника Опанаса Заливахи.

Про це пише Вечірній Київ.

Матросов був одним з найбільш шанованих героїв комуністичної пропаганди.

Ще б пак — під час Другої Світової, у 19 років, зробив фактично самопожертву — своїм тілом накрив німецький дзот. Це сталось біля села Чорнушки на Псковщині. З того часу для молодих військових і комсомольців у срср доля Матросова була прикладом для наслідування. З 1943-го року його іменем називали військові підрозділи, топоніми.

Однак, досі достеменно невідомі всі деталі 19-річного життя радянського героя.

За деякими версіями, справжнє ім’я героя радянської пропаганди було не Олександр Матвійович Матросов, а Шакир’ян Юнусович Мухамедьянов. Він народився у 1924-ому році у Башкирії на росії. Зовсім юним, після смерті мами, він втік з родини і поневірявся по дитбудинках. Нове прізвище та ім’я башкирський хлопець вигадав собі сам.

Згодом вже як Олександр Матросов він вчився на вагоноремонтника. Під час роботи у Самарі (місто на Волзі), Матросов дав підписку про невиїзд. Такі були тогочасні вимоги — людей «прив’язували» до певних виробництв, порушуючи право на вільне пересування.

Але цей режим юнак не витримав — втік з міста, тож на хлопця відкрили кримінальну справу «за порушення паспортного режиму». Прикметно, що закрили її аж у 1967-му році, за три десятиліття після загибелі Матросова на фронті….

Радянські історики стверджували, що саме Матросов першим закрив своїм тілом амбразуру ворожого дзоту.

Критично мислячі сучасні історики піддають сумніву «подвиг» Матросова й вважають його вигадкою пропаганди.

«Це абсолютно нераціонально, бо існують й інші способи ураження ворожої цілі. Крім того, закрити тілом кулеметну амбразуру просто неможливо, оскільки навіть одна куля від гвинтівки при попаданні у руку збиває людину з ніг. А кулеметна черга впритул відкине від амбразури навіть тіло великої ваги», — розповідає історик Володимир Матусяк.

Втім, його вчинок усіляко пропагувався.

«Загалом за роки німецько-радянської війни подібний вчинок зробили 402 радянські бійці, 45 із них — раніше Матросова. А першим був Панкратов. Однак радянська пропаганда саме Олександра Матросова обрала символом самопожертви і частиною героїзованого міфу «Великої Вітчизняної війни», — зазначив заступник директора Інституту історії України Володимир Боряк.

Вулиць імені Олександра Матросова та пам’ятників герою війни у срср було чимало.

Що ж до необхідності перейменування топоніма саме у Києві, то воно було викликане тим, що діяльність Матросова не була пов’язана з опором та деокупацією він фашистів території України.

Сучасна назва на честь українського живописця, шістдесятника, дисидента, в’язня брєжнєвських таборів Опанаса Заливахи — з 2023 року.

Опанас Заливаха народився у Куп’янському районі на Харківщині, у 1925-ому році. Він був ровесником Матросова. І доля його родини — історія переїздів та поневірянь. Адже, щоб вберегти сім’ю від голоду, батько Заливахи домовився про можливість виїхати на Далекий Схід. Кажуть, що він виготовив два вулики «начальству села» Гусинка.

Відтак, дитинство та юність майбутнього дисидента пройшли на далекому Сході та у Сибіру.

Після війни, у 1947-ому йому вдалось вступити до художнього училища у тодішньому ленінграді.

Однак здобути освіту Заливаха зумів лише за 14 років. Він демонстрував зневагу до радянської влади постійно. За це його виключили з вишу.

Заливаха поїхав на гуцульщину, у Косів. Згодом — оселився в Україні.

Майстер працював у станковому живописі. Його роботи були популярними. Він провів виставку у Тюмені та Івано-Франківську. Саме у той час йому запропонували провести виставку й у Нью-Йорку. Для 60-х років у союзі це було фактично вироком. За Заливахою почало стежити кдб.

Про те, як йому жилось «за совєтів», художник написав так, що визначення про срср, як «тюрми народів», стає зрозумілим одразу:

«Я й так постійно жив в одній загальній зоні під назвою СРСР. Спочатку був інтернат, потім інститут у Ленінграді. І всюди давали пайку їжі, звісно, якщо ти був „слухняним“. А потім у тюрмі також давали пайку. Влада завжди намагалася виділити пайку в усьому: і в харчах, і у творчості. Такою вже була та держава. Усе виділялося за рознарядкою».

До слова, Опанас Заливаха був одружений з Дарією Возняк. Її батько Василь — молодший брат Степана Бандери. Його в 1941-му розстріляли в Освенцимі.

1964-го він разом з Аллою Горською, Галиною Севрук, Людмилою Семикіною та Галиною Зубченко до 150-річчя Кобзаря, створили вітраж «Шевченко. Мати».

Унікальний художній твір у центрі якого був зображений Тарас Шевченко, мав стояти у холі Червоного корпусу КНУ.

«Возвеличу малих, отих рабів німих, я на сторожі коло них поставлю слово!» — такий рядок поета-пророка був вписаний на вітражі.

Ця робота викликала переляк і агресію у тодішніх очільників обласної спілки художників, а також ректора КНУ пана Швеця.

Вітраж розбили молотком… Чого тільки про нього не писали та не говорили — і все у принизливому нівелюючому тоні.

«В образах вітража нема ні найменшої спроби показати Шевченка радянського світосприйняття. Образи, створені художниками, спеціально заводять в далеке минуле», — написали у Спілці художників України (Київське обласне відділення).

Влада побачила в цьому забагато національного українського контексту, ідейності, заклику.

Опанаса Заливаху було звинувачено в антирадянській пропаганді й агітації та засуджено до 5 років таборів суворого режиму із забороною малювати — і це споріднило шістдесятника з кобзарем.

«У влади вітраж викликав обурення: Шевченко був надто гнівним, Україна покривджена, книжка зависоко піднята, а згадка про німих рабів образлива — адже ж у Радянському Союзі рабів нема. Ще перед офіційним відкриттям вітража й оглядом художньою радою його знищено у березні 1964 р. за наказом ректора університету Івана Швеця, що, як пояснювали, діяв за дорученням парторганізації університету і Міністерства вищої освіти», — написав історик Богдан Певний

Усіх авторів унікального твору радянська спецслужба «взяла на олівець».

Опанасові Заливасі судилось 5 років з 1965-го по 1970 провести у мордовських таборах.

«Знаєте, концтабори Совєтського Союзу і до війни і, особливо, після війни були переповнені переважно українцями. Їх було більш як 50%», — згадував Євген Сверстюк.

Заливаха протестував проти розправ з українськими правозахисниками. У 1968 році підписався під «Листом 139-ти» — до брєжнева, косигіна та підгорного з протестом проти судових процесів проти шістдесятників.

1970-го живописець повернувся з таборів. Він не припиняв малювати. Творче визнання до майстра прийшло, коли срср ослабів та зник з політичної мапи світу. Виставки в Україні й за кордоном, присудження Національної премії імені Тараса Шевченка — все це було вже у новому етапі життя Опанаса Заливахи.

2017-го, в Івано-Франківську, де художник прожив понад сорок років, йому встановили пам’ятник. Вулиці Опанаса Заливахи є у Києві та Дружківці на Донеччині.

До слова, у себе удома Опанас Заливаха тримав іконостас тих, з ким пройшов найстрашніші випробування і хто не зламався: Івана Світличного, Алли Горської та В’ячеслава Чорновола.

Раніше повідомлялось: У Києві перейменували бульвар Кольцова на честь правозахисника Миколи Руденка