Наукові дослідження vs пропаганда та дезінформація

Із розвитком цифрових технологій ускладнюється процес пошуку достовірної, перевіреної інформації, а в науковому середовищі — релевантних і дійсних досліджень. У The Guardian вийшла стаття професора політології в Університеті Макгілла (Канада) Араша Абізаде «Академічні журнали — це прибуткова афера, і ми сповнені рішучості це змінити», яка наводить на такі думки.

Дезінформація та псевдодослідження. З одного боку, користувачі так чи так потрапляють під вплив дезінформації та пропаганди в Інтернеті. З іншого — важко знайти й отримати верифіковане / компетентне джерело інформації, щоби спростувати неправдиві дані.

«Комерційний утиск академічних публікацій завдає значної шкоди нашій інтелектуальній та науковій культурі. Оскільки дезінформація й пропаганда вільно поширюються в Інтернеті, справжні дослідження й наукові праці залишаються закритими та непомірно дорогими», — пише Араш Абізаде. Справді, щоб мати доступ до наукових журналів, західні університети витрачають великі кошти. І йдеться про мільйонні витрати: за його словами, «річні доходи «великої п’ятірки» комерційних видавництв — Elsevier, Wiley, Taylor & Francis, Springer Nature і SAGE — обчислюються мільярдами, а деякі з них мають приголомшливу норму прибутку, що наближається до 40%, перевершуючи навіть Google».

До речі, коли я проводила дослідження, то користувалася в німецькому університеті різними базами, зокрема сайтом Sage Journals, де доступ надається за допомогою університетської корпоративної пошти. Не всі українські університети можуть запропонувати повний доступ до наукових журналів. Наприклад, стаття в галузі соціальних наук або комунікацій може сягати 50–70 євро і більше, зокрема Абізаде зазначає суму від 30 до 40 фунтів стерлінгів. Проведення сучасного дослідження потребує багато часу, роботи й грошей як на саме дослідження, так і для оплати публікації у фахових журналах із іменем.

Але й тут можна натрапити на шахраїв — редакції псевдожурналів, які мають схожий сайт наукових видань, проте не входять до наукометричних баз, збирають великі кошти з науковців та ще й отримують статті з реальними дослідженнями. Також у мережі є інша небезпека — редакції сміттєвих журналів публікують фальшиві дослідження, й це дискредитує науку. Професор Араш Абізаде пропонує рішення: «Ми відчуваємо велику відповідальність за те, щоб допомогти створити колективний імпульс до кращої моделі: видавничої моделі, яка більше не витрачає величезних обсягів державних ресурсів на отримання прибутку приватними корпораціями, забезпечує редакційну незалежність від тиску з боку отримання прибутку й робить дослідження доступними для кожного безкоштовно. Це не просто академічна проблема. Революція у видавничому ландшафті також може допомогти зупинити хвилю дезінформації та пропаганди в публічній сфері».

Глобально & локально. Безперечно, світові тенденції охоплюють і українських дослідників, зокрема тих, які можуть собі дозволити проводити дослідження за допомогою грантових програм за кордоном, рідше — в Україні. Самостійно виконати якісне дослідження важко, або ж це потребує набагато більше часу, ресурсів, доступу до різноманітних програм, наукових журналів тощо. Також важливо знати сучасні методи дослідження, різноманітні підходи, елементарну етику дослідника. Наразі ми говоримо про дослідників — researchers, які працюють у гуманітарних науках, а не scientists, тобто науковців, які представляють точні науки. Якщо сфера моїх наукових інтересів — комунікації, то я можу бути лише дослідником. В Україні зараз науковцями та вченими називають усіх.

«Олено, а ви бачили, що тези підписано «доктор філософських наук, професор», про які помилки в тексті може йтися?»… А я тим часом зустрічаюся з авторитетами носіїв наукових звань, які вже, напевно, досягли «вершини в науковій сфері»...

Є інший бік досліджень, коли науковий працівник або НПП університету звертається до організацій із платними послугами з написання тез / статті / кваліфікаційної роботи / дисертації «під ключ». Це простіше, іноді швидше і, звісно, набагато дорожче. Раніше це називалося «заавторство». Така тенденція є й в інших країнах. Хто пише такі роботи? Звісно ж, не дослідники. Справжній дослідник, мотивований якоюсь ідеєю, працюватиме, шукатиме наукову істину, «горітиме» цим і підписуватиметься своїм ім’ям, що важливо. Але в таких компаніях із освітніми послугами можна побачити вчорашніх випускників магістратур / аспірантур, які мають базис із методології наукових досліджень, вдачу копірайтера / рерайтера, в кращому разі — аналітика даних. Є ймовірність отримати результати псевдодослідження. Є ризик втратити власне ім’я, вдарити по репутації науковця, професора університету, дослідника. Проте вимоги в університетах, різноманітні рейтинги викладачів, наукові індекси тощо вимагають кількісних показників із наукової роботи, тож бізнес у науковій сфері набирає обертів.

***

Західні дослідники потребують змін, об’єднуються й пропонують альтернативи. Після повномасштабного вторгнення РФ в Україну за кордоном почали долучати до проєктів і українських дослідників, і це позитивна тенденція. 2014 року мені, аспірантці, професори казали, що вивчення війни не на часі, що треба дочекатися її завершення і з історичної ретроспективи розглядати ту чи ту тему. Зараз війна стає об’єктом досліджень. Або їх контекстом. Нам просто потрібно об’єднуватися, досліджувати, досягати наукової істини й у такий спосіб спростовувати дезінформацію та пропагандистські наративи.