Про освіту журналістську і не тільки…

19 липня в Україні стартувала вступна кампанія — було розпочато подачу заяв на участь у конкурсному відборі на бакалаврат. Фактично це вже третя вступна кампанія в українські ВНЗ, яка відбувається в умовах повномасштабної війни. Але, попри все, навчальний процес, як і вступна кампанія, триває, як кажуть, за розкладом.

Цього літа, як і минулих років, я є долученим до супроводу вступної кампанії, вхожу до складу однієї з екзаменаційних комісій Навчально-наукового інституту журналістики Шевченківського університету.

Звернув увагу на відсутність великого ажіотажу в приймальній комісії, та й на іспит для вступу в магістратуру прийшли не всі,  хто зареєструвався заздалегідь… Можливо, це тільки початок кампанії, адже прийом заяв на місця державного замовлення триватиме до 31 липня, а на місця за кошти фізичних та/або юридичних осіб можна буде подавати заяви з 9 до 27 серпня. Але певними, нехай і суб’єктивними власними роздумами про вступ на спеціальність «Журналістика» я маю поділитися.

Завжди згадую час коли сам був випускником і обирав університет. Відразу скажу, що обрав педагогічний, але думав і про журналістику… На кінець 80-х у радянській Україні майбутніх медійників готували на факультетах журналістики університети Харкова, Києва та Львова. Можу помилятися, звісно, але більше не згадаю. Вступити на журналістику було дуже важко, навіть медалісти не мали гарантій.

Пригадую, як випускники з Донецька, які мріяли про журналістику, в ті часи не наважувалися їхати до Києва, а тим більше Львова, але пробували вступити — й не без успіху — до університету… російського Ростова. Вже коли працював, то зустрічав серед досвідчених керівників і журналістів донецьких медіа випускників саме Ростовського університету. Хто пам’ятає ті часи, то погодиться, що вступити у виші на «безкраїх просторах матушкі», особливо глибинно-периферійних, було набагато легше, ніж вступити в університети того самого Донецька, Києва, Дніпропетровська, Одеси чи Харкова. Але зараз не про це.

Повернуся до сьогодення. За словами заступника міністра освіти й науки Михайла Винницького, за останні 15 років кількість випускників шкіл зменшилася з 600 тисяч у 2008 році до 300 тисяч торік. Він прогнозує, що в найближчі роки випускників може буде менше, ніж 250 тисяч… При цьому падінні кількості потенційних абітурієнтів (обумовлених і демографічними проблемами, і війною, і міграцією населення) ми маємо приблизно 300 вищих навчальних закладів (15 років тому їх було 350).

Це справді є проблемою і дуже гостро відчувається саме в столиці. Зараз у Києві готують журналістів щонайменше 20 навчальних закладів. До київських додалися виші з Маріуполя, Луганська, Криму. При цьому на журналістів сьогодні вчать і в аграрних, харчових, авіаційних, політехнічних, торговельно-економічних, фінансових університетах.

Чи сприяє це якості підготовки майбутніх журналістів? Не впевнений. Чи є це справжньою ринковою конкуренцією за випускника? Тут я впевнений, що точно ні. Тому що така «конкуренція» призводить до боротьби за вступника, у якій всі засоби гарні.

Свого часу покійний професор Львівського університету Володимир Здоровега писав, що проблема журналістської освіти полягає в тому, що «з напівграмотного випускника школи ми повинні за п’ять років викувати журналіста, на всі руки майстра». З сьогоднішнім бурхливим розвитком цифрових комунікаційних технологій слова Володимира Йосиповича ще більш актуальні.

Як медіаменеджер у минулому добре пам’ятаю тих журналістів, які приходили в редакції. Переконаний, що саме медіаіндустрія має бути реальним замовником журналістських кадрів. І голос медіаменеджерів має бути почутим у Міносвіти зокрема. Можливо, тоді журналістів перестануть навчати в суто технічних чи то харчових або торговельних установах, при всій моїй повазі до них.

Олег Джолос, викладач Інституту журналістики КНУ ім. Тараса Шевченка, кандидат наук із соціальних комунікацій

Ілюстрація: Getty Images