Що відчуває під час боротьби з росіянами та чи отримала громадянство дружина з РФ: інтерв'ю українського чемпіона перед стартом на Олімпіаді

Сьогодні у боротьбу за олімпійські нагороди Парижу-2024 у вазі до 66 кг вступає чемпіон Європи з дзюдо Богдан Ядов, батько якого добровольно приєднався до ЗСУ, а дружина з Росії вважає себе українкою і вже не один рік чекає, щоб отримати громадянство. Спортсмен вважає столицю Франції щасливою для себе і сподівається, що так буде і надалі.

У розмові з OBOZ.UA Богдан розповів про шлях на Олімпіаду, сутички з росіянами і що батько робить у ЗСУ.

– Я знав, що я їду на Олімпіаду ще на початку року, тому що у нас йде відбір за рейтинговими балами. І на початку 2024-го я набрав достатню кількість, щоб поїхати в Париж. Але склад затвердили, коли вже всі відібралися. Це сталося наприкінці травня, після чемпіонату світу.

– Як сприйняли новину, що всі росіяни відмовилися від участі в Іграх? Підозрювали, що так може статися?

– Якщо чесно, я думав, що у нашому виді спорту вони будуть виступати, тому що у дзюдо їх дуже багато кваліфікувалося, майже в кожній ваговій категорії. Але потім, коли першу частину їх спортсменів відсторонили у класичній боротьбі, якщо я не помиляюся, та у вільній, тоді з'явилася надія, що, можливо, так зроблять і в дзюдо.

Але мені все одно здавалося, що оскільки в дзюдо до них були дуже лояльні, тому можливо все-таки допустять до Олімпіади. А ось коли вже вийшов перелік, у якому дали дозвіл на виступ в Парижі лише чотирьом російським спортсменам, тоді я майже був упевнений, що вони зараз відмовляються і що на Олімпійських іграх їх не буде.

– А як взагалі з ними змагатися після всього того, що сталося? Особливо у такому контактному виді спорту, як у вас?

– Мені здається, що тут просто не варто використовувати слово "змагатися". Треба не змагатися, а намагатися їх перемагати. Тобто, якщо ти виходиш на татамі з якимось іншим супротивником, то ти виходиш змагатися. Адже у першу чергу це взаємоповага, яка важлива у нашому виді спорту. А якщо ти виходиш проти когось з них...

У дзюдо їх же все одно не дискваліфікували, і після Олімпійських ігор вони все одно будуть їздити на змагання під нейтральним прапором. Тому треба виходити не змагатися, а віддати все, що в тебе є, щоб перемогти.

– Сутичка з представником країни-агресора викликає якусь лють чи які це відчуття?

– Якщо чесно, я думаю, що треба виходити все ж таки з холодною головою. Якщо будеш виходити з люттю, то це, особливо в нашому спорті, може навпаки зіграти з тобою злий жарт. Тобто, треба виходити як з усіма, але розуміти, яка на тобі зараз відповідальність, що ти виступаєш за честь своєї країни.

– Це ж ваші перші Олімпійські ігри?

– Ну, в Токіо я відібрався, але для участі обрали не мене. Які відчуття? Для мене Олімпійські ігри – це особливі змагання, до яких я йшов все своє життя. І я чекав. Тобто, коли я вже дізнався, що точно їду і мене вже ніхто не може наздогнати, то кожного дня жив з думками про те, що в мене ніколи не було мрії просто поїхати на Олімпійські ігри. У мене є мрія виграти на них нагороду.

І я не знаю, як усе складеться, це ж передбачити не можна, адже це Олімпіада, але я віддам все, що в мене є і чого немає, щоб привезти додому медаль.

Олімпійські ігри – це не чемпіонат світу, не чемпіонат Європи, тут подвійне навантаження на усіх спортсменів. І переможе, можливо, не найсильніший, а той, хто буде найсильнішим саме в цей день і зможе побороти свої хвилювання, вийти і видати свій максимум. І психологія тут виходить на перше місце.

– Як ви готувались до цього психологічно? Бо, на жаль, у нас є видатні спортсмени, які так і не були олімпійськими чемпіонами.

– Я працюю з психологом, він мені дуже допомагає. Можливо, якщо в мене все вдасться, тоді я вже розповім, як все проходило. І також, звісно, мені допомагають тренери, сім'я, друзі. Я думав, що буду більше хвилюватися, але зараз якраз такий стан, що я налаштований на бойовий дух.

– Як пі час підготовки і змагань ви абстрагуєтесь від того всього, що відбується навколо? Я маю на увазі, звісно, війну, обстріли тощо.

– Знаєте, я думав, що я звик до цього. І думав, що вже навчився абстрагуватися від цього. Але після обстрілу 8 липня, коли у Києві поцілили в дитячу лікарню... Це знову, як в перший день. Коли в перший день повномасштабного вторгнення я дізнався, що почали обстрілювати всю країну.

Все ж таки, я думаю, що ніколи ти не зможеш абстрагуватися від війни і усього, що з нею пов'язано. Але я намагаюся ці погані новини, навпаки, пронести через себе. І якщо в мене є можливість змагатися і є можливість їхати на Олімпійські ігри, то хочу принести нашій країні хоч трохи позитиву.

І на нас зараз лежить відповідальність показати усьому світу, що навіть в таких умовах, не дивлячись на цю жахливу війну, що відбувається в нашій країні, ми можемо перемагати. І ми маємо перемагати. Україна – сильна нація.

– Скільки до цього взагалі змагалися у Франції? Яке до нас ставлення взагалі?

– Якщо чесно, то перший рік після повномасштабного вторгнення ставлення було дуже гарне. Зараз все це трохи затихло. І, на жаль, усюди є неадекватні люди, які можуть погано говорити про нашу країну, але все ж таки більшість людей в Європі й досі підтримують Україну. І це позитивно.

Але нікого не засуджую, що вони там забувають. Це все ж таки не їх країна. І наша місія, місія спортсменів, нагадувати під час Олімпійських ігор і після виступу про те, що відбувається в нашій країні.

– Я розумію, що на Олімпіаді може статися все, що завгодно, але хто в Парижі ваші основні конкуренти?

– Дуже важко виділити когось одного. Так, у нас є чинний олімпійський чемпіон з Японії. Він, напевно, мій фаворит. Але це все-таки Олімпійські ігри і можна перемогти кожного. Окрім нього, всі по силах, всі рівні. У нас був дуже довгий відбір – майже три роки. І за ці три роки кожен один одного перемагав, програвав. Окрім японця, я не можу нікого відмінити. Тому треба просто показати свій максимум.

– Наскільки Франція для вас щаслива країна?

– Насправді саме Париж для мене щасливе місце. В дзюдо є найпрестижніша серія турнірів Гранд Слем, і саме в Парижі я переміг. Це одна з найкращих нагород в моїй спортивній кар'єрі. А по-друге, у столиці Франції я зустрів свою дружину. Взагалі з Парижем у мене пов'язані позитивні емоції. Я сподіваюся, що це не зміниться.

– До речі, як справи з українським паспортом у вашої дружини, яка хоч і народилась в Росії, вже майже 5 років мешкає тут і після вторгнення чітко висловила свою позицію?

– Я та вся родина мріємо, щоб вона нарешті отримала громадянство. Знаєте, на початку я ще переймався через те, що вона не отримує його, хоча дуже хоче. У мене була можливість, щоб моя мама та дружина виїхали закордон і жили в Європі. Але дружина сказала, що вона приїхала в Україну, що ця країна її прийняла, і вона буде жити тут. Вона виїхала тільки на кілька місяців, коли була вагітна, і повернулася сюди народжувати. І зараз вона постійно в Україні.

Я раніше за це хвилювався, а зараз я її вважаю українкою. Вона вивчає нашу мову, і до речі, вже набагато краще розмовляє. Ми з нею в кіно ходимо, дивимося фільми українською. Для мене та всіх моїх близьких вона – українка. Я звісно, сподіваюсь, що мені одного разу зателефонують і скажуть, що твоя дружина може отримати громадянство..

– Якщо все складеться, то після перемоги, куди б першим ділом хотілося б піти у Парижі?

– Я би перш за все повернувся в Олімпійське селище і почав телефонувати своїм рідним і друзям, щоб розділити з ними цю мить.

– Вагу доводиться тримати?

– Це одне з найскладніших у нашому виді спорту. Але зараз літо, тому трошки легше. Але я чекаю, щоб можна було нормально поїсти. Бо це був дуже довгий відбір. Вже три роки мені доводиться скидати вагу. І я думаю, що це буде моє останнє змагання в цій ваговій категорії.

– Ваш батько служить у ЗСУ?

– Так, півтора роки тому мій батько, що в Україні прожив все своє життя, вона йому все дала, і він має піти та допомогти Україні, як може. І тому з березня минулого року батько став на захист нашої країни. Він спочатку нічого мені не сказав, щоб я не нервувався. І дізнався вже тоді, коли батько знаходився у частині.

Я тоді якраз готувався до чемпіонату світу на початку травня 2023-го, але ми на нього не поїхали через повернення росіян. У нас тривав збір у Словаччині. Я почав телефонувати батьку, а він один раз не бере слухавку, другий. Я зрозумів, що щось сталося і зателефонував мамі. Вона сказала, що батько набере тебе ввечері і все розповість.

Звісно, я хвилююсь за нього кожного дня. Але батько одразу пояснив мені, що це його рішення і він хоче допомогти цій країні всім, чим може. Зараз йому вже 56 років. Мій батько – обмежено придатний. Але робить у збройних силах те, що може. Одного разу він мені розповідав, що допомагав забирати з фронту поранених.

Я ним пишаюсь, але сподіваюсь, що скоро він вже повернеться додому, бо я довго його вже не бачив. І я сподіваюся, що він зможе побачити мій виступ на Олімпійських іграх, оскільки завжди про це мріяв. Взагалі, я мріяв, щоб він особисто це побачив, але, можливо, вже на Олімпіаду в Лос-Анджелесі вийде, візьмемо його із собою.