"Я виходила з дому і вила, кричала..." Лариса Созаєва – про втрату єдиного сина, зради Віктора Павліка і геніальну зірку, яку недооцінюють в Україні

Лариса Созаєва, українська танцівниця і колишня дружина народного артиста України Віктора Павліка, у свій 51 рік має неперевершений вигляд – фантастична фігура, незмінна усмішка і велике бажання жити. І це попри всі трагічні події, які випали на її долю. Складні стосунки з батьками, зради коханого чоловіка і втрата єдиного найдорожчого сина не зламали цю тендітну жінку, навіть навпаки – дали їй ще більше сили для того, щоб виборювати своє місце під сонцем.

В ексклюзивному інтерв'ю для OBOZ.UA Лариса Созаєва розставила всі крапки над чутками про неї, розлучення та нові стосунки, розповіла про спілкування з Віктором Павліком і кумою Анжелікою Рудницькою, а також відверто поділилася, як живе після смерті дитини – такого обожнюваного Пашеньки.

– Лоро, побачила на Facebook, що ви у пошуках роботи. А що трапилося з попередньою в Київському національному університеті культури і мистецтв, де ви пропрацювали багато років?

– Потрапила під скорочення штату. Ми зараз на дотаціях від Європейського Союзу, тому все, що стосується освіти, змінюється, адже кілька мільйонів українців, зокрема й студенти, виїхали. І звісно, що в цьому проблема, бо нема студентів – треба скорочувати штат.

У мене були важкі часи, коли я пішла працювати до Михайла Михайловича Поплавського. До того не працювала багато років, тому що був син, я займалась його вихованням, водила в музичну школу, спортивні секції, а Віктор (співак Віктор Павлік, колишній чоловік Созаєвої. – Ред.) був на гастролях. Коли в нас почалися великі розлади, я подумала, що треба щось змінювати. За освітою я артистка балету, та хореограф з мене не дуже, тобто не відчувала в собі такі сили. Тому коли прийшла до Михайла Михайловича, він дав мені адміністративну роботу. Там був прекрасний колектив, ще й працювала моя знайома.

Так пройшло 12 років, треба щось змінювати. Але мені вже 51 рік, сидиш, чекаєш, що можуть подзвонити запропонувати роботу, а можуть і ні. Я не дуже була морально до цього готова. Тому зараз перебуваю в пошуках себе, не хочу поспішати, хочу працювати там, де я би почувалась добре і органічно.

– Підготувати питання для інтерв'ю було не так легко – про вас мало інформації, причому вона різна. То писали, що ви народилися у Тернополі, то у Миргороді, потім жили певний час у Сумах і вже згодом переїхали до Тернополя. Правда, що батьки боялися вас відпускати на захід України через "бандерівців"?

– Абсолютна правда. Я народилася в Миргороді Полтавської області. Після закінчення училища культури в Сумах дуже хотіла танцювати в ансамблі танцю, перевірялась десь разів п'ять. Але оскільки це був 1992 рік, у філармонії також відбувалися скорочення штату. А в Тернопільській філармонії в мене була знайома, моя одногрупниця, тому мене взяли танцівницею в ансамбль "Надзбручанка", де я і познайомилася з Віктором Павліком.

Батьки казали мені: куди ж ти їдеш, на захід України? Там же "бандерівці"! А хто це такі, я навіть не знала (сміється). Українською мовою практично не спілкувалася, хоча, звичайно, вчила її в школі. Коли я переїхала до Тернополя, у філармонії працювало багато людей, які також розмовляли російською мовою, тому страшно не було. Я завчила фразу: "Закомпостуйте, будь ласка, квиток" у тролейбусі, бо все-таки хвилювалася через слова батьків, що зараз скажу щось російською – і мене тут вб'ють (сміється).

Але у Тернополі настільки красива українська мова – просто пісня! І, звичайно, Вітя розмовляв українською. Усе на слуху – я також почала розмовляти українською мовою.

– Які у вас були стосунки з батьками? Якось ви писали, що в дитинстві не вистачало їхньої підтримки та уваги.

– Це були абсолютно радянські батьки. Я дивилась на сім'ї своїх подруг і помічала більш емпатичне ставлення, коли дитину люблять, балують, хвалять. До мене було, як мені здавалося, та і зараз здається, жорсткіше ставлення. Батьки мене не обіймали, ніколи не казали, що люблять, що у мене все вийде. Не знаю, завдяки чому я така виросла, можливо, книг багато читала, але мене це не турбувало. Так, мені було неприємно, але не зациклювалась на цьому.

Коли народився Пашенька, я сказала, що ніколи не буду виховувати свою дитину так, як виховували мене.

– Як змінилося ваше життя з появою Віктора Павліка?

– По-перше, таку веселу, підривну, емпатичну людину я зустріла вперше в житті. Через своє виховання я була дуже закомплексована, а Віктор – абсолютно без гальм! Мене дивувало, як він міг із незнайомою людиною легко спілкуватися, найкращими родичами потім ставали! Тому мене це і підштовхнуло до спілкування з ним. Хоча візуально він не був тією людиною, з якою я б хотіла бути.

– Ширились чутки, що ви розбили його попередню сім'ю. Можете це спростувати або, навпаки, підтвердити?

– Як розбила? У нашій філармонії всі знали, що я до Віктора не маю жодного інтересу. Я його бачила, а заговорили ми лише через рік. Ми ніде не пересікалися.

Коли почав до мене залицятися, я йому відмовила. Пройшов певний час, він не зупинявся, ще десь пів року за мною ходив. Казав, що йому подобаюсь, що кохає й тому подібне. З мого боку не було такого, мовляв, кидай когось. Навпаки, я не хотіла з ним зустрічатись, тим більше заміж. Коли підписала контракт на роботу в Туреччину, мала їхати лише з дівчатами, а Віктор настільки закохався, що поїхав також, покинув ансамбль та сім'ю.

– Лоро, знаючи про зради вже колишнього чоловіка, чому продовжували ті стосунки і навіть вдруге одружилися, обвінчавшись у Туреччині?

– Ми ходили до церкви багато років. Бог не приймає розлучення – так написано в Святому Письмі. Я мудра жінка і розуміла, що людина може помилитися, зачаруватися чужими "персами" (усміхається). Хто з нас без гріха?

Коли я сказала сину, що в нас із татом не все гаразд, він злякався і спитав, як же ми будемо жити без нього. Дітей у таких ситуаціях завжди дуже шкода. І заради їхнього блага жінки терплять, щоб чоловік змінив свою поведінку. Тим більше треба знати Віктора. Він клявся до останнього, що я єдина, яку він кохає, і що більше ніколи не буде так чинити! (усміхається).

Щодо повторного одруження та вінчання, то це неправда. Ми відпочивали разом у Туреччині і розмірковували, як привернути увагу медіа, от і вигадали таку "качку".

– У публічному просторі гучно звучали скандали, пов'язані з кредитом на спільне житло та позовом на вас до суду – за моральну образу нової дружини вашого колишнього чоловіка. Як ви з цим справились?

– Це було дуже складно, я була зранена. Коли хворіє, а потім помирає єдина дитина, а в цей час і опісля дуже сильний моральний тиск... Я добре знаю Вітю, тому розуміла, з чийого боку йде тиск. У друзів немає на тебе особливо часу, ще й карантин. Тобто все на раз, ще й переживання, як бути з тією квартирою, адже в мене нема стільки грошей! Тут на мене подають судовий позов! Це було неймовірно важке моральне випробування.

Не знаю, чи Бог змилувався, чи що, але на сайті знайомств зустріла хорошу людину. Чоловік, з яким я зараз живу, – інженер-будівельник, став свідком тих подій, і це була його ідея – поділити квартиру навпіл і залишити мені ту половину, в якій можна жити. Другу Павлік продав і на отримані гроші закрив кредит.

Все-таки я не шкодую, що висловлювала свою думку про нову дружину Павліка в публічному просторі. Бо коли це все відбувалося, журналісти казали: мовляв, це нормально – мати кохання в будь-якому віці, хвалили їх, які молодці! Я просто показала, хто така та людина. Там не скільки про кохання, там зовсім інші бажання – досягнути своєї мети.

Коли мені прийшли документи на позов до суду, я стала готуватися до апеляції. У мене вже був адвокат, та почалося повномасштабне вторгнення. Пройшов певний час. Я подумала: навіщо мені це все? Заплачу ті гроші. Наша судова система – це не про справедливість, це про гроші. Зараз я вже все відпустила, не маю жодних образ, кожен живе своє життя і робить свій вибір.

– Чи підтримуєте ви хоч якісь стосунки з Віктором? Якось відреагували на нещодавню церемонію його одруження чи госпіталізацію?

– Ні, ми не підтримуємо жодних стосунків. Пішов – і пішов (усміхається).

– В одному з ваших дописів у соцмережах якось ви пожартували, що колись вийшли заміж першого квітня, тому наступного разу потрібно обирати дату не таку смішну. Тобто думку про одруження не відкидаєте?

– Ну звісно! Я жінка молода! (сміється). Знаєте, напевно, в цьому плані я самовпевнена, тобто дуже вірю в себе, що я хороша людина і не повинна бути сама. Можливо, іншій людині комфортно самій, а в мене взагалі нікого немає. Тому мені потрібно спілкуватися, комусь розповідати свої новини, з кимось жартувати. Мені потрібна пара.

– Кілька місяців тому багато медіа писали про ваші нові стосунки, та сьогодні ви обмовилися, що не самотня вже певний час.

– Ми почали зустрічатися за декілька місяців до повномасштабного вторгнення. Дуже правдива, чесна та патріотична людина. Людина слова, я би сказала. Тобто це, мабуть, абсолютний ідеал для жінки. А ще хороший господар (усміхається).

– Нещодавно ви відсвяткували 51-річчя. Як вдається дотримуватись такого фантастичного вигляду?

– По-перше, це моє хореографічне минуле, я себе підтримую в формі.

По-друге, я не можу здатися, у мене немає такої функції. Не хочу бути "колобком", хочу подобатися собі перш за все, і люди, які біля мене, відчувають це. Хочу довести собі, що жінка може бути красивою і в 50, і в 60 років тощо.

До речі, напевно, перша жінка, яка мене вразила так свідомо, коли Паша ходив до другого чи третього класу, – це вахтерка. Невисокого зросту, років сімдесяти. Вона мала просто фантастичний вигляд. Я вирішила, що хочу бути такою ж у її віці.

Крім того, ми бачимо, що в Голлівуді всі жінки підтягнуті. Звісно, вони роблять це заради кар'єри, а я – заради себе.

Коли я залишилась сама, то зрозуміла: якщо просто запущу свій вигляд, то буду огидна сама собі і людям. Якою я хочу бачити себе? Заплаканою, товстою, хворою? Ні. Такою я буду нецікава і непотрібна, ніхто з такою людиною не захоче спілкуватися. Тому просто опанувала себе.

"Ти можеш!" – сказала я сама собі і все (усміхається). А ще щороку на день народження я дарувала собі ботокс (сміється).

– Мене вражала ваша сила, стійкість і незмінна усмішка під час страшної хвороби та після смерті єдиного сина. Поділіться з нами, будь ласка, своїм трагічним досвідом – як пережити втрату? Це взагалі можливо?

– Пережити втрату неможливо, цей біль залишається назавжди. Але, знаєте, наприклад, наш мозок складається з таких собі папок – складаємо туди щасливі миті, трагічні моменти. Так от папку з Пашею я заховала дуже глибоко. Та коли говорю про нього з людьми, то, звичайно, усміхаюся, бо для мене це – Світло...

Нещодавно зустрічалась із Пашиною вихователькою з садочка, з якою ми не бачились 23 роки. Ми обійнялись, як дві рідні людини, а об'єднала нас любов до Паші – хлопчика, який був Світлом.

Що мені давало силу? Коли ти любиш дитину, чи хто б це не був – чоловік, брат, сестра, – ти маєш бути сильним. Ти – акумулятор, від тебе заряжаються. Якщо ти розпустиш нюні, він це відчуватиме, йому буде гірше в багато разів.

Коли мені повідомили, що надії немає, ми поговорили з завідувачем госпіса. Він порадив їхати додому, бо краще, мовляв, коли людина помиратиме в рідних стінах.

Спочатку я погодилась, але стан сина погіршувався дуже швидко. Коли завідувач приїхав до нас додому і побачив Пашу, то казав, що не бачить тут хвору людину, яка вмирає. Він був дуже здивований, що син усміхався. Потім подивився на мене і сказав, що це все завдяки мені. Тобто я підтримувала його стан, веселила, жартувала, звичайно, коли йому було боляче, то обіймала. Але людині треба давати шанс гідно йти. І це може зробити тільки любляча людина, яка поруч.

Я ніколи не плакала при Паші. Я виходила з дому і тоді вила, кричала... А коли він бачив мене, то це була любляча мама, яка підтримує його в такому стані.

Це життя. Ми народжуємося, помираємо, ми це знаємо. Іншого шляху життя немає, тобто людина народжується, щоб померти.

– А підтримуєте стосунки з хрещеною мамою вашого сина – Анжелікою Рудницькою?

– Так, ставимо одна одній уподобайки на Facebook (сміється). Вона – просто енерджайзер! Дуже схожа на Вітю, така ж запальна, все в проєктах. Я реально люблю її за те, що вона весь час щось вигадує і втілює у життя. Анжеліка – геніальна, дуже обізнана в мистецтві. А наше телебачення поділене на своїх і чужих, тому мені здається, що її в нашій країні недооцінюють, на жаль.

– Лоро, як після всього, що відбулося, і зараз, під час повномасштабного вторгнення, вам вдається не втрачати жагу до життя?

– Буду відвертою: якби була самотня, мені було б дуже важко. Наразі зі мною чоловік, який вселяє надію. До речі, дуже обізнаний в історії, весь час розповідає мені про минуле України, що все йде по колу і нам не можна повертатися до того стану – лягати під Москву, потрібно позбутися тієї меншовартості. Тому так, якби не кохана людина поруч, було б дуже важко. Всі мої подруги виїхали за кордон, немає з ким поговорити, був уже певний розпач.

Раджу також всім звертати увагу на рідних, бо вони з нами короткий проміжок часу. Сьогодні вони є, а завтра їх може не бути. Коли почалося повномасштабне вторгнення, у нас половина під'їзду виїхала, а інша залишилась. Я бачила, як вони гуртуються, і це такий був кайф! Така громадянська позиція! Ми робили "коктейлі Молотова", шукали їжу – і це все нас об'єднувало. Оскільки ми є соціальними істотами, інакше не можемо, нам не вижити поодинці, тому потрібно бути разом та допомагати одне одному.

Читайте також на OBOZ.UA інтерв'ю із зірковою дизайнеркою Дарією Донець – про маму Ілона Маска, віщий сон 24 лютого і те, чому модні покази зараз на часі.

А ще на OBOZ.UA інтерв'ю з 15-річною моделлю та акторкою Софією Санчес, яка народилася в Дніпрі і була усиновлена американською сім'єю – про булінг через синдром Дауна, секрет фільму "Барбі" і пошук рідних батьків.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!