Мистецтво зі зброєю: історії артистів, які стали на захист України

Стрижень української армії становлять мотивовані чоловіки та жінки різних поколінь. Одні — понад десять років тому, інші — з кінця лютого 2022 року доєдналися до лав ЗСУ. Серед них чимало представників творчої інтелігенції. Як, наприклад, музикантка Ольга Рукавішнікова, актор Олександр Печериця, артист балету та хореограф Олександр Шаповал.

Війна з Росією почалася як інформаційна, потім перейшла в економічну площину, ще пізніше стала гібридною, а тепер уже третій рік поспіль переживаємо гарячу фазу. «Росія здатна на системне насильство, — констатує психолог, соціолог, доктор філософських наук, директор Інституту соціології НАН України Євген Головаха. — Одним із засобів системного насильства є нав’язування інформації, яка розлюднює противника... Росіяни послідовно нас розлюднювали в очах власного населення, навішуючи нацистські ярлики. Те ж саме вони намагаються через своїх агентів впливу нав’язати всьому світові. Отже, перед нами постає надважливе завдання — відновити справедливість». Тому потрібно регулярно розповідати про українців, які боронять свою країну та весь цивілізований світ, зберігаючи людяність і високі мрії навіть у надважких умовах. Про людей, які віддали життя за те, щоб українці зберегли свободу й державність.

Історія перша. Ольга Рукавішнікова, скрипалька, диригентка

Ольга — прекрасна проявлена музикантка, яка володіє грою не лише на скрипці, а й на фортепіано, альті, органі, а також на деяких духових інструментах. Лауреатка міжнародних конкурсів у перші дні повномасштабного вторгнення РФ стала доброволицею. За свою чудову спортивну форму та захоплення єдиноборствами з підліткового віку дівчина отримала позивний «Каратист». Ольга боронила Київ, згодом нашу землю на Луганщині, на Харківському напрямку. Під час одного з боїв отримала поранення, втратила око. Однак невдозі повернулася на фронт. Продовжує воювати третій рік поспіль.

— Олю, ви — успішна професійна музикантка. Що спонукало вас наприкінці лютого 2022 року відкласти смичок і диригентську паличку й узяти до рук зброю?

— Насправді в мене було бажання стати до лав Збройних сил, коли все тільки починалося — 2014 року, але був маленький нюанс. На момент початку АТО мені було 14 років. І тоді мене взяти не могли суто фізично. Проте коли 2022 року почалася повномасштабна війна, в мене взагалі не було запитань, що робити, куди йти. Було зрозуміло одне — я йду до військкомату. А там уже вирішимо, як вирішимо. Вагань — іти чи не іти — не було. Вибір я зробила остаточно. Вже о восьмій ранку 25 лютого я була біля Шевченківського ТЦК, коли формувався 207-й батальйон. Увечері у всіх нас уже була зброя. В Києві в ті дні було чимало роботи… (Усміхається.)

Звісно, в кожного з нас були свої плани, й у мене 24 лютого 2022 року мала бути репетиція, а 25-го — відбутися концерт. Однак 24-го почалася війна.

— Розкажіть, будь ласка, трохи про своє дитинство — це допоможе зрозуміти, як сформувалася така непересічна особистість, як ви.

— Моя мати — музикантка, до неї часто приходили учні, годинами займалися, а я за всім спостерігала, чула, всотувала. Коли хтось із маминих учнів довго мучився (усміхається), я співчувала й дратувалась одночасно, бо мені все було зрозуміло. Музикою, скрипкою я займаюся з чотирьох років. Іще з підліткового віку завзято диригую, певно, з восьмого класу школи. Диригування мені близьке, в мене це виходить. Виступала з оркестром, зокрема в Миколаївській філармонії, в Київській консерваторії. Крім того, мала гастролі в Таллінні.

А спортом серйозно зайнялася з підліткового віку — карате з 13 років. Свого часу здобула чорний пояс, практикувалася в кікбоксингу, стрибала з парашутом. І справедливо можу констатувати, що фізична форма в мене краща, ніж у деяких хлопців! (Усміхається.) Самоконтроль у мене загартований спортом і зараз допомагає залишатися стійкою попри всі негаразди.

— Ви перебуваєте в лавах ЗСУ й продовжуєте навчання в консерваторії. Як вам це вдається? 

— Мабуть, буде правильно, якщо скажу, що й далі займаюся музикою, але, звісно, не так, як до повномасштабної війни. Однак зв’язок із музичною діяльністю маю щонайменше через те, що 2024 року закінчую другий диригентсько-симфонічний бакалаврат у Київській консерваторії. 2023 року дистанційно захистила магістерський диплом зі скрипки.

Вірю, що всьому свій час. Закінчиться війна — в будь-якому разі повернуся до всього того, що було важливим для мене раніше.

— Що особливо міцно тримає вас під час війни?

— Треба працювати. Вперто працювати. Ті, хто працює й знає, як це правильно робити, впевненіші у своїх силах.

Я просто не бачу іншого шляху, крім  як перемогти в цій війні, повернути все те, що в нас забрали: депортованих, людей у полоні, всі наші території... Поки цього не станеться, просто не можна здаватися, опускати руки. Сувора війна триває. На фронті, м’яко кажучи, все дуже непросто. І люди, які в принципі підпадають під призов, мають розуміти, що не втечуть від цієї війни. Людей дуже бракує, поповнення потрібне весь час. Отже, війна завершиться, коли звільнимо територію України до кордонів 1991 року.

Мене особисто дуже мотивують думки про музику, про мою цивільну кар’єру. Й можу зізнатися, що в мене залишаються ті самі плани, що й до війни. На цьому й стоїмо!

Історія друга. Олександр Печериця, актор

Заслужений артист Олександр Печериця з перших днів повномасштабної війни захищав Україну. З кінця лютого 2022 року — в Києві та поблизу столиці, з травня 2022 до кінця 2023 року — в лавах ЗСУ на Харківщині. За місяці служби в ЗСУ Олександра кілька разів відряджали з передової для участі у виставах Національного драматичного театру імені Івана Франка. Так Олександр балансував між двома фронтами — в гарячих точках повномасштабної війни й на сцені.

— В одному з інтерв’ю ви розповідали, що походите з давнього козацького роду з Харківщини.

— Саме так. Коли я був малим, дід пообіцяв зібрати всіх нас, онуків, і відвідати з нами місце, звідки ми родом. Вклонитися кісткам наших прапращурів. І ми це здійснили. Як виявилося згодом, особливо коли я під час боїв опинився на Харківщині, та подія була однією з найважливіших у моєму житті, й вона дуже на мене вплинула.

Саме на Харківщині відбулися перші в моєму житті бойові зіткнення. До Харківщини був іще не обстріляним. Коли 2022 року в зовсім інших, ніж у дитинстві, реаліях опинився на землі, звідти походять предки, я звертався по підтримку до свого роду. І відчував  підживлення силою від них. Коли в рідну землю вгризаєшся — відчуваєш, що це рідна земля, яка тебе й накриє, й прогодує, й сховає... А під ногами наших ворогів вона палає. Колючки з неї стирчать для ворогів наших, а для нас, рідних, у цих колючках — живильна волога, яку ми навчилися пити.

— Як ухвалювали рішення взяти до рук зброю? До речі, з вашого Театру імені Івана Франка вийшло чимало добровольців.

— Почну відповідь із того, що мені приємно бути дотичним до цього чудового колективу. Хоч які події відбувалися в Україні, «франківці» не залишаються байдужими й завжди поводяться на високому рівні. Це потужний колектив порядних людей, патріотів, у яких завжди є власна думка. Щодо мого вибору захищати Батьківщину зі зброєю, то я — актор і, чесно кажучи, все життя тримався осторонь військкоматів (усміхається). Ніколи не планував військової кар’єри. Вже з відстані часу відповім так: якби я знав, що на мене чекає, в лютому 2022 року, що буде попереду… Ми тоді так далеко не заглядали. Просто в перші дні повномасштабного вторгнення зрозумів, що не можу сидіти вдома, просто з’їду з глузду. Час тоді плинув за якимись іншими законами: складалося враження, наче пів дня минуло, а на годиннику збігло кілька секунд. Тоді просто хотів бути корисним. Почав діяти, як 2014 року на Майдані, питати, та всюди отримав відповідь, що всі охочі пішли до військкомату.

— Що вас передусім тримало й тримає нині?

— Моє основне джерело енергії — професія, за якою страшенно скучив. А надихає мене син, якому 2024 року виповнилося чотири. Спілкуємося переважно по Скайпу, бо він має зростати у безпеці. Й оце роз’єднання родин — та штука, яку я ніколи ворогу не пробачу. Дуже багато родин роз’єднано. Різні долі, різні приклади.

— Ви маєте унікальний досвід боротьби з ворогом на двох фронтах — на нулі й культурному. Які висновки можете зробити?

— Всі фронти важливі. Я перебував одразу на двох. Окрім реального, решта фронтів — інформаційний, культурний тощо — безумовно, існують, але за тридцять років відновленої Незалежності ми їх, вибачте, просрали. Зараз маємо робити все: де не починали, починати ще вчора; де занедбали, відбудувати, підняти. І білити підвіконня треба, й відновлювати фасади історичних будівель треба, й музеї — треба, й літературу — треба, й кіно, й театри — все треба! Театр завжди відвідував невеликий відсоток населення, тож кіно як наймасовіший вид мистецтва для нас дуже на часі. Має вийти 50 фільмів рівня «Довбуша». Палити танки набагато дорожче, ніж воювати на інформаційному та культурному фронтах. Укладати в голови наших дітей українське, європейське. Так, нам, аби перемогти, треба вкладати коректне, цивілізоване геть в усе! Й тоді, ймовірно, наступні покоління не стикнуться з тими проблемами, з якими стикнулися ми.

— Ви багато побачили, пережили. Якою є природа наших ворогів?

— Ми уособлюємо геть різні світи. Вони інші. Наша помилка в тому, що ми заклятого ворога міряли по собі. Постійно собі казали, мовляв, не можуть вони на нас напасти. Однак недооцінили силу їхньої пропаганди, ступінь оскотинювання їхнього суспільства протягом десятиліть. Ми — не один народ. На нашу землю нас прийшли вбивати дуже упереджені, підступні та кровожерливі люди. Протягом усієї історії ці сусіди тільки тим і займалася, що все навколо затоплювали кров’ю. З повномасштабною навалою згадалися їхні народні казочки про Ємелю-дурня, тобто якщо ти — дурень, нічого не робиш, то все тобі дається задарма. Ось так виховується той народ! А в нас Котигорошко  — лицарство, боротьба за справедливість, звитяга. В наших казках є повага до дорослих і живе любов: «садок вишневий коло хати», тиночок, барвіночок, танці, співи... Ми — про життя. А вони — про приниження та смерть. В них — культ зради та страхіть, володарювання, тому на тих «болотах» стільки страждання. Вперше цей інсайт прийшов після звільнення Київщини, після викривальної фрази росіян: «Кто вам, хохлам, разрешил так хорошо жить?». Хочеш так жити, то працюй, вкладай сили, знання, які ти здобув. Бо ж треба заробляти, творити, а не руйнувати. Їхня агресія та злоба — передусім через те, що вони собі не належать, вони — кріпосні. Рабу ніколи не здолати вільної людини. Вони нас не переможуть!

— Які внутрішні зміни сталися з вами під час війни, перебування на фронті?

— Стати жорстоким під час війни дуже просто. Як виявилося, до війни я жив у якомусь інкубаторі радості, добра й адекватності. Й тут раптом війна. Я б не хотів, аби зміни відбулися зі мною. Коли потрапив на фронт і почав розуміти, з чим матиму справу в майбутньому, то поставив себе на гальма, щоби зберегти важливі для себе чуттєвість, чистоту. Ти звикаєш до страху, до нескінченної несправедливості, бо крім того, що війна — це тотальне зло, армія — то окрема дуже цікава історія… (Усміхається.) Досвід, який ні з чим не порівняти.

— А що головне зрозуміли під час випробувань війною про Україну, українців, про себе?

— Як народу, існування якого заперечує ворог, вдалося зайняти найродючіші землі в Європі, найкращі місця на перехресті всіх шляхів, де був і тоді, в сиву давнину, й сьогодні такий насичений трафік? Ось питання! Як на мене, ми забуваємо з історії, що чимало династій вийшло з Києва, з Київської Русі. І ми наразі — єдині, хто зупиняє сучасну орду, ми є стримувальною силою, не пропускаємо далі те, що з пекла лізе.

Отже, Україна — це надпотужний осередок усього прекрасного, культурного, духовного. І не просто так ми боремося, і не просто так нам усі допомагають. Мрію, щоб Україна посіла своє законне місце, яке ми колись втратили. Щоб із нами рахувалися. Все, що відбувається зараз, — без перебільшень екзистенційна боротьба в духовному та історичному планах. У нас намагаються вкрасти нашу історію, нам кажуть, що ми — один народ, що в нас немає мови, культури… Однак  як можна протягом кількох століть забороняти те, чого не існує?! Ми — втілення життя. Україна — мати всьому. І ця мати зараз стікає кров’ю.

— Якщо уявити, що вас здатні почути всі, який меседж вважаєте за потрібне передати?

— Знаю військові підрозділи, в яких все як годинник працює. Вони — величезний потужний організм. На таких людях усе тримається. Але таких, мотивованих, що не день, то меншає. Багато тих, хто втомлюється та розчаровується. Живим людям потрібна пауза, перепочинок. Який вихід? Або воювати далі, або здатися. Іншого немає. Ірпінь та Буча показали, що чекає на країну в разі поразки. Наш ворог не змінився, все, що вони скоїли у 1930-х роках, повторюють на наших теренах нині. Це такі люди, вони живляться знищеним щастям свого ворога, здорових людей, тобто нас.

Тому українці не мають права на втому: одні стають до зброї, а інші — до роботи й молитви. Якщо не воюєш в окопі, маєш забезпечувати тих, хто тебе захищає. Якщо не воюєш і не забезпечуєш, то підтримуєш тих, хто це робить. Тільки так. І це все — одна  велика боротьба, велетенський Майдан. Так і було з перших днів війни. І зараз маємо знову мобілізуватися. Цей дощ надовго.

Історія третя. Олександр Шаповал, артист балету, хореграф

Заслужений артист України, соліст балету Національної опери України імені Тараса Шевченка, викладач Київського державного професійного хореографічного коледжу Олександр Шаповал мав бронь, і за пережитими травмами, і за фахом не підлягав мобілізації. Проте на другий день повномасштабної війни записався добровольцем до сил територіальної оборони ЗСУ. Захищав рідне місто. Після деокупації Київщини Олександр пішов на фронт як рядовий солдат, опанувавши нову для себе професію гранатометника. Загинув на Донецькому напрямку у вересні 2022 року. Крізь призму спогадів дружини Тетяни Шаповал.

— Як ваш чоловік ухвалив рішення зі зброєю в руках боронити Батьківщину?

— В характері Олександра була впертість. Якщо він щось собі надумав, то вперто йшов до мети. Саша був людиною честі. Відчув обов’язок — захищати Батьківщину. Він палко любив Україну й казав, що коли рідна країна в небезпеці, він не має права ховатися за чужими спинами. В такому ставленні до честі, сумління чоловіка виховав дід-фронтовик. І Саша так виховував і наших дітей. Для нього вибір, який він зробив у перші дні повномасштабного вторгнення, був однозначним. Він зі мною нічого не обговорював, адже передбачав, що для мене це буде шоком, а він не хотів чути жіночих умовлянь. Звісно, наші син і донька вже не маленькі. Однак наприкінці лютого 2022 року усе так стрімко розвивалося, більшість була розгублена... Донька Маша була в розпачі від рішення батька. Він на неї навіть нагримав, але встиг вибачитися та переконати доню, що все буде гаразд. Саша поїхав до військкомату 25 лютого 2022 року. Я, можливо, ще тільки раз порушила тему його вибору по телефону вже з Ірландії, куди подалися з донею навесні 2022 року, щоб продовжити таке омріяне й нею, й чоловіком балетне навчання. Ми з Сашком тоді дуже довго розмовляли, я йшла маленьким ірландським селом і дала волю емоціям, аж кричала в слухавку. Саша вислухав мене й відповів: якби він цей вибір робив зараз, то обрав би те, що обрав. І це остаточно.

— Мені пощастило побачити багато вистав за участю вашого талановитого чоловіка. Пам’ятаю балет «Дама з камеліями» 1 липня 2021 року — Олександр замінив у ролі Герцога де Гіза колегу, коли той офіційно попрощався зі сценою. Дуже тепло згадують Олександра всі його колеги.

— Балет був покликанням Саші. Справді доля хоч і манівцями, але вела чоловіка до балету. В ньому не відразу прокинулася любов до цього виду мистецтва. Спочатку через вплив рідного дядька (Сергій Лук’янович Зубатов — відомий педагог українських народних танців. — М.М.) займався народними танцями.

Найулюбленішою партією Саші був Лукаш із балету «Лісова пісня». Дуже ніжний балет. Лібрето написано за мотивами п’єси Лесі Українки, все пов’язано з Україною. Я особисто дуже любила у виконанні чоловіка Грека Зорбу, Дон Кіхота. Ніхто не перевершить Сашу в його харизмі. Він був не лише технічно виразним, а й яскравим в акторській майстерності. За 28 років професійної діяльності виконав 30 різних ролей у численних виставах — «Жізель», «Дон Кіхот», «Корсар», «Кармен-сюїта», «Юлій Цезар», а також в українських п’єсах — «Лісова пісня» та «Вечори на хуторі біля Диканьки».

Однак саме «Кармен» була першою й останньою виставою Олександра в театрі. Мені дуже подобається покоління артистів балету мого чоловіка, серед них було та залишається чимало високодуховно розвинених особистостей, справжніх інтелектуалів.

Однак про них не так багато знають, і мені через брак їхньої публічності завжди було прикро.

У житті все парадоксально: завдяки ковіду перехід на пенсію Саші стався досить гармонійно. З усіх однокласників із училища він найдовше протримався в театрі. В останні місяці роботи солістом балетної трупи він трохи скаржився, що там чи там болить, що танцювати не може. Він не те щоб перегорів, але просто настав час. Пережили з ним і кризу середнього віку: оцінював свої досягнення, відчайдушно шукав новий напрям, куди рухатися далі. Однак із початком повномасштабної війни він відчув сили, наче відкрив своє друге велике призначення.

— Ви маєте на увазі викладацьку роботу Олександра?

— Так, Саша віддавався роботі в училищі, але постійно продовжував у собі копатися. Казав мені: «Може, я недостатньо уваги комусь приділив або не відстояв під час іспиту перед комісією учня/ученицю, бо розумію, що ця дівчинка чи цей хлопчик працювали набагато більше». Саша затримувався з учнями стільки, скільки було потрібно для результату. Він поважав студентів. Розповідав: якось заходить до класу, а там хтось заснув на станочку. І Саша сказав учням, щоб не будили — нехай дитина відпочине — й тихесенько працювали далі. Він був дуже людяним.

— Як би ви схарактеризували філософію його життя?

— Наголошую, Саша був людиною честі. Життя артиста балету дуже складне, за кулісами завжди чергують медики. Саша багато гастролював, з роками прийшла втома, хотілося спокою. Тому, напевне, він так захопився новим для себе хобі — риболовлею. Годинами міг стояти над водоймою, не їсти, не пити, не спати, не палити (бо дуже багато палив), майже нічого не ловив, тільки маленьких рибок. (Усміхається.) Однак він отримував величезну насолоду, милувався краєвидами. Початок цього його захоплення збігся з пандемією — за два роки до великої війни. Я була впевнена, що локдаун призведе до демографічного вибуху або до збільшення кількості розлучень. А нам із Сашею судилося прожити чудові медові місяці. (Усміхається.) Переїхали до просторого будинку моїх батьків на Черкащині, їздили щодня на рибалку. Під час рибалки я не мала права порушувати тишу. (Усміхається.). Для нього після такої кількості років роботи серед людей і на людях, після неймовірної емоційної та фізичної втоми, що накопичувалася роками, рибалка була свого роду медитацією, справжнім відпочинком.

— Яким він був батьком?

— Про це краще запитати в дітей. Трохи не вистачало синові батька. Молодшій дитині, донечці, пощастило більше. Збіг усього: й те, що дівчинка, й те, що Сашко отримав травму, коли доня народилася, й танцювання на чотири місяці було поставлено на паузу. Отже, Маші пощастило. (Усміхається.) Таткова доця не злазила з чоловіка й мички микала з нього. Різниця між сином і донею — чотири з половиною роки. Коли діти були маленькими, часто починали заводитися. Коли я втомлювалася розводити їх по різних кутках, Саша завжди дітям казав: «Ви — найрідніші одне для одного люди, маєте берегти одне одного. Як не стане мене чи мами, ви маєте підтримувати одне одного, бути дружніми». Зернятко впало на благодатний ґрунт, проросло, вони сьогодні — справжні друзяки.

І наша Маша вчиться на балерину. Чоловік кричав, що син у жодному разі не має стати артистом балету, бо це дуже важко. На що я відповідала: «А Маші, отже, ти цієї складної долі бажаєш?». Коли їй було років вісім, Саша раптом вирішив, що доні треба бути балериною. Він усім потім розповідав, що це Маша сама захотіла. Але я завжди зауважувала, що добре пам’ятаю, хто саме цього палко забажав. (Усміхається.)

— Який меседж від родини Шаповал ви б хотіли передати світові?

— Я — людина миру. І мені хочеться своєю любов’ю, своїми крилами огорнути світ. Життя складне. Люди втомлені, агресивні. Так хочеться, щоб люди зберегли віру й любов. Тоді, впевнена, у світі буде менше жорстокості. Бажаю кожному навчитися цінувати час, шукати та знаходити прекрасне в дрібничках. Я всередині себе викликаю Сонце.