Щаслива Україна у 2050 році: за що варто боротися просто зараз

Дійшли руки, вирішив дописати багато букв про поточний момент.

Вижимка зі спілкування в липні: нам необхідне оновлення пам'ятки "а за що ми воюємо просто зараз".

Набір звичних гасел працює дедалі гірше. Людей (а це найкращі люди, які тягнуть на собі війну весь цей час) збиває з пантелику клубок "мирний саміт–переговори–люди–території–перемир'я" тощо. Отруює мізки і ламає настрій, включається інша мотивація.

В одних, коли почалися репліки, посилені частиною прасок, що до нового року все якось підморозиться, виник абсолютно прагматичний позив: треба якось пропетляти пів року. І сім'ї включилися, тиснуть.

На інших впливають вкидання, що треба домовлятися за будь-яку ціну якомога швидше. Відступаємо, обстріли, руйнування, смерті. Сьогодні — гірше, ніж учора, завтра — гірше, ніж сьогодні. Час іде, зима близько.

Треті не дуже-то вірять, що росіяни здатні перейти Дніпро. Тобто воно то звичайно, одвічний ворог, немає питань. Але є ментальна установка, що навіть у найгіршій ситуації частина території опиниться в безпеці. Когось уб'ють або замучать, шкода, але нас — ні. Лише б закінчилися бойові дії.

Є ще низка категорій, яким потрібна відповідь: а навіщо вкладатися щосили, ризикувати просто зараз і в осяжному майбутньому? У чому сенс? Яке завдання вирішується?

Моє відчуття таке: Україна виграла етап війни за виживання, відкрився шанс перейти на наступний відрізок — просто зараз і найближчими місяцями Україна воює за кращу з можливих траєкторію виходу з війни і післявоєнного розвитку.

Інакше кажучи, вирішується: всі жертви, страждання, руйнування, весь героїзм — це все було даремно чи ні? Ті, кого ми поховали, вони даремно загинули? Здоров'я даремно втратили? Чи ні?

Якщо шанс буде втрачено зовсім — ми повернемося на попередній рівень, але в гірших умовах, знову почнеться битва за виживання з високою ймовірністю програти. Тоді все даремно.

Якщо шанс не буде використано оптимально — ми втратимо багато людей, роки часу і будемо як умовна Лівія, Сирія або Боснія. Поки нас зрештою не прикінчать. Тоді теж усе даремно, але пізніше.

Тому необхідність викладатися реально є, незважаючи на весь інформаційний шум.

Подробиці.

1. Часто доводиться чути, що в нас немає "образу перемоги". Це не так.

"Образ перемоги" і для внутрішнього споживання, і для партнерів у нас точно є. Відповіді на поверхні, вони багаторазово проговорені. Проблема в тому, що вони нікому не подобаються. Тому використовуються різні хитрощі (насамперед — самообман) у надії, що з'являться якісь інші відповіді.

Не з'являться.

Щоб трохи прояснити картину, варто засвоїти, що є дві умовні "оптики" — політична та історична. Основна відмінність: крок у політичній "оптиці" — місяці–роки, крок в "історичній" — покоління (приблизно 25 років).

Якщо дивитися на те, що відбувається, виключно через призму політичної оптики, то нічого, крім жаху, побачене не викличе. На коротких ділянках тунелю — непроглядна темрява.

Тому варто взяти більш загальний план, а потім розкласти історичну перспективу на політичні відрізки.

2. Для аналогії. Якщо відступити від сьогоднішнього дня на покоління назад, кожен може сам оцінити, наскільки змінився світ.

Війна в Югославії та її наслідки. Лівія. Сирія. Ірак. Два Судани. Афганістан. Смартфони. Соцмережі. Євро. Криптовалюти. Трамп. Ковід. Дрони. ШІ. І т.д.

Тільки те, що на виду.

Доля України вирішуватиметься в умовах мінливого світу. Де-факто — в умовах шторму. Початок визначення долі буде в одному світі, а підсумок — в іншому. Візьміть будь-який довгий процес (демографічний, екологічний, навіть економічний) і спробуйте продовжити на покоління вперед. Дає уявлення про пріоритети.

Якщо на тлі бедламу у світі через покоління (у 2050 році) український народ матиме свою незалежну державу в кордонах, близьких до 1991 року, і з населенням, близьким до довоєнного, шляхом природного приросту, а не тільки за кошт міграції — це буде епічна перемога.

Багато-багато українців у власній великій країні, які живуть вільно, благополучно і самі ухвалюють ключові колективні рішення — хіба не мрія? Це орієнтир на покоління.

Так ось просто зараз ми воюємо за шанс вийти на траєкторію, яка приведе до цього результату.

Альтернативи?

Відсутність держави, неповноцінна карликова держава, дуже залежна держава; розпорошення, надлом або заміщення нації. Список бід можна продовжити.

3. Якщо виділяти основні завдання на покоління, на поверхні такі.

А) Сформувати комплекс умов, щоб українців ставало більше, а не менше. І в етнічному плані, і в плані ідентичності.

Зараз у нас ситуація, коли Росія, яка відчуває дефіцит населення, напала на Україну, яка провалюється в демографічну яму. У РФ є два з половиною варіанти вирішення її проблем: мігранти, захоплення українського населення і загинання скріп у бік підвищення народжуваності. Ми жодного з рецептів не вибрали і продовжуємо виштовхувати людей, яких можна було зберегти.

Слухати про гіпотетичних мігрантів, які нібито мільйонами інтегруються в українську державу та суспільство, дуже смішно. Особливо від людей, які не в змозі прийняти своїх же співвітчизників із, безумовно, українською ідентичністю, але її регіональними особливостями.

Якщо не буде вирішене це базове (демографічне) питання, нам триста років не буде потрібна вихідна територія. Ми її просто не втримаємо.

Якщо вірити прогнозу ООН, що через 75 років (три покоління, аналог у минулому — період після ДСВ) в Україні буде 15 млн населення, можна однозначно стверджувати: або це буде неукраїнська держава, або в неї будуть інші кордони.

Б) Відновити незалежність і реальний суверенітет України щонайменше з найважливіших для життя країни питань. Що означає здатність ухвалити і самотужки втілити рішення в інтересах українського народу, навіть якщо наші найближчі партнери категорично проти. Наприклад, відновити ядерний статус, якщо так буде вирішено.

Якщо суверенітет не буде відновлено, це буде неукраїнська держава.

Поточну ситуацію із суверенітетом усі розуміють.

В) Виключити повторення війни на доступне для огляду (років 50) майбутнє. Що передбачає комплекс чинників — від самостійних зусиль зі зміцнення оборони до участі в системі колективної безпеки (двосторонні договори, НАТО, щось замість НАТО тощо).

Тільки довгий мир дає змогу накопичувати ресурси. Найкраща війна — в якій ти не береш участі і на якій заробляєш. Наші партнери дуже наочно нам цей урок підносять.

Г) Забезпечити темпи розвитку, що дають змогу наздоганяти передові країни за якістю життя, а також самим ОПЛАЧУВАТИ ОБОРОНУ і КУЛЬТУРУ.

Без оборони не буде нічого. Без культури не буде нічого довгострокового, буде підірвана ідентичність.

Що передбачає щонайменше дві опції.

З одного боку, інтегруватися в європейський простір у найбільш вигідний і найменш травматичний для України спосіб, не дозволити себе пограбувати в процесі, зберегти індивідуальність, відбитися від протиприродного.

З іншого боку, вийти на добросусідські взаємовигідні стосунки з тим, що буде на просторі сьогоднішньої Росії (в чинних кордонах РФ або якихось інших). Німеччина та Угорщина хочуть заробляти добробут на зв'язках із РФ, а ми не повинні? Ми перші повинні. Треба бути ідіотом і/або зовсім не любити свою країну, щоб бажати їй сусіда-ворога. Тому мета — дружній простір від Бреста і Тамані до Тихого океану.

Що можливо тільки за наявності за поребриком відповідного політичного режиму, денацифікації РФ тощо. Через покоління ні Путіна, ні Лукашенка точно не буде. Але щось же буде?

Д) В ідеалі — відновити територіальну цілісність України в міжнародно визнаних кордонах (1991 рік). Якщо не повернути несправедливо відібрані території, це буде висмоктувати енергію в ресентимент. У минуле, а не в майбутнє.

Думаю, на рівні гасел збігається у багатьох. Тепер питання — як?

4. Ці цілі потребуватимуть довгої волі з виходом за межі політичних циклів,

надмотивації, надзусиль, аскези, некорисливості і багато того, від чого ми відвикли та/або перестали сприймати як норму і доблесть.

У них криється безліч протиріч, які поставлять питання: компроміс або відмова від мети, щонайменше — пауза в русі.

У досягненні цих цілей ми не самодостатні, нам буде потрібна допомога. Багато допомоги. Від тих, хто виставляє обмеження, хто хоче на нас нажитися, перед ким у нас багато боргів і чиєї надмірної опіки ми хочемо зрештою позбутися. Інтереси мають якось збігтися.

Також не можна підходити до цього списку як до меню. Нам уже раз продали роззброєння в обмін на визнання, "добросусідство" в обмін на відмову від суверенітету. Такий підхід передбачає ліквідацію України.

Багато в чому досягнення цих цілей залежить від того, що відбуватиметься в Росії. Крім нас, на РФ повинні впливати якісь зовнішні і внутрішні суб'єкти, щоб звалити людожерський режим Путіна і підірвати його імперську основу. Після чого ці внутрішні російські суб'єкти мають узяти владу і реалізувати те, що ми хочемо в плані компенсації шкоди, вилову злочинців і побудови добросусідських взаємовигідних відносин. Усього лише…

5. Усе це епічно важко, але не неможливо.

Хоча обплутано безліччю застережень "якщо — тоді". А в якихось моментах має просто пощастити.

Якщо великими мазками описати поточний стан, він такий.

(Для кращого засвоєння рекомендую зробити вправу: помістити перед очима якусь російську карту України, обрубок без Криму і 4 регіонів. Щоб кров з очей, але так мозок краще працює).

А) Четверта частина країни окупована або в прямій небезпеці. І ворог повзе далі. Третина окупованої території — щільно заміновані отруєні руїни, трупи міст і сіл, знищена природа.

Піде кілька десятиліть, щоб повернути туди повноцінне життя. Тут метро в Києві поламалося — рік ремонтують. Уявіть, що таке — відродити сотню міст і тисячу сіл. Це концентрація циклопічних ресурсів і багато людей, які мають звідкись узятися.

Кудись життя в колишньому вигляді не повернеться ніколи, але може бути перезасноване новими людьми.

Б) Ми втратили третину населення. Потенційно це катастрофа, з огляду на те, хто виїхав (жінки і діти; працездатні та заповзятливі). Мільйони внутрішніх біженців.

Але поки що це не вирок. Щастя в тому, що ці люди живі. Раз живі — можуть повернутися, коли будуть умови. Основні втрати зараз — це навіть не фронт і не ті, хто виїхав, а НЕнароджені.

В) Знищено третину економіки (якщо не більше), продовжуємо деградувати. На побудову нової енергетики підуть роки. Дефіцит енергії — обмежувач розвитку. Зростає борг, обслуговування боргу з'їдає перспективу.

Нам доведеться побудувати щось краще за "Мрію" та ефективніше за радянські заводи. Консервація в "аграрну наднедодержаву" — це смерть. Шанс у тому, що багато хто хоче у нас заробити. Його не можна розбазарити.

Г) Про соціальні проблеми внаслідок війни тощо навіть писати не буду, всі все розуміють. Ветерани. Лікарі (виїхали), вчителі (виїхали), науковці (виїхали/відійшли з професії/загинули/злидарюють)… Співвідношення працездатні/утриманці.

Водночас Росія поки що нікуди не поділася. І партнери, від яких ми залежимо, не дуже-то хочуть, щоб вона кудись поділася навіть у нинішньому людожерському вигляді. Тут очевидна розбіжність позицій…

Тобто.

Немає жодного шляху назад. Історично країна у звичному вигляді зруйнована. Це вже сталося де-факто (хоча юридично ми цього не визнаємо, поки право на нашому боці). Війна просто маскує зміни, як штучна кома. "Відновити" нічого не можна.

Можна або побудувати/перезібрати нове, або звільнити майданчик для більш дбайливих господарів.

Ні Харків/Херсон, ні тим паче Донецьк/Луганськ/Маріуполь/Крим уже ніколи не будуть такими, якими були до 2014 р. Вони будуть якимись новими.

Ті, хто 10 років поневіряються по інших регіонах і за кордоном (а це насамперед південь і схід), змінилися і зібрали новий досвід.

Ті, хто пройшов/пройде фронт (а також члени сімей, близькі) поготів.

Це ВЖЕ інша країна та інший народ. У яких два шляхи.

Є шлях донизу — до втрати державності та розпорошення нації на принижений, безправний набрід, який втратив свою землю. Прикладів в історії — вагон і маленький візок. Ми точно не перші і не останні в такій ситуації.

І є шлях уперед і вгору. До досягнення цілей, які сьогодні здаються нереалістичними. І таких прикладів повно.

Варіанта, що нас залишать у спокої хоча б у нинішньому вигляді, не існує. Або в прірву — або до зірок.

Ось цю історичну оптику треба розкласти на політичні кроки.

6. Як усе буде в підсумку.

За якийсь час дядьки й тітки в гарному одязі зберуться у світлому теплому приміщенні з прохолодними напоями та фруктами/горішками на столі.

Вони сядуть за цей стіл, пред'являть "карти" і будуть розмовляти. А на перекурі вип'ють каву зі смачними бутербродами та печивом. Потім — ще раунд, потім — обід. Ще раунд. Вечеря. Не буде результату — роз'їдуться.

Бо знову зберуться — роз'їдуться. І знову. І в якийсь момент вийдуть із заявою або підпишуть папери.

Увесь цей час (місяці) хтось помиратиме, мерзнутиме, мокнутиме, борсатиметься в багнюці, страждатиме від ран, поневірятиметься по чужих кутках.

Результат залежить від того, які "карти" будуть у дядьків і тіток, що грають за нас. І як вони зіграють.

За ось цим столом може бути зафіксовано, що багато хто загинув практично даремно, що перекреслено роки зусиль. Або навпаки: подвиг народу й армії буде гідно реалізовано, буде врятовано багато життів і років для мільйонів українців.

Усі кровопролитні бої, усі смерті, відірвані руки й ноги, уся робота на межі — щоб на столі й у рукавах були максимально сильні українські "карти".

Усі танки і бронетехніка, уся міць артилерії, кілотонни смертоносного заліза, усі горизонти інженерної думки, далекобійні дрони будуть на кінчику пера і в репліках парламентерів — ось така концентрація відповідальності і ціна помилки.

7. Суть моменту.

Нинішня Росія позначила, що незалежна українська держава в близькому до вихідного стані (від Сяну до Дону, 45+ мільйонів, з амбіціями тощо), в її картині світу неприпустима.

Якийсь ущербний карлик, що символізує тотальний розгром і перемогу Кремля — можливо. А велика різноманітна успішна Україна — ні.

Росія охоче почне переговори, які залишать для України тільки одну траєкторію — вниз, до знищення. Хоч завтра. РФ зазнає колосальних втрат і воєнним шляхом своїх цілей домогтися не може. Її цілком влаштує дипломатичний шлях, який веде до тієї ж мети.

Ідея "зупиняти прямо зараз за будь-яку ціну" — це прелюдія до траєкторії вниз. Де-факто це означає Україну без Лівого берега — такою буде ланцюгова реакція в найближчій перспективі.

Ситуація на фронті складна. Якщо відкинути "чорних лебедів" у самій РФ, то говорити про досягнення наших цілей військовим шляхом ми не можемо. У нас немає ресурсів і немає союзників для війни за межі 1991 року. Щонайменше зараз. Для цього потрібні потрясіння всередині РФ.

За що ми можемо реалістично боротися зараз — це за збереження траєкторії "вперед і вгору". Тобто, щоб вхід у переговори не був обплутаний вимогами, які свідомо знищують перспективу на покоління.

Щоб нам не довелося ні від чого формально відмовлятися. Щоб усе тимчасово захоплене висіло зашморгом на шиї Росії. Щоб РФ була змушена йти на поступки для зняття санкцій тощо. Тоді ми все повернемо.

Треба не тільки врятуватися, а й постаратися не потрапити в кабалу, з якої не вибратися. Дуже складне завдання. З високою ціною.

Умова для такого формату переговорів — завдання російським військам та інфраструктурі драматичної шкоди в найближчі 4–5 місяців. Щоб без нової хвилі масової мобілізації вони не могли утримувати фронт.

Робити це доведеться з поточним обсягом військової допомоги, з перспективою посилення авіації. Ну, і наш ВПК низку сюрпризів готує.

Тому є сенс не чекати, а з розумом викладатися. Уся можлива допомога армії і вся можлива холоднокровність у тилу.

Це реальна робота на те, щоб боротьба за вихід із війни була на максимально прийнятних умовах. І щоб усе не даремно.

Важливо Удар по "Охматдиту": перед яким вибором Путін поставив Україну

8. Дані групи ІС показують зростання втрат РФ.

У самій РФ нові й нові регіони збільшують виплати найманцям. Тобто вони на блефі, на морально-вольових, задіюючи резерви і розгойдуючи ментально, намагаються максимально нас продавити, щоб в ідеалі ми посипалися до листопада.

Якщо в них не вийде — тоді відкривається вікно можливостей для формату переговорів, який зберігає для України траєкторію "вперед і вгору".

У Кремлі це точно розуміють. Тому, на жаль, нас очікують варварські атаки і тиск з усіх боків. Вони будуть ламати волю.

Але ми вже багато чого пережили і на багато що здатні.

ВРУ продовжила воєнний стан до 9 листопада, чим вибила козир для розгойдування.

Епізод з "Охматдитом" показав, що в Києві, на який багато хто бурмоче, з волею і самоорганізацією, як і раніше, все гаразд. Бракує позитивних точок збірки, бо практично все стало рутиною. Коли щось свіже — народ моментально надихається (згадайте знесення МАФу біля Десятинної).

Менше душевної енергії на оцінку слів і намірів, більше — на справи.

Згадайте, скільки зобов'язань орально брали на себе західні партнери і скільки надій не виправдалося (з наочного — снаряди). І що? Хтось із них сильно постраждав? Згорів від сорому? "100 ярдів від НАТО" пам'ятаєте? І де? Тож менше емоцій не у справі.

9. Що зараз випадає.

Майбутнє добросусідство з "Росією" як ресурс розвитку. Зараз це звучить дико, але треба дивитися тверезо. Результат або запрограмують без нас, або ми хоч якось захистимо свої інтереси.

На цю тему мало говорять вголос. Тому що будь-які розмови про майбутню реанімацію зв'язків під акомпанемент КАБів і ракет здаються передчасними і блюзнірськими. Спочатку фронт.

Однак треба зрозуміти, що, коли наша армія забезпечить стійке становище на фронті або з іншої причини виникнуть сприятливі умови, ВЖЕ мають бути заряджені заготовки. Бо буде пізно.

Західні партнери мають своє бачення (дуже дивненьке), вони форматують під своє бачення російську опозицію. Підсумок нам може не сподобатися від слова зовсім.

Поки що мейнстрим обговорення розвивається в дусі, що нам потрібно налагоджувати союзницькі стосунки з "хорошими неруськими" і підтримувати їхні відцентрові устремління всередині РФ. "Деколонізація". Я про це нещодавно писав. Це важливий трек, низка колег його розвиває.

Але чи є деколонізація РФ нашою самоціллю? Ні, не є.

Наша мета — знести путінський режим і не дати йому відтворитися. Це не обов'язково повністю пов'язане з деколонізацією як з ідеєю. Точніше — цей інструмент точно не може бути єдиним. Він може спрацювати пізніше, ніж нам необхідно.

Партнерам невигідний низовий опір у РФ. А нам? Партнерів лякає російський бунт. А нас? Ба більше, партнери досить консервативні в питаннях підтримки національного самовизначення в РФ. Чомусь. Хоча інструменти в них є. Значно більше, ніж у нас. Але вони істерично цураються активності на території РФ. А як без неї?

НАТО офіційно (!) ще рік буде думати, що робити з РФ. У нас такої розкоші немає.

10. Загалом, виходить таке.

Варіанта "прямо зараз припинити страждання і зберегти країну" — не існує. Поки РФ не вичерпала сили, добровільно вона піде тільки на ті переговори, які ведуть дипломатичним шляхом до тих самих цілей, що й воєнний розгром України. Інший формат переговорів належить вигризти.

В один хід досягти цілей, що складаються у відчуття перемоги, не вийде навіть теоретично. Це тривалий і трудомісткий процес. Тому нікому не подобається.

Якщо вам однаково, де жити, але ви поки що в Україні — то хороших новин немає. В Україні ще довго буде важко і немає жодних гарантій. Для вас раціональна тактика — виживати і вибиратися з України.

Якщо ж не байдуже, ви вважаєте цю землю своєю, то погана новина, що сил уже мало, а попереду — важкі випробування. Хороша в тому, що шанси на краще майбутнє не втрачено. І в жодній іншій країні таких можливостей не буде. Тільки в рідній.

Аргумент від протилежного — турбулентність у світі зруйнує безліч пряникових будиночків за кордоном. І через кілька років картинка буде дещо інша. Але треба вистояти і на великих розвилках не помилитися.

Щодня ми проходимо великі чи маленькі розвилки. Часiв Яр росіяни хотіли до 9 травня — і вже майже три місяці зверху "хочуть". Ми не посипалися навесні. Харків міцно спантеличив росіян. І вже серпень на носі.

Є проблеми в Донецькій області, є в Харківській, ворог зосереджується на півдні. Але у ворога залишається все менше часу і коштів, щоб обвалити нас до листопада.

Далі точно буде важка зима. Вона в будь-якому разі буде важкою.

Варіанти зими — на тлі активних бойових дій чи на тлі підморозки? З переговорами чи без? Якщо з переговорами — то про яку траєкторію?

Якщо ворог нас не обвалить, але й ми не дотиснемо РФ до необхідності проводити масову мобілізацію — на нас очікує ще один цикл бойових дій весна–осінь 2025 р. Що несе занадто багато ризиків. Тільки Китай радісно погріє руки. Тому всі інші будуть штовхати своє рішення, щоб цього циклу уникнути. Головне — не шляхом вироку Україні…

Робота на оборону. Підготовка до зими. Трохи зусиль в усвідомлення "а що з росіянами, якщо вони всі раптово не помруть?" заради одного — щоб не нав'язали свідомо безвихідний сценарій, який ми на емоціях приймемо.

Ось якийсь такий календарик.

У ньому немає радості, але є надія і обґрунтована гіпотеза, що в нас усе буде краще і все не даремно.

Автор висловлює особисту думку, яка може не збігатися з позицією редакції. Відповідальність за опубліковані дані в рубриці "Думки" несе автор.

Джерело

Важливо Найближча критична точка — за три тижні: чому РФ з особливою силою валить український тил