Два роки після теракту․ Спогади родин тих, хто постраждав в Оленівці

193.

Сто девʼяносто три.

Сто девʼяносто три українських військовополонених.

Сто девʼяносто три українських військовополонених перебували в бараці Оленівської колонії.

Сто девʼяносто три українських військовополонених перебували в бараці Оленівської колонії, коли Росія вчинила теракт, підірвавши приміщення.

Ця історія дається важко, тож її доводиться закарбовувати у памʼяті слово за словом. Мабуть, наймасовіший злочин щодо військовополонених, який вчинила країна-агресорка. Один із проявів геноциду. Доказ цинічності й людожерливості ворога. Трагічний день в історії українського народу після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Та чи є безтурботні дні після 24.02.2022? Рідні чинних військовополонених скажуть: ні. Вони живуть, затамувавши подих. Чекають дня, коли додому повернуться найрідніші, які вже понад два роки перебувають у полоні.

Подекуди хтось із них нарешті плаче від щастя: додому повертається автобус, повний виснажених чоловіків і жінок, що пережили російський полон. Сотні українських родин пильно роздивляються світлини від Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими. День, після якого доводиться чекати на наступний – коли знову відбудеться обмін.

У ГО "Спільнота Родин Оленівки" таких родин понад 150. Хтось із них чекає на рідних, хтось виборює справедливість для загиблих.

Незавершені історії. Великі сподівання. Битва за своїх рідних. Невиплакані сльози. Байдужість міжнародних інституцій. 24 Канал підсумовує, якими були два роки після теракту в Оленівці.

Спланований теракт і 53 загиблі азовці

Ця історія починається так: 193 українських військовополонених перебували в одному величезному бараці. Їх мало бути 200, але перед терактом сімох забрали. Світ побачить світлини ангару вже після підриву: численні двоярусні "койки", фрагменти людських тіл, обгорілі стіни.

Барак в Оленівці після теракту / Фото АрміяInform

Від вибухів на території колишньої Волноваської виправної колонії №120, де утримували українських захисників, загинуло 53 полонених. Ще понад 130 зазнали поранень.

Барак, пише МІПЛ, був умовно розділений на дві частини. Перша – при вході. Це металева прибудова, де розташовувалась імпровізована кухня. До другої вели великі та важкі залізні ворота. За ними – цех з бетонних блоків. Над головою – металевий дах. У приміщенні стояли преси, станки. Вікна були вгорі, вони не відчинялися. Дихати було нічим.

Приблизно о 23:30 28 липня 2022 року пролунав перший вибух – його було чутно ззовні. Другий і третій пролунали за 15 хвилин, уже всередині.

Вогонь був усюди, черепиця звисала. Об моє ліжко, яке розташовувалось приблизно посередині бараку, вдарилась частина даху. Я зрозумів, що трохи обгорів, плюс у мене було дуже багато уламкових поранень… Почав спускатися з ліжка. Під ногами – тіло. Мої хлопці на першому ярусі лежали мертві. Десь під ногами – "Башня". Я перевірив пульс на шиї, не було нічого. Тіло було ціле. Я почав його витягувати. Дотягнули його трохи. Збоку лежав боєць, який кричав. Ми почали витягувати того, хто був живий. Вогонь уже був більший, я почав втрачати свідомість через втрату крові,
– розповідає військовий з позивним "Лемко".

Дехто загинув одразу, ще хтось мав серйозні поранення. Були й такі, що постраждали менше – вони й забили тривогу.

Надранок українські родини військовополонених ще будуть вагатися, чи новини про обстріл Оленівки є частиною пропаганди, чи трагічною правдою.

У той момент, коли інформація починає поширюватися, на територію колонії заїжджатимуть КАМАЗи. Важкопоранених військовополонених почнуть вивозити до лікарень Донецька. Використовувати будуть саме вантажівки, а не машини швидкої допомоги: це відбудеться орієнтовно за 5 годин після вибухів.

Тієї ночі багато людей померло від крововтрат. Їх можна було врятувати, якби у нас були необхідні матеріали. Рідний брат мого близького товариша помирав перед самим парканом. У нього були важкі поранення ніг, проникаюче поранення голови і грудної клітки. Я розумів, що нічим йому не допоможу, але хотів перевести його стабілізувати, щоб хоч трохи продовжити йому життя. У цей момент заступник начальника тюрми просто стояв, пив каву і курив, а коли побратим помер, він сказав: "А, етот уже здох",
– пригадує Остап Швед, бойовий медик бригади "Азов".

За кілька днів після теракту зʼявляться списки від російської сторони. Вони будуть неточними, а подекуди й помилковими. Родини матимуть обмаль інформації про своїх рідних. Більшість даних – бодай, світлини чи відео, доведеться шукати в російських телеграм-каналах.

Після вибуху російська сторона заявила, що українські сили оборони начебто обстріляли територію колонії з HIMARS. Згодом СБУ, ЗСУ та Міноборони у спільній заяві заявили: це був спланований теракт Росії, бо жоден працівник колонії, бойовик так званої "ДНР" чи російський військовий, які охороняли приміщення, згідно з коментарями російської сторони, не постраждав.

У серпні 2022 року генеральний прокурор України Андрій Костін повідомив: ймовірно, причиною вибуху стала термобарична зброя – росіяни замінували барак, а потім його підірвали.

У Головному управлінні розвідки Міноборони України кажуть, що теракт здійснили найманці зі складу ПВК "Вагнер". І головна мета – приховати факти тотального розкрадання коштів, виділених на утримання українських військовополонених. Відомо, що 1 серпня 2022 року на "об’єкт" мала прибути комісія з Москви для перевірки витрат виділених коштів та умов утримання полонених.

В одному зі своїх звітів ООН зазначила: зафіксовані ушкодження не є характерними для ураження боєприпасами HIMARS.

Зараз справи щодо теракту в Оленівці, які були розкидані по всій країні, об'єднали в одне кримінальне провадження. Але чи вдасться добитися покарання? Міжнародний комітет Червоного Хреста виправдовується, що їх рідко допускають до військовополонених. В ООН ще в січні 2023 року розформували місію зі встановлення фактів в Оленівці. Зараз усе, що роблять міжнародні інституції – це стурбованість і засудження. Подекуди – лише на словах, в усній формі. Принаймні, так розповідають родини військовополонених.

За наявною інформацією, Україна під час обмінів повернула з Оленівки 23 поранених військовослужбовців. Інші зараз розкидані по території Росії. На них чекають вдома рідні, які подекуди не знають, у якому стані зараз полонені та де вони перебувають.

Марія та Сергій: одруження онлайн на "Азовсталі"

Марія Алєксєєвич – дружина бійця бригади "Азов", який обороняв Маріуполь і за наказом вийшов з "Азовсталі" в полон. Вона досі чекає на свого чоловіка, хоч і має дуже, дуже мало інформації про його стан: у російському полоні мало в кого виходить спілкуватися з рідними.

Вони познайомилися 2018 року у соцмережах. Трохи спілкувалися – дізналися, що двоє навчалися в одному і тому ж університеті на психологів. Тож вперше зустрілися під час студентської сесії.

Сергій – чоловік Марії / Фото, надане 24 Каналу дружиною захисника

Коли він мене обійняв вперше, я просто… Досі пам'ятаю ті відчуття, як просто ніби щось таке рідне, ніби щось таке своє. І з того часу ми проживали у цивільному шлюбі – чотири роки, до повномасштабного вторгнення Росії на територію України,
– пригадує Марія.

Під час розмови на руках дівчина тримає кота. Він треться об руки, лащиться; іноді мурчанням трохи перебиває слова.

"Це Сергій мені його привіз якраз в кінці 2018-го року. Кіт теж його дуже чекає. Як дістаю якісь речі Сергія (це буває дуже-дуже часто), то він одразу мурликає, лягає на них. Тому чекаємо", – розповідає Марія.

Кіт також чекає на повернення / Фото, надане 24 Каналу

Пара одружилася 27 квітня 2022 року онлайн. Ще наприкінці лютого Сергій написав, що хоче побратися після перемоги. Вона погодилася, але війна внесла свої корективи.

Коли бої в Маріуполі ставали все активнішими, Сергій мені часто писав про те, що він хоче одружитися зі мною, коли повернеться з Маріуполя. Звісно, ми спілкувалися про те, що одружимось, все буде добре, що Сергій до мене повернеться. А 20 квітня 2022 року я просто чекала, як завжди, щоб він з'явився в мережі, щоб бодай якусь інформацію дізнатися про нього, що він живий. Він просто мені написав, "Сонечко, я пробиваю можливість одружитися дистанційно, якщо ти згодна". Для мене це було неочікувано. Я ніколи не хотіла великого пишного весілля, але не думала, що це буде онлайн і ще, на жаль, при таких трагічних обставинах… Тому він познайомив мене зі своїм побратимом, який на той момент був у Хмельницькому. Він допомагав нам з одруженням, безпосередньо був на церемонії, якщо можна її так назвати,
– пригадує дівчина.

Тоді вони тиждень оббивали пороги місцевого РАЦСу. Одного дня Марія прийшла з відео Сергія, де той озвучив бажання одружитися.

"Працівниці дивилися це відео, і через 30 – 40 хвилин винесли свідоцтво про шлюб. Це не було пряме включення Сергія, чи там в Zoom, чи ще щось… Це просто я їм принесла відео, в мене запитали про те, чи я взагалі спілкуюся з ним, з якою періодичністю я з ним спілкуюся. І тоді нас одружили", – пригадує Марія.

Вони довго обговорювали, яким має бути весілля. Як це буде. Звісно ж, такі розмови ведуть закохані пари. Мало хто з них одружується, перебуваючи на "Азовсталі" під час важких боїв.

І було важко, пам'ятаю, стримувати сльози. Я взагалі, що тоді, під час бою в Маріуполі, що ці два роки, намагаюся не плакати на людях, на публіку, в якихось місцях. В інтерв'ю і так далі. Я намагаюся це все тримати в собі. Але тоді це було дуже, дуже складно. Десь через годину після нашого одруження, Сергій все-таки вийшов на зв'язок. Я йому повідомила, що ми вже одружені, що ми тепер чоловік і дружина. Сергій дуже зрадів,
– пригадує Марія.

"А ви взагалі впевнені, що він живий"?

24 лютого 2022 року Сергій перебував в Урзуфі, Марія була в Хмельницькому. О 5 ранку він написав коротке повідомлення. Вона прочитала його, і лягла спати далі.

Ну, подумала, що це щось можливо незначне. Ну, не знаю, чому в мене така реакція була. Прокинулася близько 7 години ранку. Звісно, вже побачила новини. Мені зателефонувала мама. І тоді я вже почала хвилюватися за Сергія, тому що я не знала взагалі, де він може бути… Сергій мені писав, коли в нього була можливість. Він мені жодного разу не телефонував під час боїв у Маріуполі, тільки писав – про те, що з ним все добре, що він живий, цілий. Що він кохає мене. Просив, щоб я трималася, просив, щоб працювала, навчалася. Щоб не покидала ніякі звичні речі. Основне він просив постійно, щоб я берегла себе і менше хвилювалася за нього. Звісно, це виходило дуже погано, але я намагалася триматися,
– розповідає Марія.

Важливу інформацію вона дізналася з новин. Чоловік не розповідав про те, де він перебуває. Іноді звʼязку не було тиждень.

"Це було просто очікування. Очікування, на жаль, були болісні насправді. А коли Сергій мені писав, то це просто якесь таке полегшення одразу. Щастя і розуміння, що він живий. Коли ми одружилися, тоді в нас ніби з'явилося більше оптимізму. Було помітно, що Сергій дійсно зрадів цьому. Ми раніше планували наше одруження, але постійно хотіли навчатися, побудувати кар'єру… Якісь такі банальні речі, які зараз, я думаю, взагалі були не дуже і потрібні на той момент. Ще потрібно було більше часу все одно приділяти одне одному. І після нашого одруження з'явилося більше впевненості в тому, що Сергій повернеться до мене. Що він обов'язково вибереться з Маріуполя. І що в нас буде міцна, щаслива сім'я", – каже дівчина

Сергій після онлайн-весілля був налаштований оптимістично на повернення додому / Фото, надане 24 Каналу

Востаннє він написав дружині 13 травня 2022 року. Не сказав про вихід з "Азовсталі" чи полон. Тільки повідомив: якщо його не буде довго на зв'язку, не треба хвилюватися. Уже 16 травня Марія дивилася новини про те, що захисники "Азовсталі" виходять в полон і Росія повністю окупувала Маріуполь. Вона написала до військової частини, де повідомили, що Сергій вийшов у полон і його направили до Оленівки.

19 травня 22-го року я побачила відео на російських телеграм-каналах. На тому відео були представники Міжнародного комітету Червоного Хреста, і були наші захисники, які виходили з "Азовсталі". Я впізнала Сергія і зрозуміла, де він. Зрозуміла, що це реальний, справжній полон, що це не якась евакуація на сіру зону,
– додає дівчина.

29 липня 2022 року Росія вчинила теракт у колонії в Оленівці, де перебували українські військовополонені. Про це Марія, як і інші родини, дізналася з російських джерел. Окупанти публікували відео зруйнованого бараку, фрагменти тіл загиблих захисників.

Я почала практично одразу діяти. Тобто спочатку в мене була якась паніка, потім я почала вже телефонувати в наші державні органи і в Міжнародний комітет Червоного Хреста. В той день, на жаль, я не додзвонилася нікому з державних органів України… На жаль, тоді ніхто не відповів. Трохи згодом мені відповіли представники Міжнародного комітету Червоного Хреста. Повідомили, що знають про теракт в Оленівці. Що вони, їхня команда вже виїхала з Донецька в окуповану Оленівку. І що вони будуть намагатися ідентифікувати тіла загиблих і забрати їх,
– пригадує дружина військовополоненого.

30 липня вона побачила списки загиблих і поранених. Одразу відкрила другий і знайшла там свого Сергія.

Я самостійно поїхала в Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими. 3 серпня 2022 року я натрапила на відео з Донецької лікарні, на якому був Сергій. Як зараз нам вже відомо, евакуація в лікарні була не одразу. Тільки через 5 – 7 годин після вибуху: поранені мучились, стікали кров'ю, багато, на жаль, загинуло від крововтрат через несвоєчасне надання медичної допомоги. І я, коли приїхала в Координаційний штаб показати відео Сергія і сказати, що він живий, щоб вони знали, що він не загинув… Мені тоді консультантка в Координаційному штабі сказала: а ви впевнені, що це відео було записане після теракту, а не до? Ви впевнені, що він взагалі живий? Така розмова була для мене досить стресова. Я пам'ятаю, як я їздила з мамою, тоді було дуже неприємно чути такі слова,
– додає Марія.

Сергій після теракту в Оленівці / Скриншот

У Червоному Хресті, розповідає дівчина, годували обіцянками і стверджували, що Росія не дає доступу до військовополонених. Особу Сергія в російському полоні навіть не встановили – він рахувався як "ймовірно в полоні" – попри відео, які надала дружина.

Після обміну 21 вересня 2022 року на звʼязок вийшов побратим Сергія і повідомив, що він дійсно в полоні – живий, але отримав поранення ноги. І що його в кінці вересня перевезли в іншу колонію разом з іншими "азовцями", скоріше за все, на територію Росії.

Тільки 31 серпня 23-го року, за понад рік після трагедії, Марії повідомили, що Сергій вже військовополонений офіційно – Росія передала чергові списки. Вона досі час від часу пише звернення, телефонує раз на кілька місяців – для того, аби нагадати про Сергія.

Щодо їхньої роботи як міжнародної організації, звичайно, у них питань дуже багато, але, знаєте, питань до нашої влади не менше, тому що, якщо говорити про вихід з "Азовсталі", тоді Президент України заявив, що Міжнародний комітет Червоного Хреста, ООН, що певні країни, він тоді назвав Ізраїль, Туреччину, Швейцарію і Францію, що ці країни домовлялися про вихід з "Азовсталі", а Міжнародний комітет Червоного Хреста і ООН, вони там виступали якимись гарантами, що наші військові дійсно вийдуть з полону живі і здорові. МКЧХ не може нічого такого гарантувати, про це написано, в принципі, в їхньому мандаті, про це написано в Женевських конвенціях про поводження з військовополоненими, які я перечитувала вже мільйони разів, і дійсно гарантами вони ніякими виступати не могли і не можуть, тому що вся відповідальність лежить на стороні, яка утримує (військовополонених, – 24 Канал),
– підсумовує Марія.

Марія бореться за повернення свого коханого / Фото, надане 24 Каналу

Анна та Олег: чоловік у списках і поранених, і загиблих

Анна Лобова – дружина пораненого в Оленівці військового. Зі своїм чоловіком познайомилася у 2020 році через спільних друзів. Спочатку це була просто довготривала дружба. Згодом спілкування переросло в стосунки.

Коли прийшов час, що можливо комусь доведеться покинути своє звичне життя і почати жити разом, то комісь з нас треба було переїхати. Звичайно, мені це було зробити простіше, але наважитись було важко. Тобто, покинути все і їхати в зовсім чуже для себе місце. Але я дізналася, що ми чекаємо дитину. І вже, в принципі, доля вирішила за нас. Серед усіх цих вагань вже було вирішено, що я все одно покину свою роботу на деякий час, тому простіше буде переїхати мені. Я переїхала до чоловіка. У нас народилася дитина. І через місяць після народження почалась повномасштабна війна,
– пригадує Анна.

Анна та Олег / Фото, надане 24 Каналу

За два тижні до великого вторгнення Анна з чоловіком і дитиною поїхали в гості. 19 лютого Олег виглядав збентеженим, та дружина не звернула уваги: маленька дитина, служба, турботи…

"Ми вийшли гуляти в парк біля нашого будинку. А до того моменту вже досить говорили про початок війни. Якось воно вже приїлося, не сприймалось. Хоча в місті і були замінування садочків, шкіл постійно. І саме в суботу тоді бабусі на лавочках вже говорили про гроші (у Бердянську – 24 Канал). Тобто скільки 10 тисяч рублів буде переводом з гривні. Мене це здивувало. Ми гуляли якраз вже втрьох. Я, чоловік і дитина. І я кажу: чому вони говорять про гроші? Він якось так віджартувався, а ми пішли далі. І вже коли прийшов момент, що нам треба їхати, він був збентежений, засмучений. Ну я просто думала, що нам треба просто роз'їхатись на два тижні. І через це він сумний", – пригадує Анна.

Вранці 24 лютого Анна чула гул, але через утому спершу не звернула уваги. Прокинулася вже за кілька годин після початку великої війни. І одразу ввімкнула новини. Чоловік ще нічого не писав.

Він вже вийшов на зв'язок десь в обід. Повідомив, що, ймовірно, він буде в Маріуполі, щоб я не хвилювалась і, наскільки це може, подбала про себе і про дитину,
– пригадує вона.

Зв'язок був до 2 березня. Кілька разів на день він дзвонив чи писав SMS. Після 2 березня зв'язок обірвався й почалися тижні невідомості й тривоги. Зазвичай тоді писали побратими – жодних пояснень, тільки короткі повідомлення про те, що Олег та його брат Віталій живі. В ніч на 15 квітня він вийшов на зв'язок самотужки, з чужого телефону. Повідомив, що живий, але інформації про брата не має.

Залишив цей номер, з якого він мені писав. Сказав, що у випадку чого писати сюди. Я не наважувалась писати взагалі сама, тому що я не знала, яка ситуація, де і що відбувається. Щоб моє SMS не заважало або не прийшло в непотрібний час. І вже на самій "Азовсталі" зв'язок став ще гіршим. Знову ж таки, від його друзів приходили повідомлення. І з 16 на 17 травня написав він з чужого номеру: обіймаю міцно тебе і доньку, я вас люблю. І все,
– згадує Анна.

У той час дівчина дізнавалася інформацію вже з новин і російських мереж. Вона дивилася відео, де у військових забирали речі, як їх обшукували, й розуміла: це не евакуація, це геть не схоже на неї. Згодом Анна отримала лаконічне підтвердження від держави, що чоловік вийшов у полон.

А за два з половиною місяці вранці прочитала інформацію про обстріл колонії в Оленівці.

"Я почала писати в цей сімейний чат, що сталося. Всі відреагували спокійно, кажуть, та ні, це російська пропаганда. Мені стало дуже страшно. Я далі сиділа, чекала хоч якусь інформацію. Потім почались перші кадри, рештки тіл, всі ті ганчірки, взуття в крові. І тоді вже ми зрозуміли, що дійсно щось сталося. Ми почали ж дивитися всі фото, і зрозуміли, що поступово хтось почав впізнавати хлопців", – пригадує жінка.

В ніч на 31 липня Анна побачила списки загиблих та поранених. І виявилося, що чоловік потрапив до обох.

І все, далі невідомість. Я просила своїх родичів переглядати відео. Ті, які були після бараку. А я самостійно шукала відео з лікарні. І його не було на відео ніде… Проходить тиждень, проходить другий, ніде нічого немає. Написано, що двох не довезли. І потім… було виставлено відео поранених в лікарні. Я його не хотіла дивитись, тому що це все важко слухати. Просто перелистувала. І після п'ятої хвилини я побачила чоловіка. Навіть не слухала, просто натиснула на паузу. Зробила скриншот і почала своїм рідним розсилати це фото. Я розумію, що це він. Але мені треба було, щоб вони мені теж сказали, підтвердили, що це він,
– розповідає Анна.

Довгий час це була вся інформація, яку вона отримала про свого чоловіка. Невідомість тривала до 1 грудня 2022 року. Під час обміну повернули військового, який був у палаті разом з Олегом, розповів про стан чоловіка.

Як військовополоненого Червоний Хрест підтвердив його лише 17 жовтня 2023 року. Без місця, де він перебуває, без його стану. Пояснили, що це відповідь на запит із протилежної сторони.

21 липня 2024 року росіяни випустили інтервʼю з Олегом. Йому дали зателефонувати до рідних.

За ці понад два роки, це була наша перша розмова, він зрозумів, що ми живі. І вперше почув голос доньки. Побачити він, на жаль, не зміг через поганий зв'язок, але почув свою дитину вперше,
– розповідає Анна.

Олег у російському полоні / Скриншот

"Твої очі дивляться на мене"

Анна каже: донька дуже схожа на Олега.

"Я думаю, що якби він її побачив просто серед натовпу чужих дітей, він би точно її впізнав, тому що у них абсолютно однакові очі. І я просто подумки так вважаю: твої очі дивляться на мене. Характер, звичайно, їхній… Я так кажу, тому що вони з братом близнюки були. На жаль, його брат загинув. І вона схожа на них. Звички, міміка, погляд. Щось, звичайно, передалося від мене. Дуже шкода, що перші кроки, перші слова чоловік вже пропустив. Він це може побачити лише на відео", – розповідає Анна.

Донька Олега вперше почула голос тата під час дзвінка з полону / Фото, надане 24 Каналу

Для доньки тато – чоловік на фото. Коли росіяни дозволили Олегу зателефонувати додому, дівчинка розгубилася і трохи злякалася, бо вперше почула голос тата. Анна думає про їхнє "знайомство", коли він повернеться.

Аби це сталося, вона продовжує боротися за свого чоловіка. І в процесі критикує Міжнародний комітет Червоного Хреста.

Роботу (МКЧХ – 24 Канал) можу оцінити так: ця організація на сьогодні має бути розпущена, створена якась альтернативна, яка буде підпадати під вимоги сьогодення і яка буде ефективно працювати… Якщо ми можемо казати, що, наприклад, Росія їх не допускає (до полонених – 24 Канал), чому вони письмово відмовляються надавати те ж саме підтвердження полону? Тільки усна форма, тільки по телефону. А письмовий варіант відповіді вони відмовляються надавати, незрозуміло чому,
– пояснює Анна.

Олег Лобов досі у російському полоні / Фото, надане 24 Каналу

Для того, аби гучніше нагадувати про військовополонених, Анна разом з іншими жінками створила громадську організацію "Спільнота Родин Оленівки".

"Коли стався теракт і вже потім нас ніхто не збирав. Жодного разу ніхто нас не збирав з державних установ. Ми були самі по собі… Ходили на загальні зустрічі. І я зрозуміла, що в нас дуже багато питань по Оленівці, а в інших родин ми забираємо час. Це ставало вже некомфортним. І я знала на той момент дружину важкопораненого Марію Алєксєєвич", – пригадує Анна.

Разом дівчата ризикнули й почали збирати родини військовополонених. Так спершу зʼявилася ініціативна група, а згодом – і громадська організація.

"Ми не тільки боролися за повернення військовополонених. До нас приєднуються родини загиблих, які кажуть, що проблеми конкретні: до сих пір немає ДНК-результатів. Тобто тіла в Україні, ДНК-аналізів немає. І деяким родинам припинились виплати", – додає жінка і пояснює, що кількість перешкод для родин загиблих і поранених в Оленівці лише зростала. Тоді почали шукати деталі розслідування – як українського, так і міжнародного.

Анна бороеться за повернення свого чоловіка / Фото, надане 24 Каналу

Зараз ГО "Спільнота Родин Оленівки" обʼєднує приблизно 150 родин. Спершу учасників було більше, але родини тих людей, які загинули, згодом покидають громадську роботу.

На міжнародній арені про Оленівку знають, але знають замало. 5 січня 2023 року ООН розформувала місію зі встановлення фактів. Тоді в генсека Організації Антоніу Гутерріша заявили, що це через неможливість доставити експертів до місця події.

Тим часом в українському кримінальному провадженні, розповідають в ГО "Спільнота Родин Оленівки", не було фактів про поранених полонених. Тож родини довго добивалися, аби їхні справи об'єднали із справами загиблих, щоб було одне кримінальне провадження.

Коли наші представниці їздять за кордон, то є враження, що іноземці чують про теракт в Оленівці вперше. І в нас принцип був такий, що якщо їхати, це не просто говорити на словах, а показати. Вони беруть зі собою відео й фото. Реакція – іноземці плачуть. Вони виражають співчуття. Навіть представники Червоного Хреста плакали, і в ООН. Але на цьому все зупиняється. І в нас немає розуміння, чому вони не проінформовані. Тобто наші дипломати працюють чи не працюють? Де результат цього всього? Тобто це наглядний приклад жаху, який стався в ХХІ столітті. А наші політики сидять і дивляться в телефон. Це за кордоном відбувається. Тому ми підіймали це питання в МЗС. Не тільки наша організація, а й інші. Дайте нам звіт, що роблять посольства, що роблять наші дипломати, чому інформація про полонених не висвічується. Тому що є, окрім теракту в Оленівці, на жаль, ще трагічні випадки,
– констатує Анна.

Рідні військовополонених просили про памʼятний день за закатованими в полоні. Таку постанову справді створили, але далі проєкту справа не пішла.

Памʼять і розголос

Про те, що співпраця з державними та іноземними інституціями йде важко, розповідає і редакторка ГО "Спільнота Родин Оленівки" Олександра Мазур. За її словами, українська діаспора проводить акції за кордоном, а члени організації виступають на міжнародних подіях. Однак звʼязок із дипломатами й владою загалом – доволі слабкий.

Тобто все, що таке потужне, мусить бути в співпраці з державою. Ми не можемо поїхати на якийсь саміт просто тому, що ми громадська організація. Нещодавно я була у Польщі, там були громадські організації, у них тема діяльності не дотична до російсько-української війни, але вони мене запросили, щоб я їм розказала про це. І от я поїхала. Ну, але ж це крапля в морі порівняно з тим, що потрібно. І немає чим похвалитися на такому рівні масштабному,
– підсумовує Олександра.

Міжнародні інституції, схоже, ігнорують тему теракту в Оленівці.

"29 травня від нашої організації я була в Координаційному штабі на зустрічі з представниками ООН. В них тоді, якщо можна так сказати, тур був – робочий візит до України… Потім вони написали звіт про цей свій приїзд. І там також були правозахисники, були представники Координаційного штабу. Ми майже дві години, здається, спілкувалися, розказували, передали багато документів щодо Оленівки. Потім відкриваємо їхній звіт про поїздку до України, а про Оленівку там немає згадок. Чудово попрацювали! Минулого року якось на онлайн-зустрічі я запропонувала щось написати про Оленівку спільне, ще у мене був такий рівень наївності. І, звичайно, вони відмовилися. Що цікаво, в комунікації з ООН і з Червоним Хрестом – вони завжди комунікують лише усно. Тобто вони роблять так, що ти не матимеш доказів про те, що вони щось не хочуть робити", – додає Олександра Мазур.

Обміни, обміни, обміни

Кожного разу, коли зʼявляється інформація про обмін, тисячі родин в Україні затамовують подих. Десятки потім плачуть зі щастя, іншим залишаються лише сподівання, що їхні чоловіки й дружини, сини й доньки повернуться наступного разу. "Азовців" Росія повертає рідко. Для них це – частина пропаганди.

ГО "Спільнота Родин Оленівки" закликає використовувати всі наявні способи для того, аби повертати українських військових з полону. Зокрема, обмінювати проросійських політиків і попів.

Одного разу представники державних органів змогли обміняти українських військовослужбовців на державного зрадника – Віктора Медведчука. Ми вимагаємо зробити це ще раз, але тепер обміняти В’ячеслава Богуслаєва, Павла Лебедя, Нестора Шуфрича та інших ворожих агентів на наших героїв, яких необхідно негайно повертати з російського полону,
– йдеться у зверненні.

"Мені здається, що якщо це висвітлювати, то, можливо, фанатики з російського боку теж будуть зацікавлені їх забрати. Бо для нас це дуже важливо, а для них – символічно. Начебто вони рятують своїх братів по вірі. Нехай "рятують", а нам наших віддають", – додає редакторка спільноти.

Такі дії відбуваються. Україна обміняла щонайменше чотирьох священиків УПЦ МП на полонених з початку повномасштабного вторгнення.

"Водночас правоохоронці відкрили близько 70 кримінальних проваджень щодо представників УПЦ (МП), а також 16 щодо митрополитів. Серед злочинів — 20 фактів держзради та колабораціонізму. 26 повідомили про підозру, а ще 19 отримали судові вироки", – пише рух "ЧЕСНО".

Мабуть, росіяни хотіли б повернути своїх агентів у рясах. Так з них, принаймні, була б хоч якась користь.

26 липня 2024 року рідні військовополонених провели пресконференцію, де закликали владу країни сприяти обміну ще більше. Під час заходу вони показали звернення від військових, що зараз перебувають в російській неволі.

Мені боляче дивитися на мого чоловіка, тому що він був підірваний під час теракту в Оленівці. Він з двома пораненнями зараз утримується в російському полоні третій рік. Мені боляче від того, що в нас з Сергієм була друга річниця нашого весілля. Але за цей час я жодного разу не змогла обійняти свого чоловіка,
– такими словами до української влади звернулася дружина військовополоненого Марія Алєксєєвич.

Після кожного обміну відчуття, наче ти помираєш. Але нашим чоловікам там набагато гірше, і тому здаватися ми не маємо права. Відшкрібаєш себе від підлоги і знову продовжуєш свою боротьбу,
– каже дружина військовополоненого Анастасія Гондюл.

Захисники Маріуполя третій рік чекають на повернення додому, врятуйте наших рідних!
– закликала дружина військовополоненого Анна Лобова.

Замість висновків

У Львові неділя, доволі спокійний день. Сонячно. По одному з головних проспектів пробігає дівчинка з плакатом у руці. Я встигаю роздивитися напис "Free Azov". Вона підхоплює подружку під руку, вони прямують далі, напис майорить на коричневій "картонці" чорними й червоними кольорами.

На вихідних небайдужі влаштовують акції на підтримку військовополонених. Вони відбуваються у різних містах України. Там збираються родини полонених, активісти, перехожі.

Вони стоять, розбавляючи тишу гаслами й неголосними розмовами про історії бійців, що мають повернутися додому. Такі ж акції влаштовують і в інших країнах – діаспора та рідні полонених виходять на головні площі міст, щоб нагадати про бійців "Азову" та інших військових зʼєднань.

29 липня 2022 року я мала прямий ефір. Інформація про Оленівку почала зʼявлятися з 10:00, а тоді мережі зарясніли кадрами злочину росіян.

У той момент я думала про те, чи вцілів чоловік пані Оксани, з якою за кілька днів до теракту ми записали інтервʼю. Він теж був в Оленівці, вона його так чекала додому. Згодом він повернувся з полону. Це було 1 грудня 2022 року. І знову вирушив на фронт. А вже в жовтні 2023 року пані Оксана повідомила, що він загинув.

Трагедія Оленівки – це не лише трагедія родин тих, хто загинув чи постраждав у тому бараку. Це величезний злочин проти всього українського народу – бо таким чином Росія хоче посіяти сумʼяття, налякати, посварити й додати зневіри. Показує ставлення до українців – тих, хто готовий боротися і тих, хто хоче жити у своїй країні.

Акції в підтримку військовополонених і їхній родин. Внески на українські сили оборони. Поширення інформації про злочини росіян за кордоном, навіть у соцмережах – це те, що ми можемо і маємо робити.

І сподіватися (хоч без дій надія, мабуть, має трохи менше сенсу). Сподіватися, що рано чи пізно всі родини військовополонених впізнають своїх на кадрах з обміну.