Староста Любимівки на Херсонщині: Своє зруйноване село ми відбудували самі

Віталій Сергійчук повернувся до рідної Любимівки на правому березі Дніпра, як тільки над нею знову замайорів синьо-жовтий прапор. Вже о п'ятій ранку на другий день після визволення Херсонської області він стрибнув у свій "бусик" і разом із волонтерами попрямував на пориту снарядами та засіяну попелом рідну землю, наповнивши машину гуманітаркою. У селі залишилися люди – близько 300 осіб так і не змогли виїхати з Любимівки і на довгі 6 місяців опинились замкненими у підвалах та льохах через обстріли. Тоді Віталій Сергійчук ще не був старостою – звичайним фермером.

Школа відновленню не підлягає

– Я пам'ятаю цю страшну картину, яку побачив тут: це було, як у чорно-білому кіно, якщо порівнювати з тією Любимівкою, яку я знав до війни, – похмуріє, згадуючи ті дні у розмові з Коротко про, Віталій Сергійчук. - Все було зруйновано: дороги, будівлі, всюди валялися дерева. Жодного цілого будинку. Понад пів сотні будинків із майже 500 – суцільні руїни, їх можна лише будувати з нуля. Школа теж знищена повністю, не думаю, що її взагалі відбудують. Зрозуміло, що 1 вересня діти туди не підуть. Навіть якби вона залишилася більш-менш цілою, ніхто б їх не пустив через обстріли.

Сільрада зустріла зяючими дірками у фасаді: російські військові, за словами жителів, що залишалися тут під час окупації, заїжджали у фойє на танках, сподіваючись сховатися від снарядів ЗСУ.

Спочатку – дороги, потім сільрада

Приблизно така ж картина чекала на Віталія Сергійчука на його подвір'ї.

- Мій будинок зустрів мене без даху, зі зруйнованою після прямого влучення стіною, - продовжує Віталій. - Почав сам розчищати і упорядковувати одну кімнату, яка більш-менш вціліла. Дах десь закрив шифером, десь брезентом, забив вікна плівками. За місяць привіз додому дітей і дружину.

Любимівку звільнили 6 вересня 2022 року. Вперше за пів року місцеві жителі, що залишили підвали і погреби, раділи кожному знайомому, хто не побоявся повернутися в розбитий війною населений пункт.

Під час бойових дій Любимівка опинилася на першій лінії і хоча постраждала менше, ніж деякі сусідні населені пункти, все одно нагадувала одну суцільну рану. Не обійшлося і без жертв, поранених, тортур і знущань над місцевими, хто не встиг виїхати до того, як село вже неможливо було покинути.

- Як і в інших місцях, люди сиділи і сподівалися, що все ось-ось закінчиться, - зітхає Віталій Сергійчук. – Я й сам вивіз сім'ю лише на шостий день. Чекав на те саме.

Голова Нововоронцовської військової адміністрації Андрій Селецький, який прибув у звільнену Любимівку, запропонував Віталію очолити громаду, взяти на себе обов'язки старости. Незважаючи на непрості виклики, з якими, напевно, мав зіткнутися вчорашній аграрій, Віталій погодився.

– Я був налаштований жити у селі, я хотів його відбудувати, і я погодився, не роздумуючи жодної секунди, – зазначає Віталій Сергійчук. - Все життя - суцільний виклик, але я завжди намагаюся щось зробити і досягти результатів.

Вже незабаром в. о. старости взявся разом із жителями повертати селищу колишній вигляд. Спочатку засукали рукава і заходилися впорядковувати понівечені дороги, щоб хоча б волонтери з тими ж будматеріалами могли до них проїхати. Слідом – відновлювати сільраду, бо майже цілодобово доводилося вирішувати проблеми абсолютно кожного мешканця, і потрібне було приміщення. Спочатку тулилися у вцілілому кабінеті місцевої амбулаторії разом із медиками. Через пів року у селі відновили електрику та газ. Питання з водою вирішили раніше.

Для дітей відновили вуличний басейн

Сьогодні селище не впізнати порівняно з тією картиною, яку застав Віталій Сергійчук ранньою осінню 2022 року. У спокійні дні в центрі селища діти купаються у відновленому басейні, гуляють на дитячих майданчиках і вже починають ласувати кавунами херсонськими. Зі 150 дітей, які навчалися у місцевій школі до війни, наразі залишилося близько 70.

– У селищі зараз 700 мешканців, близько чотирьох сотень повернулися після деокупації, – ділиться Віталій Сергійчук. – Хтось уже знайшов житло та роботу в іншому місці, хтось поїхав за кордон, тим, у кого будинки повністю зруйновані, доводиться тулитися у родичів або в батьківських хатах, що більш вціліли. Тож у село повернуться не всі.

Шкільні заняття можна було б проводити у тутешньому дитячому садочку. Ця будівля – одна з найменш постраждалих, а місця тут достатньо. Але поки про це не йдеться – ні до садка, ні до школи дітей у Херсонській області, що постійно обстрілюється, ніхто не пустить.

Наразі вже відновили, за словами в.о. старости, 80% зруйнованих будівель – руками місцевих жителів, які невтомно працювали весь цей час. Хтось розбирав завали, хтось клав цеглу, хтось штукатурив та фарбував. Робота знаходилася кожному, незалежно від професій. У кого є машина з причепом – вивозили сміття, і Віталій, як трохи підлатав розбиті трактори та іншу напіврозібрану окупантами сільгосптехніку, розчищав Любимівку від завалів разом з усіма.

Засіяли пшеницю та посадили херсонські кавуни

Відновлювальні роботи у селищі ще тривають. Та й сільська рада відремонтована лише частково – зараз люди працюють у трьох кабінетах. З будматеріалами допомагали волонтери та Нововоронцовська військова адміністрація.

– Зараз уже не так погано, як було, а раніше виникали думки, що сільраду вже ніхто не підніме з руїн, – згадує Віталій. – Але десь треба було приймати людей – у всіх пошкоджене житло, ми шукали організації, які допомагали б з будматеріалами, щоб люди могли самостійно приводити житло у більш-менш придатний вид, якщо їм це під силу. Але комусь довелося й переїжджати – деякі будинки можна лише заново збудувати.

Майже через два роки після звільнення околиці Любимівки знову засаджені знаменитими херсонськими кавунами, в полях жовтіють соняшники, колоситься пшениця та ячмінь. Фермери, звичайно, працюють на свій страх і ризик – уже не одна людина на Херсонщині підірвалася на міні чи снаряді у полі. Намагаються обробляти ті землі, де, за розповідями тих, що пережили окупацію, прилітало менше. Або самі перевіряють поля на міни.

Потроху село приходить до тями. Якусь роботу, за словами місцевих, теж можна знайти. Найчастіше – на будівництві, але є й держпідприємство, яке теж піднімається на ноги після бойових дій та окупації. Але, звичайно, не всі вміють і не всі можуть, тому до села продовжують возити гуманітарну допомогу у вигляді продуктових наборів та засобів для гігієни і безкоштовний хліб – щоп'ятниці.