Талiбан краще, ніж ІДІЛ: як терористи, що здійснили напад на США, йдуть до ООН

Три роки тому черговий раз актуалізувався вислів: "Ніхто й ніколи не міг завоювати Афганістан". Після двадцяти років спроб побудувати в серці Азії демократію європейського зразка війська НАТО покинули цю гробницю імперій. Зробили це країни Альянсу у спосіб, який шокував увесь світ. Аж до того, що чинний кандидат на посаду президента США Дональд Трамп заявив на дебатах, що… Путін прийняв рішення про напад на Україну, побачивши безладний вивід військ США із Афганістану.

Хай там як, історія Афганістану на цьому не завершилася — і держава продовжує жити під управлінням Талібану, який зараз приміряє на себе лаври борця з тероризмом і у цьому напрямку намагається налагодити співпрацю із США.

Коли 30 серпня 2021 року останній американський солдат покинув територію Афганістану, майже уся територія цієї пустинної гірсько-степової держави опинилася під контролем "студентів" — саме так перекладається рух Талібан з мови пушту. Нова афганська влада одразу зіткнулася із проблемами. Перша — у вигляді повстанського руху, який сконцентрував у своїх лавах тих, хто готовий на силове захоплення влади теж відповідати силою. Друга — міжнародна ізоляція, дипломатичні контакти з Ісламським Еміратом Афганістан обмежуються рішенням Ради Безпеки ООН. Проте насправді проблеми не такі вже й критичні як виглядають, на перший погляд, і навіть не такі суттєві, як їх прогнозували Емірату багато військово-політичних оглядачів.

Хто такі таліби та звідки вони взялись

Таліби прийшли до влади в Афганістані вже вдруге за його буремну історію. У країні з середини 1970-х років йшла громадянська війна, яка супроводжувалася іноземним втручанням. І втручання це було з боку небагато-немало ключових світових наддержав. Упродовж 1979-1989 років радянська армія підтримувала комуністичний уряд у цій державі, відповідно, США підтримували його опонентів – повстанців зі зброєю в руках, американською зброєю. Звідси, а саме з афганських біженців-пуштунів й бере свої корені Талібан.

А пуштуни — це хто?

Афганістан – багатонаціональна держава. Найбільші етнічні групи цієї країни – це пуштуни (бл. 40%) та таджики (бл. 25%). Пуштуни проживають і на території Пакистану. Вони охоче приймали дітей афганської війни у себе. Соціальна сфера пакистанських пуштунів за лекалами середньовіччя тісно переплетена з релігією. Якщо простіше – освітні та медичні заклади, сиротинці перебували на балансі релігійних структур. Це були організації сунітського напрямку ісламу, традиційно вони називаються медресе. В них афганських дітей-біженців навчали в першу чергу ісламу, а також пуштунської національної ідеї. Учні медресе – таліби згодом створили однойменну військово-політичну організацію, яка взяла активну участь у новій фазі громадянської війни в країні, що розгорнулася у 90-х роках XX століття – після виводу з Афганістану радянського військового контингенту.

Талібан виявився найбільш організованою військовою силою, тому досить швидко взяв під контроль більшу частину території країни у 1996 році. Лише її північні провінції залишалися під контролем Північного альянсу.

Співпраця з терористами та її наслідки. НАТО дає відповідь

З огляду на ідеологічну спрямованість не дивно, що Талібан перетворив Афганістан у прихисток різних радикальних ісламських угрупувань, найгрізнішим з яких була Аль-Каїда. Ця міжнародна терористична організація зробила з Афганістану свою базу. Ймовірно, саме тут готувалися терористичні акти проти США 11 вересня 2001 року.

Після цієї атаки на Сполучені Штати єдиний раз в історії було введено в дію 5 статтю Статуту НАТО. Парадоксально, що про допомогу попросила саме та країна, на захист якої надіялися усі інші члени Альянсу. Відтак у 2001 році НАТО розпочало військову операцію в Афганістані. Її ціллю було знищення Аль-Каїди та умов її функціонування – тобто уряду Талібану.

Від підпілля до повної влади

За таких умов лідер талібів мулла Омар наказав організації розосередитися та відступити на територію Пакистану, де вона й зародилася. Лише у 2004 році Талібан перегрупувався і розпочав системну боротьбу проти військ НАТО, переважно американського контингенту.

Врешті новому лідеру талібів вдалося вийти на переговори, що завершилося виводом військ НАТО з Афганістану. Цікаво, що на певному етапі як посередник в цьому процесі розглядалася єдина мусульманська країна НАТО – Туреччина. Проти неї точно неможливо вести священну війну – джихад. Навіть розглядався варіант не із виведенням військ НАТО, а заміною контингентів християнських держав на турецький. В такому випадку йшлося б про збереження при владі демократичного уряду Афганістану.

Врешті було реалізовано варіант із катарськими посередниками і повною перемогою Талібану. Турки ж задовольнилися лише тимчасовим контролем над міжнародним аеропортом в Кабулі.

То хто приймає рiшення: Кабул чи Кандагар?

Через двадцять років Таліби знову повернулися до влади в Афганістані. Мулла Хібатулла Ахундзада був проголошений лідером мусульман – прийнявши титул Аміра аль-Мумініна. Після цього він зник з публічного простору, переїхавши у Кандагар – гірське місто, яке стало центром спочатку антирадянського спротиву, а згодом й антиамериканського. Саме там приймаються усі стратегічні рішення. Натомість цивільний уряд засідає у столиці – Кабулі. Усі цивільні інституції були замінені на мусульманські. Основним джерелом права стали закони шаріату. Система чимось схожа на іранську, проте значно менш інституалізована.

Білл Роджіо — американський експерт, який воював в Афганістані, відзначає, що зараз Талібан отримав навіть більший контроль над країною, ніж у 1996 році, адже Північного альянсу більше немає, тож таліби реально контролюють усі 34 афганські провінції. На півночі діють лише незначні повстанські групи, які швидше нагадують бандформування, ніж організовані сили спротиву.

Одні проти всіх. Як Талiбан посварився з усiма

Єдиною потужною силою, що протистоїть режиму талібів, є Вілаєт Хорасан. Ця радикальна ісламська терористична організація проголошує себе частиною Ісламської держави, тому її часто називають ІДІЛ-К. Вона уміло грає на національних протиріччях в середині Афганістану. Адже таліби – це пуштуни, натомість афганські таджики опинилися поза політичним процесом. Саме їхнє незадоволення Вілаєт Хорасан прагне трансформувати у свій політичний капітал. Хоча представники цієї терористичної групи охоче вербують членів по усій Середній Азії і навіть далі.

Важливо Оголосили війну Росії. Хто такі ІДІЛ-К або Вілаєт Хорасан та чого очікувати від них Україні?

Не менш умілу політичну гру веде і Талібан. У 2021 році міжнародна спільнота доволі лояльно поставилася до його приходу до влади, наскільки це взагалі можливо в рамках організації, яку країни НАТО, ЄС, їх союзники та навіть вороги (РФ) визнають терористичною.

Тим не менш, країни ЄС, зокрема Німеччина, були готові встановити з талібами дипломатичні відносини пониженого рівня (замість посольств мали бути відкриті представництва), що технічно означає взаємозв’язок – максимум на який об’єктивно могли розраховувати таліби в умовах, що склалися.

Проте лідери Емірату не погодилися навіть на це. Відчуваючи за собою об’єктивну силу, вони пішли фактично ледь не рпоти усього світу. Із Заходом таліби зруйнували відносини, обмеживши права жінок, зокрема на освіту. З Іраном примудрилися зіпсувати відносини через неузгоджене будівництво гідроінфраструктури на річках, що потім протікають в Іран, таким чином позбавляючи останнього води.

Те ж саме стосується країн Центральної Азії. Навіть з Пакистаном та Індією таліби посварилися через надання притулку групам, що ставлять за мету зміну політичного ладу в цих країнах.

Карта "меншого зла". Талiбан проти ІДІЛ-К

Справжнім рятівником Талібану став Вілаєт Хорасан. Талібан вміло розіграв стару як світ карту "меншого зла". ІДІЛ-К – це радикали серед радикалів. А Талібан виявився єдиною силою, яка може з ними вести ефективну боротьбу. Відтак усім іншим прийшлося стати в чергу до співпраці з талібами у протистоянні з із найбільш радикальними представниками ісламського фундаменталізму. Так це призвело до того, що Вілаєт Хорасан оголосив своїм ворогом самий Талібан і навіть організував кілька терактів на території Афганістану. Проте таліби позбавлені слабкого місця країн Заходу – вони можуть знехтувати жертвами та стражданнями простих громадян. Це ж дозволяє їм ігнорувати чинний набір санкцій проти Ісламського Емірату Афганістан.

Тож в умовах коли санкції не діють, а інших засобів боротьби проти ІДІЛ-К немає із талібами доводиться співпрацювати навіть американцям, звичайно, що на технічному рівні, але, як відомо, найдовша дорога розпочинається з одного кроку.

Талiбан знаходить друзiв

Про відкриття дипломатичних підприємств недавно заговорили і в Європі. За таких умов діяти мусять й країни ближчі до Афганістану. Відбулося замирення з Іраном. Про співпрацю заговорили у Москві та Нью-Делі. У червні цього року на зустрічі із представниками ООН (також на ній були представники понад двох десятків зацікавлених держав включно зі США, Пакистаном та РФ) афганські дипломати порушили питання щодо відновлення повноцінної участі вже їхньої держави в роботі Організації об’єднаних націй та розмороження їхніх рахунків на суму $7 млрд.

В умовах, коли вже західні демократії, заплющуючи очі на кричущі порушення базових фундаментальних прав людини в Афганістані, йдуть на співпрацю з талібами, для необтяжених такими тонкощами його сусідів на кшталт Ірану чи Таджикистану руки розв’язані й поготів. Зі списку терористичних організацій Талібан вже виключив Казахстан.

Китай, як завжди, вичікує… i думає про ресурси

Трішки осторонь цих процесів стоїть КНР. Китайцi як завжди зайняли максимально нейтральну позицію й підписали із талібами угоду, яка потенційно може вартувати сотні мільярдів або й трильйони американських доларів — договір про доступ до афганських природних ресурсів. Паралельно у Пекіні моніторять активність Вілаєту Хорасан, щоб його ентузіазм не перекинувся на китайських уйгурів. А далі справа проста – чекати на стабілізацію. Улюблене заняття жителів Піднебесної.

Україна та Ісламський Емірат Афганістан: несподівані чи закономірні перспективи?

Приклад Ісламського Емірату Афганістан дуже повчальний та актуальний для України. Перш за все, вже зараз він дає зрозуміти пріоритети могутніх країн і, що особливо важливо, наших партнерів. Десь на "задвірках цивілізації" вони готові закрити очі на навіть кричущі випадки порушення власних принципів в обмін на набагато важливіше – власну безпеку.

І важливість безпеки як політичного товару критично важливо розуміти у середньостроковій та далекій перспективі, адже після завершення війни Україна з її могутньою армією стане одним із головних "продавців цього товару" у Європі. Тут важливо буде не продешевити. Адже стартові позиції в нас, захисників європейської демократії, набагато кращі, ніж у талібів.