Велика ілюзія. Фільм про застиглу історію, яка прийшла в рух

«Фрагменти льоду» змонтовані з відеощоденників Михайла Стоянова — батька режисерки Марії Стоянової, фігуриста київського ансамблю «Балет на льоду». Загалом — 15 відеокасет за період із 1986 до 1994 року. Режисерка вибудовує оповідь у закадровому монолозі: коментує матеріал, зачитує офіційні документи «Балету» від протоколів профспілкових зборів до господарчих відомостей, переказує спогади батьків, відтворює розмови з ними, рефлексує й узагальнює.

Марія Стоянова є випускницею Києво-Могилянської академії за фахом «Культурологія». Документалістську освіту здобула  в майстерні Сергія Буковського. Випускає фільми останні 10 років. «Фрагменти льоду» — її повнометражний дебют.

Усе починається кадром із морськими хвилями. Слідом — інакший агрегатний стан води: ковзанка, на якій батько кружляє малу Машу. Знову узбережжя. Небо, повітряний змій, щасливе дитинство.

Тут і далі кадри фільму «Фрагменти льоду»

Михайло купив камеру водночас із народженням доньки і далі знімав родинні будні й свята, а також свої закордонні поїздки. Усе цілком традиційно: крихітна доня в пелюшках, перший закордонний тур, чорнобильська евакуація, новорічні бенкети й дні народження, випадіння першого зуба, гастролі, прогулянки в парку, дідусь і бабуся в гостях, ГКЧП, знову гастролі, довгоочікувана купівля кооперативної квартири, робота в закордонних парках розваг. На позір — типова приватна хроніка.

Проте вже на другій хвилині Марія згадує магічну машину, що повзе ареною й ідеально вирівнює порізану ковзанами поверхню. «Ці відео ми дивимося багато років потому. На них усе в русі. Та чи це не оманливий рух? Зняте — отже, теж скуте льодом».

Правда, життя батька, якого оповідачка явно боготворить і якого їй тоді бракувало, здається суцільним рухом: танці на арені, невидимі оберти касетних котушок усередині камері, постійні тури, переїзди, перельоти. Та все ж, вмонтовуючи парадну зйомку з батьками, Стоянова сповільнює її до максимуму, збільшує обличчя:  вморожує героїв у часі.

Але про який час ідеться?

Саме існування «Балету на льоду» постає як достоту колоніальна практика: українські артисти, що їх усюди представляють росіянами. В програмі панує цілком собі імперська еклектика: «Кармен», «Мрії», «Космічна фантазія», «Українська рапсодія», «Російський скорочений». Офіційні документи, всі ці заклинання про виховання нової людини, зобов’язання перевиконати та заощадити, написані зубодробильним радянським канцеляритом.

Марія найчастіше знаходить влучні візуальні рими потоку текстів. На доріжці звучить протокол обговорення вистави «Снігова королева» («у замерзлому царстві багато замерзлих персонажів») — у кадрі невимушено розсаджені у вітринах манекени. КГБшник тисне на Михайла, що відмовився від співробітництва: «Ти тут мені такий цирк влаштовуєш» — а на екрані тигр намотує коло у вольєрі в зоопарку. «Космічну фантазію» Марія повністю переозначує, роблячи важливим мотивом. От на зборах говорять про тему космосу, а на екрані постає футуристична вежа в Оттаві, чисте видиво з «Зоряних воєн». Батьки, в новенькому закордонному одязі, молоді й красиві, перемовляються в поїзді (переказ спогаду):

— Ти як з іншої планети.

— Ти теж.

Зрештою, космічна фантазія виявляється фантазією про капіталізм — Михайло і пішов у ковзанярство, аби стати «виїзним», танці були не більш ніж засобом: «Є зірка, а є шлях до неї».

Міжпланетна подорож завершується в середині 1990-х — після успішних гастролей Михайло деякий час працює в парках розваг в Англії та Німеччині, а потім йому просто не продовжують контракт. Далека-далека галактика виявилася Землею.

Свого часу Вальтер Беньямін зауважив про фотографію: «Природа, звернена до камери — це не та природа, що звернена до ока; відмінність насамперед у тому, що місце простору, освоєного людською свідомістю, посідає простір, освоєний несвідомим». Радянське несвідоме прагнуло західного процвітання, витісненого пропагандою в царину чистого міфу. Використовуючи рухоме зображення, Михайло усталював зв’язок із цим забороненим раєм, і це не про плин епох — адже в цьому калейдоскопі інтер’єрів і краєвидів нічого принципово не змінюється навіть після розпаду СРСР. Час уклякає в просторі.

Оманливість відео стає метафорою зупиненої, задублої, мов у крижаному царстві, історії. Через 30 років дочка Михайла нарешті наводить різкість, виходить  за межі тієї аури, яка вщедряла всіх спраглих картинами Небесного Заходу чи торжества комунізму. За невидимим кордоном — холодна лискуча поверхня. Симуляція руху, імітація процесу. Адже «минуле, як і майбутнє — недосяжне. Кінець історії не наставав. Вона завмерла, щоби за роки рушити на нас каскадом втрат». Фрагментами льоду. За якими, нарешті — море.

Колаж: Микола Шиманський, «Детектор медіа»