Пам’яті льотчика-винищувача, майора Степана Чобану

Льотчик-винищувач Степан Чобану безмежно любив літати. Казав: «Коли одного разу піднімешся в повітря, то вже ніколи в житті не відмовишся від польоту».

23 лютого 2022 року майор Чобану заступив на бойове чергування, а вже 24 лютого 2022 року вивів літак з-під російського ракетного удару. До своєї загибелі він встиг виконати понад 10 бойових вильотів. 28 лютого 2022 року на літаку Су-27 льотчик першим піднявся в повітря і вступив у свій останній повітряний бій над містом Кропивницький. Ціною свого життя Степан Чобану забезпечив підняття у повітря решти літаків військової частини, які перебазувалися на резервний аеродром.

Аеродром молодості

Він народився 21 грудня 1963 року у селі Долинському нині Ренійської громади Ізмаїльського району Одеської області в родині робітників.

«У 1981 році Степан закінчив середню школу та залишився в колгоспі працювати помічником тракториста. У 1982 році його призвали на строкову службу водієм санітарного автомобіля УАЗ. Так він опинився в одному із навчальних авіаційних полків, розташованому в Умані. На власні очі побачив, як у повітря здіймаються «пташки», пілотовані курсантами. Заприятелював із багатьма курсантами. Степан безмежно закохався в авіацію, тому прийняв рішення і самому навчитися льотної професії. Вступив до Чернігівського вищого військового авіаційного училища. Пригадував, що на іспиті з математики всі завдання виконав правильно, а от пояснити було важко, адже в школі в Бессарабії навчання було молдавською мовою», - розповіла дружина героя Ганна Чобану.

Батьки Степана Івановича не знали про вибір сина. Дізналися, коли він був зарахований до списків курсантів. У 1987 році після закінчення училища Чобану прибув на своє перше місце служби на Кіровоградщині. За словами Ганни, її чоловік мріяв, аби той аеродром у Канатовому, на якому він розпочинав службу, став його останнім місцем служби перед звільненням. Звісно, життя задало свою траєкторію.

Після двох років служби Степан Чобану потрапляє до Миргорода. Там він опановує наступний тип літака – винищувач Су-27. Свою майстерність шліфує під час льотних змін, після яких заступає на бойове чергування у складі сил ППО. Нарешті його юнацька мрія здійснилася і він повною мірою насолоджується польотами.

Надійний тил

«Ми родом з одного села, а познайомилися в клубі на танцях. Степан переплутав мене з іншою дівчиною. Збентежив мене своєю пропозицією: «Поїдеш зі мною до Миргорода?» Я подумала, що він жартує. Тому жартома погодилася: «Звісно поїду…» Степан сильно здивувався моїй миттєвій згоді», – пригадує Ганна Чобану.

Дівчина одразу відчула, що за таким чоловіком можна відчувати себе, мов за стіною.

«У наш перший подружній ранок він зробив мені каву і промовив: «Я все життя носитиму тобі каву в ліжко...» І дотримався обіцянки. Він дуже смачно готував заварну каву із сіллю та цукром», – ділиться Ганна.

Разом вони щасливо прожили майже 27 років. Народили та виховали двох синів.

Наскільки суворим батьком був Степан Чобану? Суворою у них була мама. А тато дозволяв синам геть усе. Льотчик пояснював, що у дітей має бути справжнє дитинство.

На всі свята – і сімейні, і професійні – родина Чобану збиралися разом із колегами по крилу. Взагалі-то льотне братерство – дуже сильне та дружне. Льотчики і за святковим столом обговорювали польоти. Тому не дивно, що їхні діти часто обирали шлях батьків…

Пішов, аби повернутися

Йшов 2010 рік. Степан Чобану вирішив піти з армії: «Я пишу рапорт на звільнення…» Дружина перепитала, чи добре він подумав? Степан запевнив, що не сумуватиме за літаками. Пройшло зовсім мало часу. Якось їдуть вони із дружиною на авто. Аж раптом у повітрі почувся гуркіт. Вони зупинилися. В небі винищувач майстерно розсікав густі хмари. Степан Іванович почав коментувати: «Тут треба так зробити, а тут – інакше…» Дружина перепитала: «То ти так не сумуватимеш за польотами?» Чоловік промовив: «Не думав, що настільки…»

2014 рік – початок російської військової агресії. Степан Чобану вирішив повернутися до лав захисників. Один із найдосвідченіших льотчиків Повітряних Сил України, він швидко відновився. Радощам пілота не було меж, коли після перерви він знову опинився в кабіні бойового літака. А ще – Степан став одним із небагатьох льотчиків-інструкторів, які впритул займаються молоддю, діляться власним досвідом.

Підготовка до льотної зміни – особливий ритуал, який проходить кожен льотчик. Степан Чобану досконально вивчав та повторював всі особливі випадки, які можуть виникнути під час польоту. І вони таки траплялися. Про один із них розповіла Ганна Чобану:

- У 2008 році Степан брав участь у військовому параді. Це був перший демонстраційний політ літаків тактичної авіації після Скнилівської трагедії. Перед польотом було багато хвилювань. Всі переживали. Але на підльоті до столиці у Степана відмовив один з двигунів. Йому запропонували на запасний аеродром. Він відмовився, жартуючи що на аеродромі в Миргороді шашлики чекають, тож ніякого запасного аеродрому не треба.

Степан Чобану був учасником багатьох навчань та випробувань військової техніки, брав участь у трьох військових парадах з нагоди Дня Незалежності України: пролітав над Хрещатиком у 1996, 2001, 2008 роках. Разом із Олександром Оксанченком представляв Збройні Сили України під час міжнародних авіаційних показів. Зокрема, в Румунії у 2001 та 2016 роках.

Не польотами єдиними

Майор Чобану дуже любив куховарити. За словами дружини, страви у чоловіка виходили надзвичайно смачними, то він жартував: «От коли я готую, то діти їдять все… Не те, що ти готуєш…»

«Втім, одного разу стався кумедний випадок. Льотчики були у відрядженні. І так співпало, що у декількох із них в жовтні були дні народження. Степан Іванович вирішив побалувати колег фаршированими перцями. І переплутав: замість солі додав соди питної. Всі накинулися на перець, вихваляючи кухаря та дивуючись незвичному смаку страви. З’їли все», – розповіла Ганна.

Надзвичайно смачним у нього виходив бограч – одна із останніх страв, яку навчився готувати. Солянку дуже смачну готував. Любив страви національної кухні готувати: от як риба, запечена на вугіллі із помідорами та болгарським перцем.

Степан Іванович перечитав всю родинну бібліотеку. Любив класику. Щодо англійської. У далекому 1997 році до Миргорода прилітали американські колеги. Чобану тоді познайомився із льотчиком Марком Фектоном і чудово  зміг порозумітися з колегою. Степан Іванович вдосконалював свою англійську. Міг вийти на прогулянку з вухастим другом – кокер-спанієлем Річардом, і в навушниках слухати урок.

Мав потяг до вивчення минулого, зокрема досконально вивчив історію Бессарабського краю.

Друг та побратим Олександр Оксанченко «підсадив» на риболовлю. Мріяв з’їздити в Норвегію до брата та порибалити разом з Оксанченком.

Останній політ

Коли він бачив кінострічки про льотчиків, то казав, що в житті не все так, як на екрані. Але коли у нього, як у досвідченого льотчика, запитували про більш сильного чи слабкого льотчика, він незмінно відповідав: «Немає сильних та слабких. Кожен має свій почерк…»

Мав свій почерк й Степан Чобану. З радістю ділився набутим досвідом із молоддю, коли ставив її на крило.

«Така доля у дружин – чекати з польотів чоловіків. Хвилювання завжди було. Коли льотна зміна завершувалася, Степан телефонував до мене і повідомляв, що все в порядку», – згадує Ганна Чобану.

…Остання розмова Степана Івановича була із братом дружини. Той переживав, телефонував посеред ночі. Льотчик заспокоював: «Олеже, все одно ми їх переможемо. Не дохнуть коні, коли цього хочуть собаки. Ми з тобою на Великдень посидимо за столом».

Не сталося... В ніч на 24 лютого 2022 року Степан Чобану був на чергуванні в черговій ланці. Напередодні, 23 лютого чоловік віддавав ключі від машини дружині. Ганна тоді ще не знала, що бачила чоловіка востаннє. «Як би ж я знала, якби ж я знала…», – досі картає себе Ганна. 

За кілька днів до початку війни дружину накрило погане передчуття. Втім, знаючи чоловіка, вона була впевнена в ньому. Хто, як не він, впорається з усіма труднощами та непередбачуваними ситуаціями?

Ганна часто прокручує в голові один зі своїх снів:

«Сниться ангар. Степан стоїть на сходах. Я його обіймаю та сильно плачу. А потім він пішов. А за ним сходами став підніматися Оксанченко. Також ніжно обійняв мене і мовив: «Ну чого ти, Ганнуся? Ми ж всього на три дні…»

Вона постійно думає про ці три дні… Саме з такою перервою друзі загинули… Олександр Оксанченко 25 лютого 2022 року, в повітряному бою над Києвом, а Степан Чобану – 28 лютого 2022 року. Поховали Героїв України в один день 6 березня 2022 року з військовими почестями на військовому цвинтарі на Полтавщині. Поруч…

Фото автора та з сімейного альбому родини Чобану