Актор і воїн Володимир Ращук: «На війні попри все хочеться залишатися людиною, хочеться любити»

Актор Володимир Ращук із перших днів повномасштабного вторгнення добровольцем приєднався до лав захисників України. У складі батальйону «Свобода» брав участь у боях на Бахмутському напрямку та за Сіверськодонецьк. Був поранений і кілька разів контужений. Відзначений урядовими нагородами. Під час ротацій і відпусток знявся у кількох серіалах: «Голова», «Мангровий гай», «Позивний “Тамада”» та «Прикордонники». У інтерв’ю «Детектору медіа» Володимир розповів про свій фронтовий досвід, зйомки серіалів під час війни та про те, як ставиться до своїх колег, які залишаються у тилу.

— Володимире, скажіть, ви завжди охоче спілкуєтесь з журналістами?

— Знаєте, я ще до війни ніколи не відмовляв ні журналістам, які просили дати інтерв’ю, ні людям, які підходили на вулиці, щоб просто сфотографуватися. Бо це також частина моєї професії. А з війною я навіть став ще більш відкритий для спілкування. Звісно, коли є така можливість. Окрім випадків, коли це може мати якесь політичне підґрунтя і я знаю, що мене можуть використати у якихось політичних іграх. У такому випадку я буду однозначно відмовлятися від спілкування.

Володимир Ращук

— Якщо дивитись на ваші світлини до війни та зараз, то видно, що війна вас дуже сильно змінила зовнішньо. А що у вас змінилося усередині, що змінилось у характері, світогляді?

— Так, я сильно змінився… Коли я повернувся після Ірпеня й ми сиділи з дружиною на кухні, то я їй тоді сказав, що після всього того, що я там побачив, щось людяне в мені померло назавжди. Згодом, як показало життя, все ж таки нічого не померло. Але я став більш цинічним. Якісь проблеми цивільних людей, які їх сильно турбують, я взагалі не сприймаю за проблеми. Я зараз розумію, що все, чим я переймався до війни — якісь сварки, якісь з’ясування відносин — це все дріб’язок. На все це взагалі можна було не звертати уваги. Але з іншого боку я став більш сентиментальним і якісь речі мене можуть дуже «зачепити» і схвилювати.

— Тобто ви не тільки щось втратили, але щось і набули?

— Я все своє життя займався саморозвитком, пізнанням себе, пізнанням всесвіту, всього того, що мене оточує, і впевнений, що особистість завжди розвивається за будь-яких умов. Тому навіть під час війни розвиток іде у всіх напрямках і ти щось пізнаєш для себе, отримуєш якийсь досвід. Так, це може бути жахливий досвід, але й він може стати у пригоді. Зараз я знімаюсь у серіалі «Прикордонники», і якось на знімальному майданчику сказав: «Якби кожен актор підходив і готувався до своєї ролі так само як я, це було б зовсім інше кіно». Хоча я до своєї ролі у цьому серіалі не готувався. Я просто пішов воювати й тепер знаю, що таке війна. Я воював у піхоті, я був під обстрілами й у контактних боях, я знаю, що таке жерти землю і спати в холодних окопах головою у мурашнику. Я все це випробував своєю шкірою. І тому ці два з половиною роки десь на генетичному рівні дали мені такий потужний досвід, що я навіть не можу це передати словами. Тепер все, що відбувається у кадрі — від армійського побуту до правди життя війни — я сприймаю по-іншому. Я дивлюся на все крізь призму свого фронтового досвіду. Я одразу помічаю фальш. А звичайні люди, які не воювали, цього не бачать. Вони цього не знають. Тому роблять у кадрі так, як їм бажається, так, як вони вважать це повинно виглядати. А я це одразу помічаю і намагаюся змінити. І наш режисер постійно повторює: «Я навіть не можу уявити, як би ми працювали, аби тут знімався не ти, а якийсь інший актор». З урахуванням свого досвіду я розумію, що в результаті без мого втручання вийшла б суцільна брехня. Попри те, що люди щиро намагаються знімати гарно.

Володимир Ращук у серіалі «Прикордонники»

І знаєте, справа навіть не тільки в якихось навичках поводження зі зброєю, навичках пересування по місцевості чи страшному досвіді перебування під ворожим вогнем. От ви питали, що в мені змінила війна і я відповів, що багато. Це правда. Але на війні попри все, як це не парадоксально, хочеться залишатися людиною, хочеться любити. Ти починаєш якось по-особливому цінувати ці почуття, цінувати життя. І це теж досвід.

— Вибачте, а як вам взагалі вдається зараз зніматись у кіно, залишаючись на військовій службі, тим більше, що ви вже не рядовий солдат, а офіцер?

— Колись давно, коли я ще був студентом, мені сказали, що я повинен вибрати щось одне: або театр, або кіно, або музику, або спорт, або бізнес. Мене переконували, що неможливо одночасно бути професіоналом у всьому. Але я вважаю, що все, що я перерахував, плюс моє особисте життя, відпочинок, подорожі в інші країни, будь-які проєкти — все це є частиною моєї професії. І чим різноманітнішим буде моє життя, тим крутішим, тим багатограннішим я буду як особистість. Коли я навчався в університеті, то більшість моїх однокурсників була сконцентрована саме на театрі або просто ходила на заняття. А я був як Фігаро: і тут, і там, і ще десь. Я був скрізь, куди встигав. Усі, хто мене знає досить близько, можуть сказати: «Ращук — це справжнє торнадо, він постійно крутиться, він постійно в русі». Перед повномасштабним вторгненням у мене одночасно було вісім проєктів. Вісім місяців у мене не було жодного вихідного дня. Жодного! Кожен день у мене була зйомка. Плюс у мене у театрі було 28 вистав на місяць. Тобто паралельно зі зйомками я майже кожен вечір виходив на сцену театру імені Лесі Українки. А ще я займався спортом і брав участь у змаганнях з бігу з перешкодами. Плюс у мене був гурт, ми репетирували та грали концерти. І звісно, що у мене є ще особисте життя, якісь інтерв’ю, прямі ефіри тощо. Я завжди був такий. Звісно, з початком війни було багато моментів, які ці процеси об’єктивно гальмували. Зараз я мушу бути або тут, або там. Але коли я приїжджаю на ротацію, я повертаюся до своєї улюбленої професії, яка мені приносить задоволення. Мене потім питають, де в тебе стільки енергії та сил, щоб ще й зніматись? А я таким був завжди. На щастя, мені моє керівництво у цьому питанні йде назустріч, розуміючи, що насамперед я все ж таки актор. А зараз дуже важливо підіймати, умовно кажучи, «медіабатальони» та «медіабригади», важливо активізуватися і на інформаційному фронті, бо русня і там нас давить. І саме тому я не відмовляю журналістам у спілкуванні, я намагаюся бути присутнім в інформаційному просторі. Але не для якогось особистого піару. Мені воно не потрібно. Просто я знаю, що таке війна і можу про це розказати.

— Тобто ваше керівництво розуміє, що у вас як медійної людини є більше можливостей донести правду про цю війну суспільству?

— Звісно. Присутність у медіапросторі повинна бути. Хоча б з огляду на те, що батальйону «Свобода», у якому я маю честь служити, постійно потрібні дрони, РЕБи й багато всього іншого. Бо нас, на жаль, не забезпечують повною мірою всім необхідним. А на все це потрібні гроші, тому оголошуємо збори, просимо про допомогу. Коли це робить більш-менш відома людина, то більше шансів зібрати необхідну суму швидше.

— Ви зазначили, що коли є така можливість, то повертаєтеся до своєї улюбленої професії. Тобто навіть після двох із половиною років війни вважаєте своєю професією саме акторство?

— У мене були різні етапи на цій війні. Після Сіверськодонецька, після Рубіжного, після виходу з повного оточення, після поранення та важких контузій, після контактних боїв і після сутичок з «Ахматом» я думав, що взагалі більше ніколи не повернуся до акторської професії. По-перше, я просто не міг спокійно дивитися на своїх колег, які не воюють. Я не розумів, як можна просто жити в цивільному житті, знаючи, що в країні іде війна, що гинуть люди… А у нас тоді реально було дуже багато втрат. І з першої сотні нас залишилося у строю десь близько двадцяти чоловік. Тоді було важко… Потім, коли я проходив терапію у психотерапевта, коли працював над собою, я зрозумів, що мені дуже сильно хочеться повернутися до своєї професії. Повернутися хоча б для того, щоб ділитися оцим своїм досвідом. Бо люди не розуміють, що таке війна.

— А чому, на вашу думку, бойові підрозділи, такі як ваш батальйон «Свобода» або Третя штурмова бригада, надають великого значення і витрачають значні ресурси на рекламу та популяризацію своїх частин? Тільки для того, щоб забезпечити постійне надходження дійсно мотивованих добровольців?

— Перше і головне — ми хочемо показати людям наших героїв. Після війни, як би це зараз не звучало дико, більшість героїв буде забута. Люди не будуть знати, кому вони завдячують своїм життям і своєю свободою. Зараз у суспільстві популярне гасло: «Дякуємо ЗСУ!» Але ЗСУ — це щось таке загальне і неконкретне. А ми показуємо конкретних людей і справжніх героїв, які творять зараз історію. Хай як пафосно це не звучало б, але саме про таких хлопців і дівчат треба писати книжки та знімати фільми. Якщо цього не робити прямо зараз, не розказувати про них, люди так і будуть дякувати якомусь фантомному ЗСУ. А за ЗСУ стоять люди, починаючи від легендарної піхотні та закінчуючи крутими командирами.

По-друге, це стимулює людей заздалегідь чогось учитися, що може стати їм у пригоді, якщо або коли вони опиняться у війську. Ми на початку війни поїхали в Ірпінь узагалі без будь-якої підготовки. А перед Рубіжним у нас було чотири з половиною дні полігону. Тому коли зараз мобілізовані жаліються, що їх направляють на фронт через місяць підготовки, мене це ніяк не хвилює. Війна триває вже понад два роки. За цей час можна вже було самостійно чогось навчитися. Зараз, коли почалася глобальна мобілізація, мені часто телефонують знайомі: «Володя, візьми нас, будь ласка, до себе». Я питаю: «А що ти вмієш? Нічого? Тоді навіщо ти мені потрібен? За два роки ти міг би вивчитися керувати дроном, ти міг би курси по тактичній медицині пройти. А так ти будеш тільки тягарем у підрозділі». Тому такі медійні речі дуже важливі для соціуму, для простих людей, дуже важливі для рекрутів, які думають, куди їм піти служити, який обрати підрозділ.

— Тобто основна ціль таких рекламно-медійних компаній — показати реальних людей, які є гордістю і своєрідним обличчям підрозділів?

— У будь-якому випадку має бути якась прив’язка до підрозділу. Щоб була певна асоціація: «О, цей хлопець зі “Свободи”, а цей із 3-ї штурмової, а цей із “Вовків Да Вінчі”». Тільки так воно і працює. Якщо проводити аналогію з кіно, то коли ми кажемо «Міцний горішок», то у нас одразу є певна асоціація — це Брюс Вілліс. У нас так само все працює. Тільки не про кіно, а про війну.

Що стосується конкретно батальйону «Свобода», то нам є чим пишатися. З минулої ротації — і я це можу сказати вже офіційно — у нас за п’ять місяців було п’ять побратимів «на щиті», а знищених орків — 857 тільки зафіксованих і підтверджених. Оце порівняння я вважаю дуже потужним. Зараз ми – дійсно бойовий підрозділ. А свого часу ми взагалі не знали, що таке військовий статут. І на якихось етапах саме його незнання дало нам певну свободу у наших діях. Ми вчилися не по статуту. Ми пристосовувалися до війни. І тому, наприклад, ми стали одним із перших підрозділів, в якому з’явилась рота БПЛА. А ще у нас управління у штабі батальйону доведено до максимально оптимального стану. Оскільки ми знаємо, що краще працює, то ніколи не дамо солдату дебільного наказу. Бо ми самі були солдатами.

— Можна сказати, що під час цієї війни ми стали свідками народження такого явища як військовий маркетинг?

— Саме так. Він ще недостатній, але він є — і ми у цьому напрямку активно рухаємося.

— Повернімося до теми кіно. У суспільстві зараз точаться дискусії та суперечки щодо того, чи доречно зараз знімати фільми про війну. А яка ваша позиція у цьому питанні?

— Спробую відповісти на це питання на прикладах. До «Прикордонників» я знявся у «воєнному» серіалі «Позивний “Тамада”», хоча там безпосередньо про війну ми майже не знімали. І мені дуже багато і цивільних, і моїх побратимів, які бачили цей серіал, писали й казали, що це дуже потрібна штука зокрема й для військових. Звісно, там є певна художня вигадка, бо ми не знімаємо якусь документальну ситуацію. Це вигадана історія, в яку можна повірити чи не повірити. Але я зараз можу стільки реальних історій розказати, що якщо за ними зняти кіно, то ніхто навіть і не повірить, що таке реально могло бути. А на війні все це було. Що стосується «Прикордонників», то там у сюжеті закладений певний сенс. Ми показуємо, як у статутну академію приходить офіцер із бойовим досвідом, якому дають «зелене світло» і кажуть: «Вчи курсантів на своїх умовах, так, як ти вважаєш за потрібне». І він дійсно вчить людей виживати, вчить того, що їм буде потрібно на полі бою, а не як заповнювати «Журнал обліку журналів». Звісно, і все це також необхідно. Я в жодному разі не хочу сказати, що вся ця канцелярська і штабна робота непотрібна. Але вміння гарно написати рапорт не допоможе тобі вижити в екстремальній ситуації. Тому мій герой поза загальноприйнятими правилами вчить своїх курсантів, як треба виживати у будь-яких умовах. І у фіналі вони стають єдиним згуртованим підрозділом, який ефективно діє на «нулі».

— Як я розумію, не тільки ваш герой вчить своїх курсантів у серіалі, а й ви також вчите акторів військової справи під час роботи на знімальному майданчику?

— Так. Оскільки я фактично є консультантом цього серіалу, тому вчу акторів різних армійських особливостей, починаючи від побуту і того, як повинна бути зібрана «броня», до того, як потрібно рухатися під вогнем. Я вчу їх елементарних, здається, речей, які повинен знати кожен солдат: як треба тримати зброю, як її треба перезаряджати. Але вчу серйозно, з урахуванням свого бойового досвіду. І коли до нас приходять дядьки з серйозними погонами, які відповідають за зброярню, і починають проводити інструктаж, то мої все це вже знають. Вони показують, що вміють, а цей підполковник стоїть, дивиться на них круглими очима й каже: «У нас курсанти за рік навчання не вміють того, що ви тут показуєте».

— Можна сказати, що під вашим керівництвом актори серіалу зараз фактично проходять КМБ (курс молодого бійця)?

— В цілому, так. Тільки я не вчу їх, як правильно маршувати, я вчу їх винятково практичних речей.

— З серіалами на воєнну тематику ми начебто все з’ясували. А як щодо комедій? Вони зараз потрібні?

— Треба розуміти, що людям хочеться подивитися щось легке і позитивне. Ми ж усі живі люди й прагнемо чогось світлого, чогось гарного, чогось веселого. Звісно, що треба знімати про війну. Треба знімати документальні історії про реальних героїв. Але водночас можна знімати про війну легкі й можливо навіть «чорні» комедії. Це теж потрібно. Це теж важливо. Не треба орієнтуватися винятково на фільми на кшталт «Бучі» або «20 днів у Маріуполі». Бо це край як жорстко. Хоча ми й живемо зараз у цій жорстокій реальності. І у будь-яку частину України може прилетіти рашистська ракета, як це було у Києві, коли орки поцілили в дитячу лікарню «Охматдит». Людям і так вистачає стресу, болі та страху. Тому потрібно знімати щось, що буде навпаки стверджувати, що ми всі виживемо, що ми переможемо і все у нас буде добре. А без гумору — взагалі нікуди. Головне, щоб у того, що знімається, була досить висока якість.

— У суспільстві постійно мусуються питання: чому цей актор в ЗСУ, а цей ще не служить. Якщо подивитися стрічки новин, то інтерес щодо загальної мобілізації у людей викликає саме позиція представників акторської професії. Чому, на вашу думку, така увага саме діячам культури?

— Актори — вони завжди на видноті й привертають до себе увагу. Тому завжди буде якась цікава тема, пов’язана з ними. До війни обговорювали, хто з акторів із ким, вибачте, спить, хто бухає. Бо те, що шахтар, наприклад, бухає, — нікому не цікаво. Це начебто так і повинно бути. Акторів знають, акторів люблять, актори для звичайних людей — це якась особлива каста, тому звісно що людям хочеться про них поговорити. Тим більше, що у нас було дуже багато всіляких телепередач, у яких розказували про якесь таємне життя акторів і актрис. Я завжди ненавидів всі таки передачі. Але якійсь бабці, яка на кухні готує борщ і фоном дивиться або слухає таку програму, вона заходить. Бо потім можна вийти у двір і, сидячи на лавочці, все це з подругами обговорити. Бо поговорити про якогось заводчанина або продавчиню — це нецікаво. А от потеревенити про героїв улюбленого серіалу — це саме те, що треба. Це було завжди й скрізь. Це просто ще одна особливість акторської професії, коли ти завжди на видноті. Тому і зараз продовжують говорити про акторів, тільки тема змінилася: чому вони воюють або, навпаки, не воюють.

— А яке ваше особисте ставлення до цього питання, що хтось воює, а хтось ні й навіть більше — виїхав за кордон і досить непогано почувається десь у Європі або Америці?

— Я можу сказати тільки за себе. На початку війни мені було дуже боляче, дуже образливо; я не розумів, як це можливо — залишатися вдома, коли на твою землю напав ворог. Зараз я вже не думаю про інших, я почав більше думати про себе. Бо мені треба жити далі й для мене мій моральний і фізичний стан важливіший, ніж питання, чому інші не воюють. Я вирішив для себе — не цікавитися нічиїм життям, крім свого і своїх близьких. Кожен сам робить свій вибір. Я свій зробив. Я нікого не засуджую. Але мені дивитись у дзеркало, дивитися в очі своїй дружині, своїм дітям, своїм батькам — не соромно. Мені так простіше…

Володимир Ращук з дружиною актрисою Вікторією Білан

Але це також дуже спірна штука. Я два з половиною роки воював, я багато разів був за крок від смерті, а інколи навіть і за межею смерті. Я поховав багато класних пацанів. Я бачив те, чого не бачив ніхто. Але зараз я відчуваю певну провину через те, що я, наприклад, у штабі працюю, а пацани в окопах сидять. Я відчуваю певну провину, що мої побратими померли, а я вижив. Я інколи питаю себе: «Чому так сталося?» А є люди, які спокійно живуть у тилу, і їх усе влаштовує. Навіть не донатять. Тобто в Україні зараз є два абсолютно різні світи, дві абсолютно різні реалії. Тому тут все відносно і дати якусь однозначно правильну відповідь на питання: «Чому хтось воює, а хтось — ні», дуже складно. Кожен може відповідати тільки за себе.

Фото: фейсбук Володимира Ращука та пресслужба Inter Media Group (фото з серіалу «Прикордонники»)