Україна ризикує залишитися без стратегічно важливого виробництва титану

Урядом України прийнято рішення виставити на продаж через онлайн-аукціон Об’єднану гірничо-хімічну компанію (ОГХК) і включити до об’єктів великої приватизації Демурінський гірничо-збагачувальний комбінат.

Ми не противники приватизації як такої та поділяємо думку, що приватний власник більш ефективний, ніж держава.

Однак за умови, що цей власник керується законами економічної доцільності, а не діє всупереч їм, з метою знищити виробництво, контроль над яким він отримає. Такі інвестиції мають назву корозійних. За такими інвестиціями приховано стоїть, як правило, капітал агресивної держави, що здійснює гібридні операції по економічній лінії з метою знищити економіку країни-жертви.

Іншими словами, корозійні інвестиції — це інвестиції в економіку іншої країни, що переслідують не економічні, а політичні цілі із знищення чи підкорення обраної агресором держави. Метою корозійних інвестицій на перший погляд є окремі підприємства, але насправді із сукупністю вражених економічних об’єктів знищуються окремі галузі економіки та/або досягається поставлена політична мета. Реальний задум агресора стає зрозумілим на завершальній стадії конкретної операції, коли запобігти руйнівним наслідкам складно, а в певних випадках і неможливо.

Аналіз показує, що з 1995-го по 2021 рік із понад 1,5 тис. стратегічних підприємств України, які рішенням Кабінету міністрів було передано на приватизацію, близько 42% ліквідовані або перебувають на стадії банкрутства. Найбільш уразили корозійні інвестиції переробну промисловість — близько 50% втрат, видобувну промисловість і кар’єри — майже 47%, наукову та технічну діяльність — близько 35%.

У цій статті розглянуто потенційну небезпеку чергової корозійної інвестиції. В оголошеному урядом аукціоні може взяти участь будь-яка фізична або юридична особа, характеристики якої не протирічать вимогам пункту 2 статті 8 Закону України «Про приватизацію державного і комунального майна».

За всієї зовнішньої юридичної вивіреності цього підходу він абсолютно не враховує реалій воєнного часу, особливостей і небезпеки наслідків продажу невідомим «формально чистим» структурам покладів такої стратегічної сировини, як руди титану, цирконію та гафнію, в умовах довгострокової війни.

Виставлені на приватизацію об’єкти критично необхідні РФ, і протягом тривалого часу вона вдається до спроб встановити над ними контроль.

Добивши напівзруйновану та виснажену переробну титанову промисловість України, росіяни позбавлять нас надії на повоєнний розвиток титанової галузі на роки наперед. Відбудова титанової промисловості — надзвичайно комплексне і багаторівневе завдання, від вирішення якої залежить не лише економіка, а й національна безпека України та, без перебільшення, великою мірою і країн Заходу.

Приватизація відразу всіх потужних державних видобувних підприємств містить дві стратегічні загрози:

• встановлення країною-агресором контролю над видобувними підприємствами;
• позбавлення сировини потужних стратегічних для економіки України підприємств переробної промисловості.

Для початку трохи бази, без розуміння якої «титанова трагедія» може незаслужено залишитися без уваги і реакції суспільства.

Основою металургійної титанової промисловості (металевий титан) є виробництво губчастого титану (титанова губка) — проміжного продукту в процесі виготовлення металевих титанових зливків.

Ця перша стадія переробки сировини на металевий титан є вузьким горлечком у всьому процесі. Річ і тім, що титанову губку, без якої неможливо виготовити металевий титан, виробляють лише сім країн світу: Китай (220 тис. тонн губчастого титану на рік), Росія (понад 50 тис. тонн), Казахстан(близько 15 тис. тонн), Японія (60 тис. тонн), Саудівська Аравія (належить японській компанії, 12 тис. тонн), Індія (300 тонн) і Україна (проєктна виробнича потужність 20 тис. тонн).

Як бачимо, з усіх країн-виробників надійними партнерами Заходу є лише Японія і Україна. Власне, Запорізький титано-магнієвий комбінат є єдиним в Європі виробником губчастого титану.

Український титан на службі у Росії

Під час кожного зльоту ворожої авіації чи ракетної атаки Росія приносить у наші домівки руйнування, трагедії, смерті, а також… український титан. Саме так, металевий титан, без якого не існує жоден воєнно-промисловий комплекс (ВПК), у Росії десятиліттями виплавлявся з української сировини.

Так, у ракеті Х-101, якою було завдано удару по «Охматдиту», до 70% ваги (без урахування палива та бойової частини) припадало на титан.

Чи є в цьому металевому титані частка української сировини? Коротка відповідь — дуже ймовірно.

У ЗМІ неодноразово з’являлися матеріали про те, що український титан продається у РФ. Чиновники замість того, щоб надати суспільству вичерпні роз’яснення на конкретне питання, а з чого саме росіяни виробляють ракети, вдаються до розмитих розмірковувань щодо ролі ільменітової сировини у випуску хімічної продукції.

А віднедавна коронною фішкою стає відповідь на будь-яку критику влади і на бу3дь-яке запитання: це російська ІПСО.

Уже сама така поведінка відповідальних осіб опосередковано свідчить про те, що звинувачення з боку журналістів небезпідставні.

На це вказують і інші ознаки.

По-перше, саме Україна була основним постачальником титанової сировини до РФ.

2013 року, напередодні початку російської агресії, з України поставлялося 98,9% від загального російського імпорту титанової сировини. Зауважимо, що на той час Росія взагалі не мала хімічного виробництва, яке потребувало б титанового концентрату. Тобто вся ця сировина йшла на виготовлення металевого титану, а в подальшому на виробництво літаків, ракет, кораблів та іншої продукції ВПК.

Не зупинились, а, навпаки, зросли в абсолютних цифрах поставки і після початку агресії. Як показує аналіз міжнародних відкритих баз даних, у тому числі і даних ООН, з 2013-го по 2021 рік саме Україна залишалась основним постачальником титанової сировини в Росію. Середньорічні поставки з України в цей період становили близько 80% від загальної кількості російського імпорту, а в деякі роки ця частка перевищувала 90%.

Тобто поставки титанової сировини під час війни, після тимчасової окупації Криму та під час і після запеклих боїв на Донбасі, не припинялися.

Не припинилися вони і після зміни влади, тримаючись у 2019–2020 роках на рівні близько 80% від загального російського імпорту. Тільки в передвоєний 2021 рік до Росії було поставлено 100 тис. тонн титанової сировини, що становило близько 47% від усього обсягу, отриманого Росією.

Виходячи з цих цифр, можна впевнено сказати, що ракети, які прилетіли нам на голови 24 лютого 2022 року, виготовлені з української титанової сировини.

По-друге, в умовах, коли прямі поставки до РФ стали неможливими, частина титанової сировини поставляється не її споживачам, а посередникам, які до використання цієї сировини жодного стосунку не мають. Не будемо наводити окремі приклади. Їх багато і вони системні. У цьому легко переконатися, дослідивши інформацію з відкритих міжнародних баз даних.

По-третє, з дивних причин не задіюються існуючі механізми, які ефективно протидіяли б непрозорій торгівлі стратегічною сировиною, зокрема можливості Державної служби експортного контролю України (ДСЕКУ).

Чому мовчить Держслужба експортного контролю?

Експорт Україною рутилових концентратів, а також інших компонентів для виготовлення металевого титану і навіть готової продукції з металевого титану з невідомих, але дивних причин не контролюється Державною службою експортного контролю України. Це створює передумови для забезпечення російської промисловості (у тому числі ВПК) якісною українською сировиною та для розвитку міжнародних кримінальних посередницьких схем із реалізації цих постачань.

Незрозумілим і нелогічним виглядає непоширення процедури отримання дозволу ДСЕКУ на експорт переліченої вище титанової продукції. Така процедура зобов’язує українського експортера вказати кінцевого отримувача експортованої продукції. Процедура покладає обов’язок на відповідні спецслужби перевірити цього кінцевого отримувача, а також зобов’язує ДСЕКУ проконтролювати і зафіксувати факт поставки продукції саме зазначеному споживачеві.

Дивна і нелогічна ситуація: ільменітові концентрати, 95% яких йде на білила, гуму, паперову продукцію та пластик, мають проходити дозвільну процедуру, а рутилові концентрати, як і напівфабрикати для виготовлення металевого титану, — чомусь ні.

Будь-які спроби поставити їх під експортний контроль супроводжуються заявами певних експортерів, підприємців і чиновників про намагання знищити цим титанову галузь. Суспільству безапеляційно, маніпулятивно і абсолютно неправдиво нав’язується хибна думка, що саме ільменіт і тільки ільменіт має підпадати під експортний контроль, а решта переліченого не має жодного стосунку до виробництва Росією зброї.

В Україні є три потужні постачальники титанової сировини на експорт: Державне підприємство «Об’єднана гірничо-хімічна компанія», гірничо-збагачувальні комбінати, які належать до структур Дмитра Фірташа, і ТОВ ВКФ «Велта» (точніше, група компаній «Велта») Андрія Бродського.

Чи складно за цих умов з’ясувати, через кого саме відбуваються поставки стратегічної сировини агресору, і зупинити бізнес на крові? Ні, нескладно. Потрібна лише політична воля.

Першим простим і показовим кроком у цьому буде поставити під експортний контроль усього переліку стратегічної титанової сировини, яка може використовуватися для виробництва зброї.

Україна не повинна перетворитися на сировинний придаток світової економіки

На сьогодні в титановій галузі економіки склалася така ситуація.

У державній власності перебувають:

— три найбільші з працюючих підприємства видобувної галузі (титанова сировина);

— стратегічні підприємства переробної галузі (виробник губчастого титану Запорізький титано-магнієвий комбінат, найбільший в Україні виробник хімічних добрив і барвників ПАТ «Сумихімпром», один із найбільших виробників цирконо-гафнієвої продукції, в тому числі для атомної енергетики, Державне науково-виробниче підприємство «Цирконій»);

— провідні профільні наукові заклади.

Створено всі передумови для розбудови вертикально інтегрованого промислового виробництва конкурентоспроможної кінцевої продукції.

Це довгий ланцюг підприємств із різних галузей економіки, і базується він на вітчизняному видобутку сировини.

Саме випуск кінцевої продукції приносить надприбутки. Приватизація всіх видобувних підприємств, які належать державі та з яких розпочиналася ця стаття, може завдати нищівного удару по потенційно надприбутковій переробній промисловості України.

Відберіть у державної переробної промисловості її сировинну базу, і ціла галузь із неймовірним науковим і економічним потенціалом просто зникне. Замасковані під «ринкові відносини» відмови у постачанні руди і концентратів з «приватизованих підприємств» на вітчизняні підприємства можуть стати реальним наслідком цієї приватизації.

Її ініціатори не можуть цього не знати.

Що ще можна зробити?

Для того щоб максимально запобігти потенціальним загрозам, щонайменше потрібно зробити от що.

По-перше, переглянути доцільність проведення приватизації або як мінімум не виставляти на продаж усіх стратегічних родовищ титановмісних руд і виробництв концентратів.

По-друге, встановити і закріпити законом або підзаконним актом відповідних органів державної влади допуск претендентів до участі в аукціоні з продажу найбільших в Україні родовищ стратегічних матеріалів лише після ретельного моніторингу спеціальними службами (Службою зовнішньої розвідки України, Службою безпеки України, Головним управлінням розвідки Міністерства оборони України) з розглядом цього питання на засіданні РНБО України.

По-третє, відкрити інформацію про тих, хто претендує на ОГХК і надра України. Суспільство має право на прозорість процесу торгів, на яких продаються його багатства.